Ігор - князь сіверський

11 Не со­ро­ки ж то на полі Вились, скре­го­та­ли - То їзди­ли Гзак з Кон­ча­ком Та сліду шу­ка­ли. І во­ро­ни не кар­ка­ли, І гал­ки за­мовк­ли, Сороки не скре­го­та­ли, Полози лиш повз­ли. А ятелі путь до річки Тукотом справ­ля­ють, Соловії жи­вим співом Світ оповіда­ють. І мо­вить Гзак Кон­ча­кові: "Ми жа­лю не маєм, Коли сокіл в гніздо ле­тить, Соколича маєм, Золоченими стріла­ми Його розстріляєм!" А до Гза­ка Кон­чак ка­же: "Ми жа­лю не маєм, ко­ли сокіл в гніздо ле­тить, то ми дівку маєм, опу­таєм со­ко­ли­ча та й жа­лю не маєм!" І мо­вить Гзак Кон­ча­кові: "Ой бра­те мій, бра­те! Коли йо­го опу­таєм, Жалю бу­дем ма­ти. Коли йо­го опу­таєм, Осміють нас лю­ди, Бо не бу­де со­ко­ли­ча, І доч­ки не бу­де! Тогді ста­нуть на Ка­ялі Нас і птиці би­ти, І у полі по­ло­вецькім Більше нам не жи­ти!" 12 А пішло ж хо­дю­че сло­во Сталого Бо­яна І на жінку мо­ло­дую Співака Ко­га­на, Що жив ко­лись у Оле­га І у Свя­тос­ла­ва Та хва­лив ста­реє врем'я Діда Ярос­ла­ва: "Хоч без пле­чей тобі тяж­ко, Голово, сто­яти, Але гірко і для тіла Голови не ма­ти…" І як справді тілу тяж­ку Без го­ло­ви бу­ти, То так тяж­ко й землі Руській Без Іго­ря бу­ти. Сонце світиться на небі, Небо освіти­лось, А князь Ігор в землі Руській, І все зве­се­ли­лось. І дівча­та на Ду­наї Співають і в'ються, І го­ло­си че­рез мо­ре До Києва ллються. Ігор їде Бо­ри­че­вом У Київ на про­щу До свя­тої матір-божі В церк­ву Пи­ро­го­щу. Поклонився, по­мо­лив­ся І сів на по­саді - І го­ро­ди всі ве­селі, І сто­ро­ни раді! * * * Колись-то ми кня­зям ста­рим Співали, мій бра­те! А по­то­му і мо­ло­дим Прийшлось заспіва­ти. Слава ж Іго­рю, Все­во­ло­ду, Синам Свя­тос­ла­ва! Владимиру Іго­ри­чу І дру­жині сла­ва! Здорові ж ви, князі, будьте! Здорова, дру­жи­но! Що бо­ре­тесь за хрис­ти­янів, Що по­гані ги­нуть… Нехай ги­нуть по­ганії, Як у во­ду камінь! Зато бу­де кня­зям сла­ва, А дру­жині - амінь.