Ігор - князь сіверський

7 Тоді Свя­тос­лав ве­ли­кий Сплакав за си­на­ми І зо­ло­те сло­во мо­вив, Змішане з сльоза­ми: "Ой Іго­рю! Все­во­ло­де! Сини мої милі! Рано ж бо ви по­ло­вецьку Землю зак­ви­ли­ли. Рано зем­лю ту ме­ча­ми Стали зак­ви­ля­ти, Рано, ра­но собі сла­ви Почали шу­ка­ти. Та не­чес­но ж то ви, діти, Ворога по­би­ли, Та не­чес­но ж кров по­га­ну По землі про­ли­ли… Знати сер­це ва­ше храб­ре У горні сто­пи­лось, Ще й до то­го у буй­ості Само за­ка­ли­лось Закувалось, за­ка­ли­лось, Діти мої милі! Чи ж си­вині моїй срібній Се ви учи­ни­ли?.. Не вид­жу ж бо я все власті, Ані війська мно­го, Багатого та сильно­го Ярослава мо­го, Мого бра­та Ярос­ла­ва, Що хо­див війною І з чернігівською бил­лю, З бил­лю і чу­жою: Із мо­гутів, із тат­ранів, І із ше­ле­бирів, Із топ­чаків, і ре­вугів, І із го­ле­бирів, Що без щи­та з за­ха­ляв­ком Полки кри­ком би­ли І в прадідню собі сла­ву, Не в дзво­ни дзво­ни­ли. Та ска­за­ли ж ви: самі ми Слави за­хотіли, Переднюю самі возьмем, Задню пе­реділим… Ой Іго­рю! Все­во­ло­де! Жаль мені вас, діти! Чи б не ди­во мні, ста­ро­му, Та мо­лодіти? Таже в літах са­ме й сокіл, Птиць ви­со­ко го­нить І не дасть гнізда в оби­жу З свої обо­ро­ни. Але кня­же зло нас­та­ло, Пособи не бу­де, Тепер внівеч обер­ну­лись Години і лю­ди! Під шаб­ля­ми по­лов­чанів Кричать ко­ло Ро­мен, Володимир під ра­на­ми - Всюди плач та гомін. Туга кня­зю Вла­ди­ми­ру, Глібовому си­ну. А ти, кня­же Все­во­ло­де, Прихильного ки­нув! Чи ж не міг би ти зда­ле­ка Мислю при­летіти, Отня сто­ла зо­ло­то­го Спасти, пог­лядіти? Таже вес­ла­ми ти мо­жеш Волгу розк­ро­пи­ти, Таже ше­ло­мом ти мо­жеш Весь Дон пе­ре­ли­ти. Якби ти був - зде­шевіли б Половці по­гані: Була б яга по но­гаті, Кощій по різані. Таж ти мо­жеш і по­су­ху Стрілити до До­ну Шереширами жи­ви­ми Глібового до­му! А ти, Рю­ри­че й Да­ви­де! Правнуки ор­лові! Чи ж не ваші ж то ше­ло­ми Плавали по крові? Чи ж не ва­ша ж то дру­жи­на Літає на волі, Як ті ту­ри по­ра­нені На чу­жо­му полі? Вступіть, па­ни гос­по­дарі, В зо­ло­теє стрем'я З оби­жу по­ло­вецьку, За ли­хеє врем'я. За рідную зем­лю Руську, Зе Іго­ря ра­ни, За буй­но­го Свя­тос­лав­ця Гримніть на по­га­них! Ти, га­лицький Ос­мо­мис­ле, Княже Ярос­ла­ве! На зо­лотім столі своїм Ти си­диш у славі. Підпер го­ри угорськії Злізними пол­ка­ми, Заступив путь ко­ро­леві, Звів Ду­най­ські бра­ми, Кидаючи че­рез хма­ри Кремінь до Ду­наю, Наряджаючи по ріках Судна до Ду­наю. Твоя грізьба про­летіла Помежи зем­ля­ми, Ти Києву відми­каєш Золотії бра­ми. З от­ня сто­ла зо­ло­то­го Острими стріла­ми