Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 52 из 85

—Я так і не подякувала тобі за те, то ти приїхала врятувати мене, — сказала Алізе, чия усмішка була ледь помітною. — Вважай це відплатою за твою доброту.

Худа знову засміялася, цього разу голосніше. Вона витерла очі і сказала:

— Боже, не знаю, чому я перетворилася на садову лійку. Може, я трохи перевтомилася. Майже місяць тривоги, потім величезне полегшення, а тепер ця щедра пропозиція про вбивство...

—А для чого ще потрібні друзі, як не для того, щоб вбивати ворогів?

Худа розсміялася.

— О, хіба не було б чудово, якби ми могли вибирати собї сестер? Я б проміняла усіх своїх п’ятьох на одну вас.

Алізе повернулася.

—У тебе п’ять сестер?

Худа кивнула, хоча плечі її тремтіли, а сміх повільно стихав.

— Я наймолодша, якщо ви можете в це повірити. Наймолодші діти мають бути розбещеними, чи не так? Але мама каже, що я народилася розбещеною і не потребувала жодного впливу, щоб стати такою, — Худа все ще усміхалася, коли говорила, але Алізе застигла.

Вона обережно повернулася обличчям до подруги, бо згадала тривожну розмову, яку вони колись мали, — те, що сказала Худа: «Якщо мама дізнається, що я найняла тебе пошити мені сукню, вона зробить з мене котлету, запхне у мішок та викине на вулицю, вона буквально повідриває мені руки та ноги».

На цю жахливу заяву носта не відреагувала ні гаряче, ні холодно, що змусило Алізе припустити, що Худа не була впевнена, чи зможе її мати вчинити над нею таке насильство. Алізе почала хвилюватися, що домашнє життя Худи набагато гірше, ніж її гострий розум і безтурботність змушували думати інших. Вона вирішила знову перевірити носту, поставивши Худі гостре запитання про її матір, коли раптом — у спалаху нової хвилі переляку — зрозуміла, що на ній немає нічого, окрім шовкової сорочки. Усі речі Алізе зникли: її плащ, сукня, черевики, корсет...

Носта.

Може, вона випала з її одягу під час нещодавнього падіння? Чи Провидці забрали магічний предмет, коли перев’язували її рани? Як вона могла бути впевнена? Можливо, вона могла б знайти одного зі служителів та запитати? Її голова йшла обертом, невпевненість зростала...

— Як би там не було, люба, було б дуже добре, якби ви спробували пригадати. Ви навіть не думаєте, що хтось міг вас отруїти?

Від цих слів голова Алізе закипіла. Вона ледве могла ясно мислити, не кажучи вже про те, щоб пригадати щось корисне. Ця розмова завдавала їй стільки емоційних переживань, що вона не могла навіть переключитися з однієї думки на іншу, але, як не прикро, можливий замах на її життя був найменш приголомшливим з того, що хвилювало Алізе. Її вже стільки разів ледь не вбивали, що така подія вже не викликала здивування і, по суті, ставала цілком буденною справою.

— Так, — сказала вона, кліпаючи очима. — Так, гадаю, це цілком можливо.

— У такому разі мушу сказати — хоч як мені не хотілося б розділяти жахливі підозри Камрана, — що Кір видається найвірогіднішим підозрюваним у цьому злочині, незважаючи на всі ці ефектні жести, — Худа зневажливо махнула рукою в бік кімнати, — що він наробив по всьому місту.

Дуже повільно Алізе відчула, як її проймає електричний струм.

Вона відчула тремтіння від усвідомлення цього спочатку в пальцях, потім у грудях і в інших місцях, її тіло оживало від несамовитої вібрації почуттів. Її серце небезпечно закалатало, коли вона обвела поглядом кімнату, дивлячись на це нескінченне цвітіння; нескінченну, руйнівну красу. її слова були наче подих, коли вона сказала:

—То це Кір зробив?

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ

КІР СИДІВ НА СТАРОМУ, порослому мохом даху господарської будівлі на самому краю кварталу Провидців, і волога моху під ним повільно просочувалася в плащ. Він підтягнув коліна до грудей, придушуючи тремтіння, коли сонце зробило слабке зусилля десь високо над головою. Хмари висіли перед ним, затягнувши землю так щільно, що Кір ледве міг розгледіти храм внизу через всю цю білизну, яка затуляла його — хоча це не мало значення. Він знав це місце краще, ніж власний дім. Йому достатньо було заплющити очі, щоб уявити кімнату, в якій вона перебувала, детально уявити її розміри та контури. Скільки років він майже жив тут у юності? Скільки разів — незліченну кількість разів — він вільно біг в обійми своїх вчителів? Колись його життя було нічим іншим, як молитвою і роздумами, тишею і спогляданням.

А тепер...

Тепер він був лише змученою тінню свого колишнього «я». Його душа спотворена до невпізнання, руки вкриті темрявою.

Він подивився на газету в руці, заголовок якої кричав до нього.

ТРИВОГА ПО ВСЬОМУ СВІТУ: ПОВСТАННЯ ДЖИНІВ НЕМИНУЧЕ

Це був примірник «Дафтару», провідного видання Ардунії. Кір отримував примірники цієї та інших газет вже кілька місяців, бо мав звичку бути в курсі міжнародних новин. Він особливо цікавився заголовками з півночі, бо Ардунія вже давно була його найбільшою загрозою, але сам Кір не був у центрі уваги іноземців з першого жахливого місяця свого правління — часу в його житті настільки похмурого, що він майже затьмарював момент, в якому він перебував зараз.

Майже.

За чотири тижні в Месті, королівському місті, і в провінщях, розташованих неподалік, зібралося близько сімдесяти тисяч джинів. З кожним днем їхня кількість зростала. Незважаючи на небезпідставні побоювання його матері, джини прибули мирно — адже вони не знали про поранення своєї королеви. Кірові вдалося приховати цей факт лише завдяки диву, адже Провидці погодилися зберігати мовчання про Алізе — лише в інтересах захисту загального миру. І все ж це був ризик, бо жерці та жриці не могли говорити неправду і не збрехали б, якби їм поставили пряме запитання. Насправді, магія, яка прив’язувала Провидців до істини, була того самого роду з тією, що дозволяла їм розпізнавати фальш. Це був талант, яким певною мірою володів і Кір, хоча його освіта у священстві була незавершеною, і, як наслідок, його навички теж були недосконалими.

Проте він знав, що не варто намагатися обдурити Провидця.

Вони допитували його того жахливого ранку. Хазан наступав йому на п’яти, коли він зустрів трійцю Провидців у приймальні, і вигляд їхніх легендарних рідких чорних плащів викликав у нього подвійний удар жаху і млості. В іншому житті він був би одним з них, відмовився б від титулу і престижу, щоб зайняти натомість граничні простори буття, де его було затьмарене царинами алхімії та пророцтв. Це було те, чого він завжди хотів: присвятити своє існування вивченню буття.