Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 41 из 85

Незалежно від її численних суворих промов, Кіру завжди було зрозуміло, що його мати боїться його. Боїться власного сина. І якщо усвідомлення цього не вбивало йому кілок у серце, то точно викликало бажання проломити собі голову об стіну. Авжеж, він розумів причини її страху, але від цього розуміння легше не ставало. Йому було нелегко зберігати цю роздвоєність, живучи кожен день з усвідомленням того, що його власна мати хоче його смерті.

— Вони приїхали на весілля, — сказала вона. — Ти мусиш запросити їх лишитися хоча б на свято Вінтроуз.

— Ви й тут святкуєте Вінтроуз? — Дін пожвавішав. — Коли я був хлопчиком, це завжди була моя улюблена пора року.

— Вони не залишаться, — громоподібно промовив Кір. — Не буде ніякого свята...

— Коли мої батьки були живі, ми спали надворі в трояндових заметілях, — мрійливо додав Омід. — Пелюсткові гори були висотою майже в метр. Запах, як в раю.

— О, так! — вигукнула Худа. — Ми із сестрами часто ходили до трояндових полів на третьому тижні свята, — коли квіти пахнуть найдужче, — ми збирали кошики і крадькома тікали від мами, і вони були такі добрі до мене...

— Та що з вами таке, люди? — розлючено промовив Кір. Його груди здіймалися. Його руки тремтіли. — Забирайтеся. Геть.

— Пробачте мені, — пролунав урочистий голос. — Але я покину це приміщення лише за однієї умови: або з моєю королевою, або з вашою головою, і ні хвилиною раніше.

Ця нахабна заява пролунала з вуст юнака, що стояв поруч із принцом, який підвівся на ноги, щоб погрозливо глянути на Кіра. У відповідь король звузив очі.

Це, звісно ж, був Хазан. Той, кого Алізе називала своїм другом.

Кір не пошкодував часу, щоб уважно розглянути непроханого гостя, розуміючи тепер, що це був персонаж важливіший, ніж він колись вважав. Густо вкрите веснянками обличчя, трійця кришталевих кинджалів, що звисали з пояса на талії. Його постава теж викликала інтерес: він мав недбалий вигляд, але Кіра не обдуриш. Він був схожий на пантеру в очікуванні; якщо його спровокувати, юнак неодмінно спробує вбити його.

— Ближче до справи: як вам вдалося так швидко оговтатись? — наполягав Хазан. — Ви були майже мертві, коли я заніс вас усередину, а це було трохи більше години тому.

— І нам обіцяли сніданок, — додав хлопець.

— Так, — Кір нервово сковтнув, з ненавистю пригадавши, що його заніс у замок один із цих недоумків. — Кажуть, треба тобі подякувати.

Хазан витріщився на нього. Кір витріщився у відповідь.

Джин схрестив руки.

—То ви не збираєтеся мені дякувати?

— Ні.

Хазан не засміявся, хоча тінь посмішки промайнула на його губах.

Кір тихо сказав:

—А тепер забирайся геть з моїх очей.

—Тільки з моєю королевою.

— Вона тобі не належить, — відповів Кір. — І тобі тут не раді.

—Ти мерзенна тварюка, — принц повільно встав з-за столу. — Ти тримаєш її тут проти волі?

В очах у Кіра ненадовго промайнула насмішка, і він із задоволенням повернувся обличчям до того ідіота.

— Вона тут не проти своєї волі. Вона вирішила залишитися.

— Це брехня! — закричав Камран.

— Віру що хочеш, — сказав Кір, і його груди раптом спазмовано затремтіли, як він говорив. Він намацав стіну позаду себе і, знайшовши опору, притулився до неї спиною. Він боровся за те, щоб не заснути, з ненавистю відчуваючи слабкість у тілі та вимучені емоції, що вирували в його душі. Немов переривчасті удари струму, переживав він спалахи відчуттів зі свого кошмару: звук

її крику; вигляд його тіла, яке вона омивала; її смак, боже, її смак...

Він був вражений тим, ідо стоїть зараз на власних ногах, живий і притомний. Ніколи раніше йому не вдавалося прокинутися від кошмарів самостійно; якби він знав, що це можливо, то, може, й спробував би це зробити раніше й наполегливіше. Те, що він прокинувся у своєму ліжку від сильного поштовху, побачивши стільки облич, що обступили його, наче аморфні упирі, було справжнім дивом.

Було зворушливо і водночас дивно бачити, як персонал його замку зібрався навколо нього, і хоча король був спантеличений їхньою увагою, він подякував їм за турботу, перш ніж несподівано випростатися на ноги. Піднявся короткий галас, коли вони наполягали на тому, щоб він повернувся в ліжко, але коли молодий чоловік відмовився — брехливо стверджуючи, що його здоров’я в повному порядку — вони сприйняли це як дозвіл закидати його запитаннями. Піддані хотіли знати, що саме з ним сталося, що взагалі відбувається, хто ці гості, і...

— Невже все це було для показухи, сір? Такий дивний ранок...

— Намагалися зловити стрілу рукою, сір? Дозвольте запитати, навіщо?

—Я колись чув про короля, який намагався зловити кинджал зубами! Після цього він вже ніколи не вимовив жодного слова...

— Шкода, що вас поранили, сір, не пощастило.

— Ніколи в житті не сподівався побачити Сіморг.

— Боже, їхній принц страшенно гарний, чи не так? Треба буде подбати, щоб покоївки не непритомніли, побачивши його.

— Почати готувати кімнати, сір?

— Кухарка захоче знати...

— Яке це було видовище! Ми безмежно вдячні!

— Будуть битися один з одним за можливість служити йому, не точно!

—Діти Сіморг теж! У мене й досі гусяча шкіра, сір, погляньте...

— Якщо дозволите, куди поділася ваша наречена, сір? Сьогодні вранці вона вийшла навіть раніше за слуг...

— Це правда, що вони приїхали для мирних переговорів? Ви думаєте, щось може змінитися?

—Тоді вони просто полетіли геть! Всі п’ятеро — в одну мить!

— Сір?

—Сір?

—Куди ви йдете, сір?

—О, сір, вам не варто...

Це коштувало неабияких зусиль, ввічливо ухилятися від їхніх запитань, і водночас намагатися зібрати докупи важливі свідчення. Те, що недолугій команді Камрана вдалося отримати в ролі транспорту легендарну Сіморг та її родину, було справжнім дивом, але це знання теж було благом, бо втішало усвідомленням того, що тільки справжнє диво дозволило ардунійцям порушити їхні кордони.

Кір ще раз подякував своїм підлеглим, пообіцявши надати відповіді до кінця дня. Його поранені рука й нога, як він помітив, були вимиті і перев’язані; прохолодна мазь під бинтами принесла йому значне полегшення. Він мав намір одразу ж вилікувати ці рани за допомогою магії, але коли дворецький повідомив йому, що його мати снідає з іноземцями в їдальні, він зрозумів, що з пораненнями доведеться почекати.

Тож тепер Кір ще трохи притиснувся до безцінної обшивки стіни, тканина якої була сплетена із золота та