Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 63 из 85

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ

АЛІЗЕ НЕ ЗНАЛА, ЯК сприймати це останнє відкриття. Обмежений досвід Оміда у спілкуванні з Провидцями Ардунії, звісно, не говорив за всіх Провидців звідусіль, але підтвердження цього факту від Діна змушувало її замислитися. Попри це, вона не була впевнена, що зараз настав слушний час, щоб сперечатися про це. Її розум і без того намагався обробити потік сьогоднішніх новин; здавалося неможливим додати до цього виру ймовірність того, що Провидці можуть визнати таку, як вона, своєю рівнею.

Її, яка ніколи навіть не торкалася магії...

Алізе закусила губу, бо це було не зовсім так.

Дівчина ніколи не вважала свої особливості магічними, але була змушена визнати, що лід, який біжить по її венах, безперечно є різновидом магії. Насправді, Алізе завжди відрізнялася від інших знайомих їй джинів, тож вона була дивною навіть серед свого роду. Лише її кров була прозорою, лише її тіло зцілювало саме себе, лише вона могла витримати полум’я вогню. Її Книга Ар’ї теж була зачарованим об’єктом — таким, що оживав лише в її руках.

Алізе підвела очі на своїх друзів; усі насторожено вивчали її.

Цього разу їй справді треба було присісти.

Вона невпевнено рушила кам’яним коридором і проштовхнулася у важкі дерев’яні двері на подвір’я, вимощене розтрісканою гранітною бруківкою. Дівчина почула, як інші йдуть за нею, їхні кроки наздоганяють її, і як тільки вона опинилася на вулиці та вдихнула свіже повітря, її ноги ледь не підкосилися, так вплинуло на неї це останнє потрясіння.

Алізе помітила, що високі стіни подвір’я густо заросли зеленню, серед якої були стиглі жасминові лози, шо видавали медовий аромат, який розносив вітерець, і який приносив їй велику втіху. У центрі саду був великий круглий дзеркальний басейн, навколо якого у формі півмісяця стояла низка кам’яних лавок, кожна з яких представляла різні фази місяця.

Навмання Алізе сіла на одну з таких лавок. Худа сіла поряд з нею. Дін і Омід сіли неподалік.

Вона заплющила очі і зробила кілька глибоких ковтків повітря, і по мірі того, як калатання її серця сповільнювалося, приглушений спів натовпу ставав дедалі гучнішим. Зовні на подвір’ї звуки були більш виразними; Алізе уважно прислухалася, як голоси здіймалися і стихали, як хвилі океану, як скорбота в їхніх піснях змінювалася надією, досягаючи такого епічного крещендо, що вона раптом змогла чітко розчути слова.

Ми плакали, поки не осліпли очі, і втратили голоси.

Ми спали щоночі у своїх могилах, завжди сподіваючись на тебе.

Алізе закам’яніла, її хвилювання пройшло.

Правосуддя! Правосуддя!

За землю, яка колись була нашою, за мільйони вбитих, за ріки, червоні від крові, за століття болю.

Повільно вона піднялася на ноги.

За наших батьків, що лежать в землі, за труни, які ми збудували.

За маленькі ручки і тихі серця вбитих дітей.

Її груди здійнялися. Їй здалося, що її батьки встали всередині неї і закричали.

Правосуддя! Правосуддя!

За наші очі, що осліпли, за голоси, які ми втратили.

За кожну ніч, що ми спали в могилах, з надією на тебе.

Наша броня — наша надія, наша зброя — правда.

Ми спимо щоночі в наших могилах, ми довіряємо нашу віру тобі.

Алізе притиснула тремтячу руку до рота, борючись зі слізьми. Коли спів закінчився, пролунав рев, радісні вигуки та крики. Вона відчайдушно витерла очі.

— Я мушу йти, — сказала дівчина, повертаючись обличчям до Оміда. — Пробач мені, алея мушу йти до них...

— Зачекайте, міс...

—Але...

— Що ви скажете?

Алізе підібрала спідниці і побігла через подвір’я, що частково огинало бічну частину центральної будівлі. Вона шукала балкон, натрапивши на нього так несподівано, що аж ахнула, коли хтось закричав, і відступила на крок назад, бо натовп приголомшив її величезною кількістю людей.

Алізе ніколи вжитті не бачила стільки людей в одному місці, і думка про те, що вони прийшли по неї — шо всі вони були там, щоб побачити її — наповнила її таким сильним почуттям, що вона ледве могла дихати. Джини всіх рас, вікових груп і верств — безліч чоловіків і жінок з дітьми на руках або на спині; діти, що дрімали в траві; натовпи молодих людей, що зібралися в щільні купи, літні люди, що намагалися піднятися на ноги, щоб краще все побачити.

Здавалося, що ця маса тягнеться нескінченно.

Почулися ще різкіші крики, пальці тицяли в її бік, але минула довга мить, перш ніж натовп по-справжньому побачив її, перш ніж їхні крики стихли до такої повної тиші, що стало моторошно. Вони повернулися до неї, всі як один, затамувавши подих, дивлячись у її бік, і вперше вона усвідомила масштаб своєї відповідальності. Алізе ніколи не бачила джинів, зібраних подібним чином, ніколи не могла сказати з упевненістю, чи хтось взагалі визнає її як лідера.

Вона затамувала подих, намагаючись віднайти свій голос, і коли вона наблизилася до балюстради, тиша розірвалася. Люди почали кричати.

— Моя королева!

— Це справді вона?

— Ваша величносте!

— Вона тут!

Лише тоді, коли вона розтулила губи, щоб заговорити, вона усвідомила всю глибину своєї помилки.

Дівчина ще не була коронованою королевою.

У неї не було ні трону, ні королівства, ні влади, ні справжньої магії. Навіть одяг вона носила позичений. Востаннє, коли Алізе стояла перед своїм народом, у неї була вагома причина не відповідати на їхні запитання. Але зараз...

— Коли ви займете трон, ваша величносте?

— Чи вийдете ви заміж за короля Кіра?

—Чи підемо ми на війну?

—Так, ми підемо на війну!

Знову рев народу, кулаки здіймаються в повітря. Серце шалено калатало в грудях, в голові Алізе роїлися заплутані думки. Вона хотіла відповісти їм, хотіла...

Дівчина побачила кинджал ще до того, як повністю зрозуміла, що це таке: сріблястий відблиск вдалині, схожий на птаха, що промайнув, перш ніж сфокусувалася на лезі, націленому в її горло.

Алізе застигла.

Можливо, якби її свідомість не була настільки розхитаною, якби її серце не страждало від незліченних болів, якби вона не була так нещодавно вражена власними недоліками як лідера, можливо, якби краще володіла собою, дівчина могла б зібратися з думками, використати свої надприродні сили і просто відійти подалі від небезпеки. Натомість вона поклалася на старі інстинкти, зробивши те, що стало для неї природним, коли на неї нападали: вона дала відсіч.