Страница 8 из 85
Алізе все ще відчувала шовк його волосся, що прослизало між її пальцями, його неголену щоку під своєю рукою. За свої зусилля вона була винагороджена цим невблаганним жаром під грудною кісткою, хвилею почуттів, настільки потужних, що її тіло безперервно пульсувало, відмовляючись заспокоїтися навіть тоді, коли думки її зверталися до чогось або до когось іншого. Ніколи ще її тіло не відчувало себе таким живим, таким наелектризованим.
Коли дівчина дозволила Кірові зайняти стільки місця всередині себе?
Між ними навіть нічого не було.
Пароксизм почуттів, який зараз Алізе переживала, емоційні уламки, які вона була змушена перебирати після того, що за більшістю показників не було якоюсь видатною подією...
Це було безглуздо.
Гірше того: Кір був під владою диявола.
Одного цього факту мало б бути достатньо, щоб засудити його, але поможи їй боже, у неї були й інші причини. Серед інших жахливих злочинів, він викрав її дорогоцінну Книгу Ар’ї і відмовився повернути її, тримаючи під замком та закляттям. Він знищив Провидців Ардунії, вбив короля Заала, вбив власного батька і проголосив себе її ворогом, хотіла вона того чи ні. Тож коли він утік з палацу у таємничій — і, ймовірно, піддій — справі, дівчина відчула себе змушеною піти за ним.
Шкода, що вона була дурепою.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
ЗВІСНО, КІР РОЗУМІВ, ЩО за ним стежать.
Вона рухалася з грацією слона в посудній лавці. Ніби вона могла б наблизитись до нього без його відома — ніби він не чув, як шурхотить на ній поділ його позиченого плаща.
Уявляти її у своєму одязі вже було достатньою мукою, але ще однією мукою було уявляти її рішучу ходу, зсунуті брови, легке надуття губ, яке з’являлося лише тоді, коли вона замислювалася надто глибоко. Рішучість, з якою вона переслідувала його зараз — так, ніби знала, що робить, — була такою зворушливою, що аж дратувала його. Все своє життя він боявся, що впізнає її запах, звук її кроків, що наближаються до нього. Алізе була дурною, якщо думала інакше,
А він був дурнем, що взагалі думав про неї.
Кір зітхнув і пішов далі, крижаний присмерк здіймав подуви інею з його вуст. Високі вічнозелені дерева виблискували вздовж стежки, а примарні пальці місячного світла проштовхувалися крізь гілки, наче хотіли схопити його. Нічні птахи сміялися; над ним нависла небувалість; чисті пахощі сосни наповнили його голову. Година була пізня і надзвичайно холодна.
Якби тільки вона полишила його.
Попереду була жахлива подорож, і після всього, що він пережив цієї ночі, Кір сподівався на єдину втіху — на самотність.
Йому потрібен був час, щоб зібратися з думками, врівноважитися перед наступною фазою страждань. А її невідступна тінь робила цю маленьку мрію неможливою.
Він вже кілька разів чув її тихі зойки, коли вона перечіплялася через поділ плаща, і стискав зуби, щоб не кинутися на допомогу.
Молодому королю не була потрібна ця довга крижана одіссея; Кір мав намір досягти кінцевого пункту призначення за допомогою магії. Він навмисне вів Алізе безцільними блуканнями, сподіваючись, що вона врешті-решт втомиться від холоду або принаймні піддасться власному виснаженню і поверне назад до замку.
Дівчина не могла здогадуватися про його дилему: що її безпорадна тінь дратувала його, хоча й заспокоювала, що він хотів зникнути, хоча й не міг витримати думки про те, що залишить її тут, у холодній темряві. Чоловік хотів бути з нею більше, ніж міг передати словами, хотів, щоб вона була оголеною і тремтіла в його обіймах, хотів зішкребти ці відчуття зі своєї шкіри. Він хотів відрубати собі голову і кинути її в річку.
Кір хотів закричати на неї.
Раптом налетів різкий порив вітру, почувся різкий шурхіт листя. Кір здригнувся від холоду та почув ледь вловимий звук зітхання, який тільки розпалив його лють.
Він знав, що його гнів безпричинний, але все ж таки був змушений обернутися і звинуватити її в безглуздій впертості; вона майже замерзала на смерть без жодної причини, катуючи його за межею людяності. Спочатку король був вражений тим, що вона взагалі пішла за ним беззбройна у невідому темряву — і його першою думкою, звісно, було зупинити її. Він майже зробив це, майже накинувся на неї, вимагаючи повернутися до своїх покоїв.
Ніби вона послухала б.
Кір був упевнений, що якщо він піддасться цій примсі, вона сповна відплатить йому своїм невдоволенням. Дівчина кричатиме і тупатиме ногою, як дитина, розлючена тим, що її викрили. Вона відмовиться залишити його і звинуватить у використанні магії проти неї — бо як ще він міг дізнатися про присутність такої майстерної шпигунки? — а коли чоловік все ж таки піде, то вона кидатиме йому в спину образи, спочатку вимагаючи повернути книгу, а потім звинувачуючи його в тому, що він хтивий покидьок та ще й козел на додачу.
Ні, невелика поправка: вона б не використовувала таку базарну лексику. Вона, швидше за все, назвала б його пройдисвітом, шахраєм, вульгарним лиходієм. Ця думка майже змусила його посміхнутися, перш ніж зламала його.
Плотина прорвалася.
Біль жорстокою хвилею накрив його, випромінюючись зсередини, аж поки його розум не був змушений підкоритися натиску спогадів. Його штурмували картини останніх кількох годин, картини, які він хотів би назавжди викреслити зі своєї свідомості, але марно: Кір не міг думати ні про що, окрім її маленької долоні на його брові, затишку її рук, якими вона його обіймала, солодкої муки її шкіри, притиснутої до його обличчя. Горло перехопило від спогадів про те, як він торкався її у своєму маренні, як увібрав її п’янкий аромату свою голову, де він житиме вічно, разом з її шепотом, що долинав до нього, коли вона плакала. Її сльози котилися по його щоках, як вона повторювала його ім’я знову і знову, благаючи його прокинутися. Він стиснув кулаки.
Кір не міг повірити, що сказав їй правду.