Ігор - князь сіверський

8 А Всес­лав той на сьомо­му Трояновім віку Кинув же­реб та й поїхав По лю­бую дівку. І крю­ка­ми, не но­га­ми, Піднявся на коні, І прис­ко­чив до Києва В залізнії броні, І там собі тілько древ­ком Од копія сво­го Дотикався до кня­жо­го Стола зо­ло­то­го. Із Києва звіром ско­чив В північній го­дині, З Білго­ро­да обісив­ся Ще в ту­мані синім. І візни­ця­ми тяж­ки­ми Та три­ро­га­ча­ми Відчинив іще до ран­ня Новгородські бра­ми; Розбив сла­ву Ярос­ла­ву, Полив сухі ни­ви, І з Ду­ду­ток сірим вов­ком Скочив до Не­ми­ги. А в Не­мизі сно­пи сте­лять Та все го­ло­ва­ми, А мо­ло­тять по го­ло­вах Стальними ціпа­ми. І на тоці жит­тя кла­дуть, Решетами сіють І жи­вую ду­шу з тіла Лопатами віють. І бе­ре­ги на Не­мизі, Низькі та кри­ваві, Не бо­ло­гом засіяні - Руськими кос­тя­ми… Всеслав, бу­ло, лю­дей су­дить, Князям ра­ду ра­дить, А сам вночі сірим вов­ком І ну­дить, і ва­дить. З Києва до Тьму­тор­ка­на Ще до кур дос­ко­чить, Путь Хор­сові ве­ли­ко­му Вовком пе­рес­ко­чить. Тому в По­лоцькім дзво­ни­ли Утреню в Софії, А він чу­вав аж у Київ Дзвони го­лоснії. Але дар­мо! В другім тілі, Хоч і ду­ша віща, Та заз­нає біди-ли­ха, Як та і не віща. На йо­го-то, мо­же, до­лю, Долю не­щас­ли­ву, Боян віщий і ізмис­лив Приспівку прав­ди­ву: "Не тра, - ка­же, - ні хит­ро­му ні го­раз­ду бу­ти, бо і птиці го­раздії су­да не ми­ну­ти…" О, стог­на­ти землі Руській Не час, не го­ди­ну, Спом'янувши князів пер­вих Первую го­ди­ну. Не сил бу­ло пригвізди­ти Владимира то­го До київських гір ви­со­ких, Стола зо­ло­то­го. То отож-то те­пер ста­ли Стяги та ко­ру­ги: Одні ста­ги Рю­ри­кові, Давидові другі. Но й Во­линці но­сять ро­ги, Їм хо­бо­ти кра­ють, І їх коп'я на Ду­наї Славу їм співа­ють. 9 Ярославни ти­хий го­лос Незнакомий чує, Зозулею ра­но-ра­но Бідная вор­кує: "Зозулею по­ле­чу я, - Каже, - по Ду­наї, Обмочу ру­кав боб­ро­вий На річці Ка­ялі. Вийму з кня­зя мо­ло­до­го Половецькі стріли І ут­ру кри­ваві ра­ни На зму­ченім тілі!" Ярославна ра­но пла­че Дрібними сльоза­ми, У Пу­тивлі на заб­ралі Воркує сло­ва­ми: "Ой вітре мій, - ка­же, - вітре! Буйнеє вітри­ло! Чого ж ти, мій гос­по­ди­не, Вієш че­рез си­лу? Чого ме­чеш, чо­го го­ниш Тії стріли фінські На ле­геньких своїх кри­лах На ми­ло­го військо? А чи ж ма­ло тобі хма­ри Віяти на го­ри Та ко­раблі ко­ли­са­ти На синьому морі? Чого ж ти, мій гос­по­да­рю, Ти, моє весілля По ко­вил­лю сте­по­во­му, Як по­рох, провіяв?" Ярославна ра­но пла­че Дрібними