Страница 66 из 85
— Чи зможете ви коли-небудь пробачити мені?
Вона здивовано підняла на нього очі.
— Я вже вам пробачила.
— Справді? — його брови піднялися. — І все ж, здається, ви зовсім не раді мене бачити.
Алізе відвела погляд. Вона знала, що його дії того жахливого ранку були ненавмисними — знала, що він не бажав їй зла, — але поведінка Камрана свідчила про те, що він не здатен мислити поза власними бажаннями. Дівчина намагалася переконати його, благала поглянути на ситуацію ширше, побачити, які серйозні наслідки матиме вбивство Кіра, але він відмахнувся від неї, не звертаючи на її слова жодної уваги, не зважаючи на них.
Це турбувало її чи не більше, ніж саме поранення. Останнім часом вона намагалася зрозуміти свої наростаючі вагання щодо Камрана, і чим більше вона аналізувала свої почуття, тим більше починала сумніватися, чи так воно і було, не те, що він зачепив її самолюбство, а те, що він не поважає її розум. Звісно, Алізе не очікувала, що він мінятиме кожну свою думку на її — але її страхи та занепокоєння мали б мати для нього значення. Принаймні настільки, щоб змусити його замислитися. Спонукати до розмови.
Її турбувало, що цього не сталося.
— Я не проти бачити вас, — сказала вона, і це було правдою. — Ба більше: я щаслива бачити, що з вами все гаразд.
Я знаю, як багато ви пережили за останні кілька тижнів, і можу собі уявити, як вам було нелегко, — вона завагалася. — Просто я підозрюю, що наша історія скінчилася, Камране.
Він, здавалося, був приголомшений цією відповіддю, його груди злегка здіймалися, коли він зітхнув.
— Розумію, — сказав він.
Алізе подивилася на свої коліна, потім подивилася на Хазана, вираз обличчя якого був незбагненним. Тоді дівчина зрозуміла, що не має жодного бажання продовжувати цю розмову, не тільки тому, що вона була нестерпно незручною, але й існувала тисяча речей, які їй ще треба було зробити.
Вона одразу ж підвелася.
Камран підскочив, щоб допомогти їй, взявши її за руку, щоб вона не перечепилася через шлейф. З його допомогою Алізе втрималася на ногах, а потім, наче у нестямі, втупилася в їхні стиснуті руки. Камран не викликав в неї відрази, анітрохи — навпаки, він випромінював тепло і силу, і пахнув чимось насиченим і медовим, що вабило її. Тільки їй здавалося дивним, що вона колись цілувала його — колись мало не зомліла в його обіймах. Спогад про ту мить, здавалося, належав іншій дівчині, іншому життю.
Може, це тому, що тоді вона була лише служницею? А тепер стала королевою?
Вона відсмикнула руку, струснувши спідниці, перш ніж зібрати тіару і вуаль.
—Хазане, як мені повернутися до замку?
Він одразу ж ступив крок уперед.
— Я викличу карету, ваша величносте. Це не займе багато часу.
Він швидко рушив до дверей, але потім, глянувши на Камрана, зупинився.
—Хіба що ви бажаєте супроводжувати мене?
—Так, — сказала вона, прояснившись. — 3 радістю.
— Будь ласка, Алізе, — швидко сказав Камран, подавшись уперед. — Чи можу я залишитися з вами на хвилинку наодинці?
Алізе завагалася. Вона вже відкрила рот, щоб заговорити, коли у відчинені двері просунулася голова Худи.
— О! Нам можна повернутися... — її слова обірвалися, коли вона побачила Камрана, та її посмішка стала невпевненою. — А, бачу, принц прибув.
Камран закляк від звуку її голосу, його настрій потьмянів, наче його облили холодною водою. Він повільно повернувся до неї, його очі палали ворожістю. Алізе здивувалася цьому короткому, гарячому обміну поглядами, замислюючись, що ж саме сталося між ними за її відсутності.
Худа не змогла відповісти конкретно.
— Принц тут? — голос Оміда випередив його тіло, коли він повернувся на подвір’я. Його очі заблищали, коли він побачив Камрана. — Сір! Ви повернулися! У вас що, були якісь проблеми з...
— Що я тобі казав, — різко сказав Камран, — про те, щоб ти тримав язика за зубами?
— Так, — швидко відповів хлопчик, і його вуха почервоніли. — О, і вибачте за воду, міс, — звернувся він до Алізе. — Міс Худа сказала мені не переривати вашу розмову з Хазаном, тож я не приніс її, але якщо ви хочете...
— Нема потреби, — сказав Дін, радісно заходячи на подвір’я. Він тримав у руках металеву флягу, яку нетерп -ляче тицьнув в руки Алізе. — Це чудово підійде.
—Дякую, — сказала вона, відкручуючи кришку. Обережно понюхала вміст, та здригнулася. — Ви сказали, що це чай?
—Ну, можна сказати й так. — Дін переможно усміхнувся, і Алізе зрозуміла, що за той короткий час, що вона його знає, вона ніколи не бачила, щоб Дін так багато усміхався. — Це теплий настій з кореня лотосу, подрібненого сапфіра і річкової води, трохи шафрану і трохи морозу.
— Морозу? — вона втупилася у флягу. — Ви маєте на увазі лід?
— Особливий вид магії, — сказав він, хитаючи головою. — Я позбавлю вас нудних подробиць, але я працював з придворним алхіміком над кількома новими еліксирами. Мушу сказати, що я ніколи раніше не вчився у такого талановитого майстра, і цей досвід був дуже цікавим. Я сподіваюся опублікувати свої висновки, коли ми повернемося додому.
— Як чудово, — сказала вона, розплившись в усмішці. — Я так рада за вас.
—Давайте, випийте, — промовив він. — Я зазвичай рекомендую це як снодійне, але гадаю, що це добре заспокоїть ваші нерви. Ефект буде практично миттєвим.
— О, — сказала вона, притискаючи пляшку до грудей. — Нічого, якщо я збережу це? Мені не терпиться повернутися до замку, і мені треба бути при тямі — але на потім не завадило б випити снодійного.
Він злегка схилив голову.
— Як побажаєте. Тільки не забудьте розповісти мені вранці, як вам сподобалося.
— Так, звісно, я... — вона здригнулася, коли відчула дотик руки до своєї талії. Вона обернулася. Це був Камран.
— Ви дозволите мені супроводжувати вас назад до замку? — спитав він, дивлячись на неї з напруженим зосередженням. Його очі — одне золоте, інше каре — мали приголомшливу красу, що збивала з пантелику. — Ми могли б поїхати в одній кареті.
Алізе завагалася.