Страница 59 из 85
—Твоя мати була придворною дамою, — сказав Кір, зводячи очі до хмар. — Згідно з моїми джерелами, вона провела багато часу при ардунійському дворі і була улюбленою фрейліною покійної королеви. Вона чудово справлялася з приховуванням того, що була і джином, і шпигункою, і, як наслідок, отримала ряд дорогоцінних подарунків під час служби. Деякі з них, — він нахилив голову до Хазана, — були вкрадені. Він зробив паузу. — Але хто, скажи на милість, був твоїм батьком?
Хазан несамовито затрясся від люті.
— Я не відповідатиму на ваші запитання, — сказав він, — поки ви не відповісте на мої.
—Можеш перерахувати їх, — сказав Кір.
— Передусім, хто ви в біса такий?
— Можливо, тобі варто бути більш точним.
— Ви самі незвичайна людина, — гаряче відповів Хазан. — Незвичайний король. Я уважно спостерігав за вами протягом останніх тижнів, і я не бачу у вашій поведінці жодного сенсу...
—Жодного? — він підняв брови. — Справді?
— Ви ніколи не носите прикрас.
Кір подивився на Хазана та запитав:
— Хіба це злочин?
—Для короля? Ви що, з глузду з’їхали?
— Я так розумію, у тебе е й інші претензії до того, як я одягаюся.
— Ви ніколи не носите кольорового одягу. Ви часто носите капелюх. У вас стільки простий, однотонний одяг. Ні золота, ні прикрас, ні корони у волоссі. Насправді, більшість днів ви ходите з опущеною головою...
— Ця розмова мені набридла, — Кір подивився на свої руки, потім на кінчики черевиків, які потемніли від вологи. — І я не знаю, чого ти ще хочеш від мене. Я вже видав усі свої секрети.
—Брехун.
Кір підняв голову.
— Ну, ти ж знаєш, які на вигляд брехуни, чи не так?
— Я прожив у палаці в Ардунії все своє життя, я служив короні з дитинства, а ви... Ви поводитеся не так, як король. У вас немає свити, немає камердинера, немає меню, підготовленого для ваших обідів. Ви розмовляєте зі своїми слугами напряму...
—Досить, — різко обірвав його Кір. — Я не знаю, чого ти сподіваєшся досягти цими звинуваченнями.
Але Хазан знайшов свою мішень, і його очі набули блиску.
— Ваш народ вірний вам, незважаючи на жорстоку манеру, у яку ви посіли трон. Ваші підлеглі відмовляються сказати про вас погане слово. Ви даєте своїй матері надто багато контролю над своїм домом, ви платите своїм слугам вдесятеро більше, ніж зазвичай...
— Я сказав, досить!
— Ви її кохаєте, чи не так?
Кір не встиг оговтатись щоб заперечити, занадто приголомшений, щоб відкинути це звинувачення.
Гірше того: він сам не знав, який він вигляд мав тоді, наче ного пронизали ятаганом.
Хазан, треба віддати йому належне, був ошелешений.
—То це правда? — зітхнув він. — Ви справді її кохаєте?
Кір нічого не відповів. Йому це було не потрібно. Сила його почуття до неї не могла бути стримана, і вони обидва з жахом спостерігали, як носта червоніє в його руці. Кір стиснув кулак, але було вже запізно.
Мовчання між ними ставало все густішим і грубішим, але незабаром — якимось чином — почало розсіюватись. Вперше за кілька тижнів Хазан, здавалося, розслабився, ніби це жалюгідне зізнання якимось чином принесло йому заспокоєння.
—Хіба це можливо? — запитав він, і його гнів вщух. — Як ви можете кохати її, коли ви навіть не знаєте її?
Хазан повернувся до нього обличчям, подивився йому прямо в очі.
— Чи ви знаєте її?
Кір не міг цього більше терпіти. Він випростався, збираючись зникнути — і коли він підвівся, то побачив розлогі простори, натовп людей, а потім, крізь прогалину в хмарах, рій сарани, що здіймався вгору. Це було запаморочливе видовище, схоже на розбризкані по небу неймовірні конфетті.
Кір рвучко перевів подих.
— Що це? — запитав Хазан. — Що відбувається?
Він схопився на ноги, вдивляючись вдалину, коли сарана повільно розсіювалася.
Це було отримане повідомлення.
— Вона прокинулася, — прошепотів Кір.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ
— Я НЕ МАЛА НА УВАЗІ, що ви повинні говорити з ними, — сказала Худа, яка з помітною тривогою наздоганяла Алізе по коридору. — Я лише мала на увазі, що вони побачать вас, коли ви виходитимете з будинку, і я подумала, що ви хотіли б мати якнайкращий вигляд...
— Майже чотири тижні, — вигукнула Алізе. — Майже місяць вони чекали на мене, Худо, як я можу пройти повз них, не сказавши жодного слова? Я повинна поговорити з ними. Інакше було б жорстоко...
—Вибачте, але я не впевнений, що це гарна ідея, — сказав Дін, який разом з Омідом намагався не відставати. — Не думаю, що Камран схвалив би...
Алізе зупинилася, від чого Худа наштовхнулася на неї. Вона вибачилася, перш ніж відпустити подругу, а потім повернулася обличчям до аптекаря.
— Чому Кір не схвалив би? — запитала вона.
Алізе мала б зніяковіти від того, що вона так прагнула за будь-якої можливості обговорити Кіра; навіть тоді вона не могла зрозуміти свого бажання почути, як хтось вимовляє його ім’я.
— Я не казав... — Дін блимнув очима. — Вибачте, я сказав Кір? Я хотів сказати Камран.
— Ні, ви не помилилися, — підтвердила Худа, поглянувши на Алізе дивним поглядом. — Ви сказали «Камран».
— Ой, — Алізе відвела погляд, намагаючись приховати своє розчарування. Вона знову почала йти, шелест її спідниць відлунював у кам’яній залі. — Я, мабуть, вас не розчула.
—До речі, ми поспали йому повідомлення, — сказав Дін, не відстаючи від неї. — Востаннє я чув, що він був зайнятий якимись справами, але незабаром він має бути тут.
—Хто? Король?
— Ні, Камран, — відповіла Худа, голос якої був стурбований. — 3 вами все гаразд, люба?
— Так, — відповіла Алізе, торкаючись рукою горла. Вона сліпо озиралася навколо, шукаючи вихід. — Так, зі мною все гаразд. Як нам звідси вибратися?
—Як ви можете так швидко рухатися в такій сукні? — запитала Худа, підбираючи на ходу поділ. — Один лише шлейф майже півтора метри завдовжки!
— Не те, щоб ви не мали гарний вигляд, — поспішно додав Дін. — Бо ви маєте. Дуже гарний.
Алізе озирнулася на нього, її тривога ненадовго змінилася вдячністю.
—Дуже дякую, — сказала вона з почуттям. — Я ніколи в житті не носила такого вишуканого вбрання.