Ти стріляєш і сул­танів Десь там за мо­ря­ми. Стріляй, кня­же Ярос­ла­ве, Кончака ли­хо­го, Половчина по­га­но­го, Кощія ста­ро­го, За рідную зем­лю Руську, За Іго­ря ра­ни, За буй­но­го Свя­тос­лав­ця Стріляй йо­го, па­не! А ти, кня­же буй Ро­ма­не, І ти, Мес­тис­ла­ве! Ваші мислі храб­ра дум­ка Заносить до сла­ви, І по сла­ву, по кри­ва­ву, Ви хо­ди­те сміло, І пли­не­те ви ви­со­ко В буй­ості на діло, Як той сокіл, що в повітрі Крила роз­ши­ряє, Коли пти­цю в своїм буйстві Замогти ба­жає… Бо па­пор­ги в вас залізні, Шеломи ла­тинські, Ними трісла зем­ля ціла І сто­ро­ни фінські: І ят­вя­ги, й де­ре­ме­ла, Литва й по­лов­ча­ни Склали лу­ки і го­ло­ви Під ти­ми ме­ча­ми… Князі! Князі! Вже Іго­рю Сонце світ зак­ри­ло, І де­ре­во не­бо­ло­гом Листя об­ро­ни­ло. І по Рсі і Сулі ста­ли Городи діли­ти, А храб­ро­го вже Іго­ря Полку не вскре­си­ти… Вас Дон, князі, вик­ли­кає, Щоб ви по­летіли, І храбрії Ольго­вичі На бійку поспіли! Ой Інгва­рю, Все­во­ло­де! Ви руськая сла­ва! І всі три ви шес­ток­рильці Гнізда Мес­тис­ла­ва! Не побійним ви же­ре­бом Власть заб­ра­ли в ру­ки, Нащо ж вам ше­ло­ми злоті, Щити лядські й лу­ки? Загородіть теє по­ле Кріпкими щи­та­ми! Зачиніть во­ро­та по­лю Острими стріла­ми Та за рідну зем­лю Руську, За Іго­ря ра­ни, За буй­но­го Свя­тос­лав­ця Вийдіть на по­га­них! Ідіть, князі! Бо вже й Су­ла Од по­ловців ста­ла І не те­че срібним струєм До Пе­ре­яс­ла­ва. Ба й Лит­ва вже підня­ла­ся На тих по­ло­чанів, І Двіна те­че бо­ло­том Од кри­ку по­га­них. Там один лиш син Ва­сильків, Ізяслав По­лоцький, Брязнув ост­ри­ми ме­ча­ми В ше­ло­ми ли­товські. Він притріпав бу­ло сла­ву Дідові Всес­ла­ву, Але і сам по­ко­тив­ся На тра­ву кри­ва­ву, Перекритий чер­во­ни­ми Вражими щи­та­ми, Притріпаний ли­товськи­ми Острими ме­ча­ми. І ло­товський князь по­га­ний Підняв йо­го з крові, Скотив йо­го на пос­те­лю Та й до нього мо­вив: "Вже дру­жи­ну твою, кня­же, Птиці повк­ри­ва­ли І чер­во­ну кров по­лоцьку Звірі поз­ли­за­ли…" Не бу­ло тут йо­го бра­та, Брата Бря­чис­ла­ва, Ні дру­го­го, Все­во­ло­да, Коло Ізяс­ла­ва. Один ду­шу жем­чуж­ную Виронив із тіла Через ра­ну кри­ва­вую, Злоте ожерілля, І го­ло­си ни­ють жа­лем - Зникнуло весілля! Трублять тру­би го­ро­денські… Княже Ярос­ла­ве, І усі ви, князі, вну­ки Та плем'я Всес­ла­ве! Вкладіть мечі ве­ре­жані, Знизьте свої стя­ги, Уже ж бо ви вис­ко­чи­ли Із дідньої сла­ви: Бо своїми кра­мо­ла­ми Ви по­гані стаї Стали зво­ди­ти на зем­лю, На руськії краї, На руськую рідну зем­лю, На жит­тя Всес­ла­ва, Котрій уже й од по­ловців Насил на нес­ла­ва!"