Ігор - князь сіверський

                       Руданський С. В.                 ІГОР - КНЯЗЬ СІВЕРСЬКИЙ                                    1 Чи ж не го­же ж то нам бу­де Словом давнім, бра­те, Словом труд­них оповідок Пісню над­по­ча­ти, Пісню то­му Іго­реві, Святослава си­ну, Що во­див ко­лись на бійку Храбрую дру­жи­ну? Та й по­ча­ти тую пісню, Як би­ли­на бає, А не з дум­ки, не з за­мис­лу, Як Бо­ян співає. Бо Бо­ян той, як ко­му лиш За пісню бе­реться,     То мис­лею по де­реві Так і роз­те­четься. І га­няє сірим вов­ком Через го­ри, яри, І літає ор­лом си­вим Під самії хма­ри. І лиш бу­ло усо­биці Давні спо­га­дає, Десять со­колів на ста­до Лебедів пус­кає. І ко­то­рую лебідку Сокіл до­ти­кає, Та лебідка по­пе­ре­ду Пісню і співає То ста­ро­му Ярос­ла­ву, То то­му Мстис­ла­ву, Що ка­созько­го Ре­де­дю Зарізав на сла­ву. Або ко­ли спо­га­дає Недавню го­ди­ну, То й Крас­но­му Ро­ма­нові, Святослава си­ну. Не со­колів на лебідок Той Бо­ян пус­кає: То він пальці свої віщі На стру­ни спус­кає. І на живі тії стру­ни Лиш пальці нас­ко­чуть, То во­ни вже самі сла­ву Князям і бренько­чуть. Так пічне­мо ж собі, бра­те, Пісню ту співа­ти Від Вла­ди­ми­ра ста­ро­го До Іго­ря то­го, Що закріпив собі ро­зум На буйнії волі, Що на­ост­рив своє сер­це Одвагою в полі; Що з од­ва­ги і дру­жи­ну Повів мо­ло­децьку За рідную зем­лю руську В зем­лю по­ло­вецьку. 2 Глянув Ігор про­тив сон­ця - Сонце по­мер­ка­ло, І од не­го ціле військо Тьмою прик­ри­ва­ло. А він ка­же до дру­жи­ни: "Браття і дру­жи­но! Лучче ж нам по­тя­тим бу­ти Ніж в по­лоні ги­нуть! А ся­де­мо, милі брат­тя, На бистрії коні, Подивимся, по­гу­ляєм По синьому Доні!" Спала кня­зеві охо­та Дону скуш­ту­ва­ти; І в за­палі за­був знам'я І став про­мов­ля­ти: "Хочу з ва­ми, ру­си­на­ми, Військом мо­ло­децьким, Коп'є своє при­ло­ми­ти В полі по­ло­вецькім Хочу в полі по­ло­вецькім Голову зло­жи­ти Або До­ну ве­ли­ко­го Шеломом по­пи­ти!.." О Бо­яне мій, Бо­яне! Старий со­ловію! Пощебечи пол­ки тії, Бо я не умію. Ти по де­реві мис­леннім Соловейком граєш, Ти до хма­ри і до не­ба Думкою літаєш. Ти споїв би враз і сла­ву, І тодішнє го­ре, Ти слідив би за Тро­яном Через ліса-го­ри. Скажи ж мені, як по­ча­ти, Подай мені ру­ку!.. Може, бу­ло так співа­ти Олегову вну­ку: Не со­ко­ли че­рез по­ле Од вітру не­суться, Галичі ста­да до До­ну Великого б'ються. Або, мо­же, мій Бо­яне, Велесовий вну­че, Може, мені так по­ча­ти, Може, бу­де луч­че: Іржуть коні за Су­лою; В Києві весілля; Трублять тру­би в Но­вог­раді, Стяги край По­тив­ля. Ігор тілько Все­во­ло­да Милого че­кає. Аж Все­во­лод при­бу­ває, Брата і вітає: "Один ти, мій бра­те-світе! Одна моя сла­ва! Таж обид­ва ми, Іго­рю, Сини Свя­тос­ла­ва! Сідлай, бра­те, свої коні, А мої го­тові, Там, у Курська, осідлані Стоять на­го­тові. А мої ку­ря­ни - жваві І свідомі діти: Вони в ме­не під тру­ба­ми Змаленьку впо­виті, Кінцем коп'я го­до­вані, Зросли у ше­ломі, Путь-дороги їм відомі, Яри їм зна­комі. У них лу­ки на­тяг­нуті, А ту­ли одк­риті, У них шаблі на­ост­рені Ще й крівлею злиті. Самі ска­чуть се­ред по­ля, Як вов­ки кро­ваві, Шукаючи собі честі, А кня­зеві сла­ви!" І всту­пив мо­гу­чий Ігор В стре­ме­но но­гою. І поїхав з своїм військом По чис­то­му по­лю. Сонце йо­му путь-до­ро­гу Тьмою зас­ту­пає, І ніч стог­не і грізьбою Птахів роз­буд­жає, І звіри­на се­ред сте­пу Свище, за­ви­ває І на де­реві ви­сокім Диво вик­ли­кає. І шле чут­ку на По­мор'є, Сулу і Су­ро­же, Волгу, Кор­сунь і до те­бе, Тьмуторканський бо­же. І по­ловці не­го­тові Дороги об­ра­ли І до До­ну ве­ли­ко­го Степом пробіга­ли. І скрипіли їх теліжки В опівнічну по­ру, Як ле­беді роз­пу­щені По синьому мо­рю. Веде Ігор своє військо, К До­ну поспішає, А біда йо­го без ча­су Птахів по­па­сає. Та й вов­ки в ярах по­доб­но Лиха виг­ля­да­ють, І ор­ли на кості клек­том Звірину скли­ка­ють. На чер­воні щи­ти бре­шуть Степові ли­сиці… О Руськая зем­ле, зем­ле! Ти вже на гра­ниці! Довго-довго ніч смер­кає, Зоря-світ за­па­ла, Мла по по­лю роз­ко­ти­лась, Поля повк­ри­ва­ла. Заснув ще­бет со­ловійний, Галки по­чи­на­ють, А ру­си­ни се­ред по­ля Міцно спо­чи­ва­ють. І все по­ле зго­ро­ди­ли Своїми щи­та­ми, Шукаючи собі честі, А кня­зеві сла­ви.