Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 62 из 85

—Ти, — тихо промовила вона, дивлячись на нього, — завжди будеш мені дорогим. За твою доброту, за твою вірність, за твою мужність перед обличчям щоденної жорстокості. Я хочу, щоб ти ніколи не страждав; я хочу, щоб ти жив легким життям. Я бажаю тобі усвідомити власну силу — усвідомити кожен важкий вибір, який ти зробив, щоб перекувати свій біль у броню стійкості та співчуття, коли натомість ти міг би використати її для того, щоб зануритися у темряву. Якщо ти коли-небудь захочеш мати місце в моєму житті, то воно в тебе буде. Але зараз, у цю мить, ти маєш відпустити мене. Я повернуся до тебе, Оміде. Присягаюся.

Хлопець довго дивився на неї, і в його очах плавали стримані почуття, а потім він перевів погляд на підлогу.

Добре, міс, — прошепотів він. — Якщо ви підете, я піду з вами.

— Hi, — сказала вона, відриваючись від нього. — Це надто небезпечно — ти ж сам казав...

— Я теж піду, — сказала Худа, розправивши плечі.

— І я, — сказав Дін, похмуро ступаючи вперед.

—Але, — Алізе озирнулася на них, — ви щойно витратили кілька хвилин, застерігаючи мене від натовпу...

Тоді озвалася Худа:

—Але ж ви не боїтеся.

— Звісно, я боюся! — сказала Алізе, розсміявшись, хоча її очі сльозилися. — Але хіба ти не розумієш? Якщо я дозволю страху утримати мене від правильних вчинків, я завжди буду помилятися.

— Слова справжньої королеви, — сказала Худа.

І тут Дін тихо промовив:

— Будемо сподіватися, що настане день, коли ми всі зможемо зняти маски і жити у світлі без страху.

Алізе застигла, повернувшись до нього обличчям. Дін процитував вголос слова, які вона колись сказала йому. Вона ледве розуміла, як реагувати.

— Ці слова викарбувані на моєму змерзлому, висохлому серці, — сказав він, ледь помітно усміхаючись. — Я б дуже хотів жити у світі, де ви — королева.

—Дякую, — сказала вона. — Я така вдячна за вашу дружбу.

—А я за вашу, — його усмішка поширшала. — Мушу сказати, я завжди підозрював, що ви не є звичайною сно-дою. Але я ніколи не думав, що до такої міри.

—Ха! — сказала Худа. — Я теж не думала.

Омід похитав головою, непомітно витираючи очі.

— Ні, — сказав він, ненадовго переключившись на ламану арданську мову. — Ви завжди були для мене королевою, міс.

Алізе подивилася на своїх друзів, і всередині неї розлилася якась невимовна радість. Вона згадала, ідо її батьки говорили одне одному, коли впускали речі, коли програвали суперечку, коли натикалися одне на одного на кухні, коли робили дурні помилки. Вони сміялися, дивилися одне одному в очі.

— Shuk pazir ke manam, manam, — сказала Алізе.

Дякую, що прийняли мене такою, яка я є.

Очі Оміда розширилися, а потім він голосно розсміявся.

— Я не чув цих слів відтоді, як померли мої батьки.

— О, я знаю ці рядки! — сказала Худа. — Shuk nosti ke tanam, tanam.

Дякую, що довірилися мені, такою, як ви є.

Це був ще один з її улюблених закликів і відповідей.

Алізе востаннє вдивилася в обличчя своїх друзів. А потім лагідно сказала:

—Далі я піду сама. Ви всі залишитеся тут. І не буде ніяких суперечок.

Вона побачила спалахи подиву в їхніх очах, за долю секунди до того, як вони змогли вимовити нові слова протесту. Для неї це було сигналом щоб піти, і вона б так і зробила, якби не раптова поява дюжини чоловіків і жінок у капюшонах, що з’явилися без жодного звуку, наче вичаклувані з диму.

Провидці стояли на варті через певні проміжки вздовж усього коридору, тож Алізе, яка стояла нерухомо, подумала, чи не примарилися вони їй.

Більш того, вона була зачарована.

Не варто було дивуватися, побачивши Провидців у власному храмі — звісно, не тоді, коли вони так віддано піклувалися про неї всі ці тижні, — але Алізе ніколи не бачила Провидців наживо, і в їхній присутності вона відчула дивне тремтіння, якийсь приплив, який вона не могла назвати.

Найдавніше: вона не бачила їхніх очей, але якимось чином знала, що вони дивляться на неї.

— Вітаю, — тихо промовила вона.

У відповідь жерці та жриці повернулися до неї в унісон, їхні чорні плащі виблискували, наче розплавлений метал. Як один, вони притиснули руки до грудей і схилили голови.

Омід різко затамував подих.

Алізе глянула на нього, помітивши тривогу в його очах, а потім помітила схоже хвилювання в Діна і Худа. Її саму пронизала тривога, бо така синхронна реакція Провидців була для неї незбагненною.

Не знаючи, як ще можна відповісти на привітання таких поважних осіб, Алізе вирішила повторити їхній рух, схиливши голову і притиснувши руки до грудей.

—Дякую, — щиро сказала вона. — За все.

Та цього разу Провидці лише зникли.

Після цього настала хвилина тривожної тиші, під час якої Алізе намагалася прийти до тями. Провидці зцілили її і піклувалися про неї; вона не могла зрозуміти, чому вони, здавалося, не бажають говорити з нею. Гірше того, вона сподівалася запитати про свою зниклу носту, а тепер не була впевнена, що матиме таку змогу.

Зрештою, саме Омід розрядив напругу.

— Клянуся ангелами, — тихо промовив він. — Я не знав, що ви — Провидиця.

— Я теж не знав, — озвався Дін, і його голос був важким.

— Ви хотіли залишити це в таємниці? — запитала Худа, яка здавалась тепер майже наляканою. — Хіба ми не повинні були знати?

Алізе відступила на крок, настільки вона була вражена.

— Ні, ви неправильно все зрозуміли. Я не Провидиця, — рішуче сказала вона. — Я ніколи навіть не торкалася магії. Вони просто були ввічливими...

Омід похитав головою.

— Коли я жив з Провидцями, міс, вони не схиляли голови ні перед ким, окрім один одного.

— Не може бути...

— Це правда, — сказав Дін, пильно дивлячись на неї. — Провидці не виявляють такої пошани ні до кого, хто не належить до священства. Вони навіть перед королем не схиляють голови.