Ігор - князь сіверський

3 Рано в п'ятни­цю ру­си­ни Половців наг­на­ли І пол­ки їх по­ганії Прахом по­топ­та­ли. І роз­си­па­лись стріла­ми По вра­жо­му по­лю, Красних дівок по­ло­вецьких Гнали у не­во­лю. Брали зло­то й па­во­ло­ки, Брали й ок­са­ми­ти, А лиш­кою мос­ти собі Почали мос­ти­ти. І мос­ти­ли по бо­ло­тах Та по тря­со­ви­нах Опанчами, ко­жу­ха­ми, Зроччям по­лов­чи­на. А чер­во­ний стяг і чілку, Білую хо­руг­ку І ра­ти­ще срібне да­ли Олегову вну­ку. І Оле­га гніздо храб­ре Спочивати сіло; О, да­ле­ко ж во­но, бідне, В по­ле за­летіло. Ніби во­но й не ро­ди­лось Само для обижі Ні со­ко­лу, ні кре­че­ту, Ні звірині хижій; Ні со­ко­лу, ні кре­че­ту, Ні ор­ло­ву си­ну, Ані то­бу, чор­ний во­рон, Вражий по­лов­чи­ну! А Гзак уже сірим вов­ком Вибігає з до­му, А за Гза­ком Кон­чак їде К ве­ли­ко­му До­ну. На дру­гий день ду­же ра­но Руські пог­ля­да­ють, Аж кри­ваві в небі зорі Світ оповіда­ють, Чорна ту­ча іде з мо­ря І зак­ри­ти хо­че Штирі сонці, і по нії Блискавка миг­ко­че. Бути-бути сього ран­ку Великому гро­му, І до­щеві йти стріла­ми З ве­ли­ко­го До­ну! Тут-то коп'ям про­ла­ма­тись В полі по­ло­вецькім, Тут-то шаб­лям потріща­ти В ше­ло­ми пол­вецькі На сій річці, на Ка­ялі, Край ти­хо­го До­ну… О Руськая зем­ле, зем­ле! Вертайся до­до­му! Ото й вітер, внук Стри­богів, Замахав кри­ла­ми На Іго­ря військо - з мо­ря Повіяв стріла­ми. І дви­жить зем­ля і стог­не, Ріки те­куть мут­но, Порох мо­ле пок­ри­ває, Стяги ма­ють смут­но. Ідуть з До­ну, ідуть з мо­ря Половецькі си­ли, Зі всіх сторін Іго­реві Полки обс­ту­пи­ли. І бісові діли кри­ком Все по­ле ук­ри­ли, А чер­во­ни­ми щи­та­ми Русини пок­ри­ли. Закричали по­лов­ча­ни, Заіржали коні. А ти, ту­ре Все­во­ло­де, Стоїш на бо­роні! Ти на військо по­ло­вецьке Прискаєш стріла­ми, Ти гри­миш об їх ше­ло­ми Стальними ме­ча­ми. Куди ско­чиш, де посвітиш Шеломом блис­ку­чим, Там го­ло­ви по­ло­вецькі Валяться на кучі. І ше­ло­ми оварськії Щербаті ва­ли­лись, Бо у те­бе, Все­во­ло­де, Стріли за­ка­ли­лись. Якії ж то, мої брат­тя, Дорогії ра­ни! Він за­був жит­тя і ша­ни, Чернігів ко­ха­ний. Забув кня­жиї зви­чаї І сто­ли­цю яс­ну, І кня­ги­ню свою ми­лу, Глібовну прек­рас­ну. 4 Були віки Тро­янові, Літа Ярос­ла­ва, Були бійки і Оле­га, Сина Свя­тос­ла­ва, Що, бу­ва­ло, лиш кра­мо­ли Мечем висікає То по цілій землі Руській Стріли розсіває. Що, бу­ва­ло, в Тьму­тор­кані В стре­ме­но сту­пає, А Ізяс­лав у Києві Брязки за­чу­ває, - А Вла­ди­мир Все­во­лодів Хоч сам не без ду­ху, У Чернігові що­ран­ку Затикає ву­ха. Тогді й са­мо­го Бо­ри­са, Сина Вя­чес­ла­ва, Привела на суд до се­бе Олегова сла­ва І пок­ла­ла на зе­ле­ну Кінську па­по­ло­му За оби­жу Оле­гові, Князю мо­ло­до­му. Там і кня­зя Ізяс­ла­ва Вони до­ко­на­ли, І Свя­то­полк сво­го батька Із тої Ка­яли Повелів на коні взя­ти, На угорські коні, Та відвез­ти до Києва До церк­ви свя­тої. О, Оле­га Го­рис­лав­ця Війни пам'ята­лись: Тогді землі в усо­би­цях Росли й засіва­лись, І жит­тя Дай­бо­га вну­ка В кра­мо­лах гу­би­лось, А з-за князів і їх лю­дям Віку вко­ро­ти­лось. Тогді рідко в землі Руській Орачі співа­ли, А частіше ко­ло трупів Ворони кри­ча­ли, Та ще га­лич ле­пе­та­ла І зби­ра­ла діти, Коли з ни­ми на по­жи­ву Хотіла летіти. Тако-то, лю­ди! Бу­ли бійки, Були в нас і сму­ти, Та та­кої, як се бу­ла, - Такої й не чу­ти! З ран­ня світа до ве­чо­ра З ве­чо­ра до світа Летять стріли ка­ленії, Як град се­ред літа, Гримлять шаблі об ше­ло­ми, Коп'я мо­ло­децькі Тріщать в полі чу­жо­земнім, В землі по­ло­вецькій, Чорна зем­ля під ко­пи­том, Як та рілля, зри­та, Всі кос­тя­ми засіяна І крівлею зли­та. Полягли там Все­во­ло­да Полки го­ло­вою, І по цілій землі Руській Ізійшли ту­гою… А що ж мені за­шуміло Рано за го­ра­ми? А що ж мені задз­веніло Ще пе­ред зо­ря­ми? То князь Ігор своє військо В по­ле за­вер­тає, Бо жаль йо­му Все­во­ло­да, Що вже по­ги­бає. І би­ли­ся день, і дру­гий, І третій день би­лись, Та в по­лу­день і Іго­ря Стяги по­ва­ли­лись… Тут-то брат­тя роз­лу­чи­лись З бе­ре­га Ка­яли, Тут для се­бе кри­ва­во­го Вина не діста­ли. Тут лиш військо докінчи­ло, Сватів на­поїло, А са­мо за Руську зем­лю Землі по­поїло. Никне тра­ва жа­ло­ща­ми, Листя ізсу­ши­лись, І де­ре­во не­бо­ло­гом До землі скло­ни­лось.