Страница 78 из 85
РОЗДІЛ ТРИДЦЯТИЙ
KІP СТУПИВ У БЕЗМЕЖНУ темряву, і світлячки повисли в повітрі навколо нього, наче прикраси. Жорстка трава скрипіла під його черевиками, небо було важким від звуку цвіркунів і гомону далеких водоспадів. Він не міг назвати цю бурю в грудях; не було слів, щоб описати той вир почуттів, який він намагався зараз приборкати. Він лише знав, що відчував себе зацькованим, обпаленим і наляканим, і кожна хвилина вимагала від нього все більшого і більшого самовладання, яке він відчайдушно намагався зберегти.
Він ненавидів цих людей. Ненавидів, що мусив виявляти перед ними стриманість, ненавидів, що не міг просто вбити того мерзенного принца, кожен подих якого був зухвалістю. Навіть тоді, коли він ішов старою стежкою до старого будиночку, щоб покласти початок своєму жалюгідному кінцю, йому хотілося розвернутися і перерізати цьому ідіотові горлянку.
Ба більше, йому хотілося впасти на коліна.
Це тремтіння всередині нього, це божевілля в його серці — все це було заради неї. Все заради неї. Він ледве міг дивитися на Алізе, не втрачаючи розуму; майже чотири тижні він бачив її лише у своїх снах, і майже забув, яка вона витончена в реальному житті, які тонкі риси обличчя, які м’які вигини щік. Він оживав, коли вона посміхалася, переводив подих, коли спалахували її очі, і вмирав, коли вона виходила з кімнати.
Вона пахла трояндами. Його трояндами.
І вона вийде за нього заміж, стане його дружиною перед усім світом, а він ніколи не матиме її. Ніколи не доторкнеться до неї. Він мовчки дивився, як інший чоловік кладе на неї руки, і мабуть вдвох вони рахують дні, коли нарешті зможуть його вбити.
Він видихнув, тремтячи від хрусткого повітря, що кусало його шкіру.
Йому стало фізично боляче, коли він згадав, як мало треба було зробити, щоб звільнитися від своєї стриманості. Вона майже притиснула руку до його тулуба, і йому, як людині, що зірвалася з припони, захотілося розірвати її сукню надвоє, опуститися на коліна і пізнати її смак. Він хотів відчути, як тремтять її ноги навколо нього, хотів почути її крик, хотів побачити, як вона розкривається — хотів такого, що, напевно, налякало б її навіть самою думкою про це.
Порив вітру штовхнув його тіло, і він подивився на зірки, його тіло все ще було таким щільним від тепла, що він ледве відчував холод. Кір був не в собі, а вона... Вона була видінням, створеним щедрим творцем. Все в ній було прекрасним, кожен її прояв був таким ніжним. Навіть її гнів був вишуканим. Усвідомлення того, що він помре від її руки, робило реальність майже терпимою.
Він почув поспішні кроки, коли хтось наближався до нього, рухи досить важкі, що вказували на певний зріст і масу. Кір злегка повернувся і побачив, що зліва до нього підійшов Хазан.
— Скільки часу це займе? — нетерпляче запитав джин. — Я не знав, що нам доведеться тупцювати полем на морозі, інакше я взяв би із собою пальто.
— Я й не знав, що ти так легко втомлюєшся, — сказав Кір. — Визнаю, я розчарований. Я думав, що ти більш витривалий.
—Алізе, — сердито сказав він, — майже посиніла від морозу. Її сукня зроблена з легкої тканини. Вона і так достатньо замерзла в загальному ході речей, навіть без цього...
Кір зупинився, а потім повернувся і подивився на неї. У своєму поспіху вийти з огидної розмови він був необачним; Алізе помітно страждала, її руки були вільно стиснуті на грудях, вона знову і знову намагалася не тремтіти коли рухалася. Камран, як він помітив, стояв неподалік із засмученим виглядом, змушуючи Кіра гадати, чи не відкинули його пропозицію допомоги.
Та це не мало значення.
Він підійшов до неї кількома кроками, без жодного слова зняв пальто і дбайливо накинув його їй на плечі. Все це він зробив так швидко, що вона підняла на нього очі, коли він розвернувся, щоб піти, і схопила його за руку, перш ніж він встиг піти. Він відчув тиск її руки крізь рукав, наче таврувальне залізо, його серце закалатало, коли він зупинився, а потім побачив, як вона жестом показала Худі та Камрану, щоб вони йшли далі. Лише коли вони залишилися наодинці, вона відпустила його, і він відчув себе так, ніби його обдурили.
— Кіре, — сказала вона.
Він боявся поглянути на її обличчя. Він не хотів дивитися їй в очі.
—Так? — запитав він у темряві.
—Дякую, — тихо відповіла вона. — Твоє пальто таке тепле, що я боюся, що можу заснути в ньому.
Він зітхнув, ненавидячи те, як його це порадувало.
— Будь ласка.
— Можна питання?
— Ні.
Вона розсміялася, а йому захотілося зникнути.
— Ось моє питання, — сказала вона. — Якщо тобі нестерпно бути поруч зі мною вже зараз, то як ти переживеш те, що буде далі?
Тепер він справді подивився на неї, і йому перехопило подих, коли він втупився в її очі, м’які і блискучі у відбитому місячному світлі. Здавалося, він провалився
в траву, дивлячись на неї, світ розпливався за межами простору, який вона займала. Було щось таке ніжне в її присутності, щось, що нагадувало йому магію: всі вигини, без країв. Йому хотілося притулитися обличчям до її шиї, хотілося вдихнути аромат її шкіри, аромат квітів, які він сам виростив. Він хотів розсмішити її. Хотів тримати її за руку. Хотів приносити їй чай і проживати з нею усі пори року. Він хотів дивитися, як вона підкорює землю. Він хотів ковзати рукою по її оголеній спині, хотів відчувати смак її солі, хотів прикусити її нижню губу і загубитися в ній.
Боже, чого він тільки не хотів.
Чим довше він дивився на неї, тим гірше йому ставало, і тим більш нестійкою вона здавалася. Її дихання стало рідшим, очі глибшими, темнішими.
— Кіре, — прошепотіла вона.
Він похитав головою, різко зітхнувши, коли нарешті відірвався від неї.
— Я не переживу цього, — сказав він. — Твоя задача — переконатися, що я цього не переживу.
РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ПЕРШИЙ
НЕВДОВЗІ ПІСЛЯ ТОГО, як він залишив її, в полі зору з’явився акуратний будиночок. Кам’яна споруда, розташована між двома високими деревами в затишному куточку замкових теренів, була майже похована під розрослими ліанами місячних квітів, чиї круглі білі суцвіття видавали м’який, солодкий запах, який вабив до себе, як вони наближалися. Тепле світло сяяло у викривлених вікнах, а з димаря виривалися клуби диму. Здавалося, Кір підготувався до їхнього приходу.
За останні кілька хвилин вони вп’ятьох поринули в напружену тишу. Навіть Худа, яка повернулася до Алізе,