Страница 70 из 85
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ
КІР ПРИПУСТИВСЯ ЖАХЛИВОЇ помилки.
Мідноволосий чоловік застиг посеред своєї вітальні, схиливши голову, наче вражений власною дурістю. Він чув слабкий дзвін у вухах, його тіло напружено поглинало ударні хвилі болю. Кір опинився в цій кімнаті інтуїтивно, бо саме тут він часто усамітнювався, коли йому було потрібно втекти від спектаклю свого життя — але тепер він був нечутливим до її деталей. Там, де колись тепло простору заспокоювало його, тепер парубок не міг зосередитися на реальних предметах, що були в межах досяжності. Він надто добре відчував свій одяг, що обтяжував його тіло; комір светра, що душив його; опір кісток, що тиснули на шкіру; вагу своїх ніг, що були взуті в черевики, важкі як бетон.
Його тверді зуби, зернистий язик, густе волосся на голові. Серце калатало так сильно, що хотілося простягнути руку до грудей і вирвати його. Він подумав, що дуже спокусливо було б використати магію, щоб позбавити свій розум від таких моментів.
Не треба було йому туди ходити.
Кір знав, що не варто намагатися зустрітися з нею, але врешті-решт розчарував навіть самого себе, бо він був здатен тільки на таке самообмеження. Майже місяць юнак не міг навіть побачити її обличчя, поки вона страждала, змушений залишатися на найвіддаленішому краю володінь Провидців, тоді як інші приходили і йшли на власний розсуд. Було досить важко переносити цю розлуку, коли він знав, що вона в безпеці і зцілюється, але коли він почув про замах на її життя, то мало не втратив голову.
Все, що Кір міг робити, це чекати — чекати на знак, що з нею все гаразд, чекати на звістку, що вона покидає храм, чекати біля дверей, коли вона приїде...
Вона знищувала його, ця влада, яку Алізе мала над ним.
Він нарешті видихнув, його тіло злегка тремтіло. Вона вже була тут колись, виламала його двері, потрощила його речі. Відтоді все було відремонтовано, але відлуння того вечора не зникло. Хлопець блимав очима, оглядаючи кімнату, її деталі починали вимальовуватися трохи різкіше. Високі книжкові шафи, оксамитові дивани, величезний камін. Його стіл був безладним нагромадженням непереплетених рукописів, відкритих баночок із чорнилом і несортованих кристалів, і цей хаос лише посилював його тривогу. Коли його не катував Ібліс, він часто поринав у роботу, щоб зайняти свій розум. Тулан був досить маленькою імперією, щоб керувати нею за допомогою комітетів, але король щотижня зустрічався
з главами своїх знатних домів і дуже серйозно ставився до своєї відповідальності перед людьми — від солдатів до селян. На цю мить всі вони висловлювали однакове занепокоєння через невпинне зростання народних мас, збільшення зовнішніх загроз.
Питання його майбутнього одруження.
Кір навмання опустився на найближчий диван, потривоживши стос паперів, занурившись у подушки. На низькому столику перед ним стояла маленька кришталева чаша з абрикосами, на якій він зосередив свій погляд. Чоловік зірвав ці абрикоси сьогодні вранці; вздовж зарослої стежки, що вела до кварталу Провидців, росло самотнє дерево; воно зростало там ще з його дитинства, і він завжди, скільки себе пам’ятав, збирав його плоди, бо воно ніколи не припиняло плодоносити.
Зараз Кір потягнувся до одного з абрикосів, стискаючи його м’яку, маленьку форму в долоні, поки його думки вирували. Його розум повертався до Алізе та Камрана, до образу їхніх обіймів на задньому сидінні карети. Як вона дивилася на нього, як він тримав її. Кір впустив абрикос, який покотився по підлозі, а потім опустив голову на руки і його груди впали, коли він видихнув.
Отже, вони помирилися.
Безсумнівно, ардунієць розповів їй усе, виклав усе до кінця. З хвилини на хвилину мала з’явитися Алізе, щоб принести Кірові радісну звістку про те, що вона приймає його пропозицію одружитися. Вона, швидше за все, позбавить його решти — занадто великодушна, щоб оголосити, що виходить за нього заміж, в той час як сама потай заручилася з іншим, і вони вдвох змовляються вбити його і об’єднати свої імперії.
Кір знав, що недостойний її — знав, що не має права сподіватися на більше, ніж ті умови, які він запропонував — і все ж не міг заспокоїти сум'яття в грудях, його серце калатало так сильно, що він майже не почув легкого постуку у двері.
Він повернувся на звук, наче підкинута каменюка. Він пішов повільно, ніби у воді, і в заціпенінні він простував з кімнати до кімнати, поки не дістався до головних дверей, не пам’ятаючи, як.
Він стояв перед зачиненими дверима, поклавши руку на ручку.
Він злегка відсахнувся, коли стук повторився.
— Кіре? — тихо покликала вона. — Ти там?
Звук її голосу ледь не позбавив його розуму.
Тижнями він жив у мріях про неї; він пам’ятав її сміх, тримав її оголену у своїх обіймах, знав її зітхання і крики насолоди. Вона зцілила його і любила його. Торкалася його. Знала його на смак.
Трясця. Це мало вбити його.
Він зробив тремтячий вдих і відчинив двері.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ
АЛІЗЕ ВТРАТИЛА СИЛИ, побачивши його обличчя.
Його золотава шкіра і неймовірні блакитні очі, блиск мідного волосся, його світлі риси різко контрастували із чорним одягом. Вона забула, який він високий, який привабливий. Дівчина не могла пригадати, чи дивилася на нього коли-небудь так прямо, вільно розглядаючи його вилиці, гострі лінії його щелепи. Він здавався більш відпочилим, ніж вона пам’ятала, і, як наслідок, більш променистим.
Боже, від нього перехоплювало подих.
Вона спостерігала, як він роздивляється її вишукану сукню, майже непомітно затримуючись на деталях прозорого ліфа, на майстерно виконаному оздобленні камінням та аплікаціями.
Алізе зняла тіару і вуаль, і її волосся у простій зачісці почало розпускатися; він зосередився на одному із цих вільних локонів, його обличчя було позолочене теплим світлом лампи, що стояла поруч. Його губи були м’якими, і вони розійшлися, коли він нервово сковтнув, і цей рух привернув її погляд до стовпчика його горла.
— Привіт, — тихо сказала вона.