сльоза­ми, У Пу­тивлі на заб­ралі Воркує сло­ва­ми: "Дніпре слав­ний! Про­бив же ти Каміннії го­ри Через зем­лю по­ло­вецьку На синєє мо­ре! Милував же ти на собі Живі та здо­рові Святославові бай­да­ки В сте­пи Коб'якові; Помилуй же й мо­го му­жа, Дніпре-господине, Щоб не сла­ла сліз до нього Я на мо­ре синє!" Ярославна ра­но пла­че Дрібними сльоза­ми, У Пу­тивлі на заб­ралі Воркує сло­ва­ми: "Сонце моє зо­ло­теє, Сонце моє яс­не! Всім ти, сон­це, єси теп­ле, Всім ти, сон­це, крас­не. Чого ж лучі ті га­рячі, Ті пе­кучі ду­же, Ти пус­ти­ло не на хма­ри, А на військо мужнє? І зга­гою се­ред по­ля Луки їм спраг­ну­ло І ту­гою на безвідді Тули їм затк­ну­ло!" 10 Аж бриз­ну­ло синє мо­ре Саме опівночі, Ідуть змро­ки ту­ма­на­ми, Закривають очі. Ігореві бог путь ка­же З не­волі до­до­му, На Руськую зем­лю - к от­ню Столу зо­ло­то­му. Позгасали ще зве­чо­ра Вечірнії зорі. Ігор спить не спить і чує, Мислю мірить по­ле, Мірить з До­ну ве­ли­ко­го До ма­ло­го Дон­ця. Аж кінь зар­жав опівночі, Що до схо­ду сон­ця. І Ов­лур там за рікою Свиснув на все по­ле, Дає кня­зю ро­зуміти, Що усе го­то­ве… Але кня­зю, знать, не бу­ти! Земля за­гуділа, Застукала, заг­ри­ма­ла, Трава за­шуміла. То вже вежі по­ло­вецькі З по­ля підійма­лись, За Іго­рем, за Ов­лу­ром У по­го­ню гна­лись. А князь Ігор гор­нос­таєм К трістю підбігає, Скочив го­го­лем на во­ду, На ко­ня впа­дає; З ко­ня ско­чив бо­сим вов­ком, побіг лу­гом Дон­ця І со­ко­лом під ту­ма­ном Летить до схід сон­ця І зби­ває сірі гу­си, Лебеді й те­те­рю На го­лод­неє снідан­ня, Обід та ве­че­рю. Коли ж Ігор че­рез сте­пи Соколом літає, То Влур за ним сірим вов­ком Ззаду підбігає. І обид­ва сту­де­ную Росу от­ря­са­ли, Бо обид­ва свої коні Бистрі підірва­ли. "Ой Іго­рю! - До­нець ка­же. - Не мал тобі сла­ви, Землі Руської весілля, Кончаку нес­ла­ви!" "Ой Дон­че мій! - Ігор ка­же. - Не мал тобі сла­ва, Що ми­лу­вав ти на хви­лях Сина Свя­тос­ла­ва, Що сте­лив тра­ву зе­ле­ну Понад бе­ре­га­ми, Одягав ту­ма­ном теп­лим Попід де­ре­ва­ми. Стеріг йо­го ти го­го­лем На воді при вітрі, Чайками на бист­рих стру­ях, Черняддю в повітрі. Чи ж не прав­да, - ка­же, - Стуг­на Струю чуд­ну має, Бо чужі по­то­ки зжер­ла, Сама го­ло­дає. І мутнії свої струї Об корчі роз­тер­ла, Молодому Рос­тис­ла­ву Дніпра не відпер­ла? І на темнім не бе­резі Мати Рос­тис­ла­ва Оплакала мо­ло­до­го Сина Рос­тис­ла­ва. Там і квіти за­жу­ри­лись, Жалобою вкри­лись, І де­ре­ва із ту­гою До землі скло­ни­лись.