Ігор - князь сіверський

5 Невесела ж бо то, бра­те, Година нас­та­ла: Вже пус­ти­ня та повітря Силу повк­ри­ва­ла. То в си­нах Дай­бо­га вну­ка Злибіда ожи­ла І на зем­лю Тро­яно­ву Дівою сту­пи­ла; І лебіжи­ми кри­ла­ми Розплескала мо­ре І у До­ну, плес­ка­ючи, Розбудила го­ре. Розбудила врем'я тяж­ке, Підійнялись фінни, А у князів на по­га­них Усобиця ги­не, Бо брат бра­ту став ка­за­ти: "Се моє, мій бра­те!" "І се моє, і то моє!" - Другий став ка­за­ти, І за ма­ле, як ве­ли­ке, Стали ви­мов­ля­ти І самі на се­бе ста­ли Крамоли ку­ва­ти. А по­гані зі всіх сторін Зволікали си­ли І на рідну зем­лю Руську Бідою хо­ди­ли… О, да­ле­ко ж зай­шов сокіл К мо­рю птахів би­ти, Та храб­ро­го вже Іго­ря Полку не вскре­си­ти. Жгля і Кар­на в Руську зем­лю З кри­ком пос­ка­ка­ли І там в по­лум'ї чер­вонім Змагу ви­ми­ва­ли. І спла­ка­лись руські жо­ни, Стали го­ло­си­ти: "Ой уже ж нам мужів на­ших Мислю не змис­ли­ти, Ні мис­лею ізмис­ли­ти, Думою зга­да­ти, Ні очи­ма ог­ля­да­ти, Ні гос­ти­ни бра­ти, Ні зо­ло­та, ані срібла Не пе­ре­си­па­ти!" Застогнав-бо вже і Київ Жалем та ту­гою, Зажурився і Чернігів Напастю ли­хою, Туга жят­ка роз­ли­ла­ся, Наробила жа­лю, І пе­чаль те­че, жи­рує По русько­му краю. А князі усе на се­бе Крамоли ку­ва­ли, І по­гані Руську зем­лю Всюди оббіга­ли, І зби­ра­ли дань по білці Од кож­но­го дво­ру, І си­па­ли доб­ром руським По синьому мо­рю. Бо тії два Свя­тос­лавці, Бо тії дві си­ли, Всеволод і храб­рий Ігор Кривду роз­бу­ди­ли, Котру батько їх київський Приспав бу­ло ти­хо… О, ве­ли­кий Свя­тос­лав той Був по­лов­цям ли­хо! Він роз­пу­див їх пол­ка­ми, Стальними ме­ча­ми; Він на зем­лю по­ло­вецьку Наступив но­га­ми, Притоптав гор­би ви­сокі І яри гли­бокі, Змутив ріки і озе­ра, Висушив по­то­ки; І Коб'яка з лу­ко­мор'я Вихром мо­ло­децьким Він вих­ва­тив із залізних Полків по­ло­вецьких. І по­пав Коб'як по­га­ний В Київ, у сто­ли­цю, В Свя­тос­ла­вові по­кої В кня­зе­ву грид­ни­цю. Тож-то німці та ве­недці, Греки та мо­ра­ва Князя Іго­ря не хва­лять, Хвалять Свя­тос­ла­ва. Того гу­дять, бо він стра­тив Полки мо­ло­децькі І зо­ло­то руське вси­пав В ріки по­ло­вецькі. Ще й для се­бе, мо­ло­до­го, Добув сідло но­ве, Сів із сво­го зо­ло­то­го В сідло кощійо­ве. 6 Зажурилися заб­ра­ла, І весілля пла­че, І Свя­тос­лав за­жу­рив­ся, Смутний сон по­ба­чив. "Снилось мені, - став ка­за­ти, - І ба­чи­ли очі, Що в Києві між го­ра­ми Спав я сеї ночі І що ви ко­ло пос­телі Тисової ста­ли І чор­ною пап­ло­мою Мене одя­га­ли; Що хтось мені ви­но чер­пав, Вино синє бу­ло І з тяж­кою тру­ти­ною Ізмішане бу­ло; Що з по­рожніх че­ре­па­шок Жемчуг ви­си­па­ли Мні на гру­ди якісь лю­ди І мя ми­лу­ва­ли; Що в те­ремі зло­то­верхім Стелю по­хит­ну­ло І дош­ки самі сто­яли, Сволока не бу­ло; Що во­ро­ни ті бісові Всю ніч-вечір гра­ли Та у Плінська на бо­лоні Ліса об­би­ва­ли… А я шлю їх і не зішлю На си­неє мо­ре…" "Княже! - мо­ви­ли бо­яри, - Ум заб­ра­ло го­ре! Се ж бо в те­бе два со­ко­ли Полетіло з ха­ти. З от­ня сто­ла зо­ло­то­го Щастя по­шу­ка­ти; Пошукати Тьму­тор­ка­на, Вернути до­до­му Або ше­ло­мом по­пи­ти Великого До­ну. То вже крильця тих со­колів То вже припіша­ли, Тії крильця вже по­гані Шаблями об­тя­ли, А са­мих їх опу­та­ли В залізнії пу­та, Бо в день третій - пам'ятаєш? - Темно бу­ло ту­та. Два чер­во­них стов­пи згас­ло, Дві сонці зтемніло, І мо­ло­дих два місяці З ни­ми по­темніло. То Оле­га й Свя­тос­ла­ва Тьма об­во­ло­чи­ла, То й на річці, на Ка­ялі, Тьма світ пе­рек­ри­ла… Горе-горе землі Руській Великеє ду­же: Розсипались по­лов­ча­ни, Як гніздо пар­ду­же, Розсипались, розілля­лись, Морем за­то­пи­ли, І буй­ст­во їх ве­ли­кеє Дає фінну си­ли. І вже ганьба пе­ре­нес­лась І ста­ла хва­лою, Уже й нуж­да підійня­лась, Тріснула на во­лю, Уже й ди­во по­ко­ти­лось По чис­то­му по­лю. І готськії діви гра­ють По синьому мо­рю І по бе­резі співа­ють, Руським зло­том дзво­нять; Вихваляють врем'я Бу­са, Земсту Ша­ра­ко­ня; І ми­лу­ють тую земс­ту, Як ди­ти­ну ма­ти! [А нам уже, нам, дру­жині, Весілля не ма­ти!"]