Страница 22 из 85
Кіра роздирали сумніви, та все ж найбільше його турбувало бажання піти до Алізе, розпитати про її поранення, дізнатися, що сталося за його відсутності.
Та його численні запитання мали зачекати.
Наразі Кір був здивований, що він взагалі здатний думати.
Молодий чоловік зробив ще один ковток повітря, ранковий туман заповнив його голову, і спробував зосередити свої думки.
В жилах у Кіра пульсували залишки магії — магії, яку він витрачав здебільшого на те, щоб не заснути, і яку тепер був змушений витрачати на те, щоб вижити. Його нога була так сильно поранена, що його почало трусити, і він з великими зусиллями наклав цілющі чари на все тіло, і раптовий опік став втішним сигналом того, що плоть старанно в’яжеться назад. Та попри це, біль був достатньо гострим, щоб знепритомніти; юнак відчув, як всередині нього піднімається хвиля нудоти, і він примусив її зупинитися саме тоді, коли почув далекі, наполегливі крики знайомого голосу.
Йому не потрібно було обертатися, щоб побачити її, бо Алізе завжди перебувала в нього перед очима; він обернувся, тому що сам процес сполучення його тіла з її тілом щоразу викликав у нього дивне полегшення. Кір не надто замислювався над тим, чому аптекар, безпритульна дитина та огидна міс вторглися на його територію; для нього вони були другорядними гравцями. Мотиви інших двох були, звісно, очевидні. Наче рана в нозі була недостатньою ознакою, Кір крізь морок приборканого страждання спостерігав, як ардунійський принц спрямував у його бік ще одну стрілу. Вони з Хазаном прибули сюди, звісно ж, заради простого задоволення вбити його. Але Алізе...
Алізе, цього він не міг зрозуміти. Вона захищала ного.
Навіть тепер, схвильовано звертаючись до принца, вона тремтіла, стоячи на місці, і в розсіяному вранішньому світлі її обличчя ледь-ледь мерехтіло. Йому було так само боляче дивитися на неї, як і відвести очі, але ще болючіше було взагалі відвернутися. Вона не була схожа на жодну з тих, кого він коли-небудь зустрічав. Факт її краси був беззаперечним, так, але варто було лише побачити її в русі, щоб по-справжньому зрозуміти її силу. Вона була схожа на ожилого ангела помсти, ніжного і великодушного, незворушного навіть тоді, коли перерізає тобі горло.
А нічого він не зробив, щоб заслужити її милосердя.
Ардунійський принц не зробив ще одного пострілу лише тому, що вона не відпускала його руку. Рештки її слів розносилися вітром; вона була помітно схвильована, її рухи були невпевненими, і вона стиснула кулак навколо лука, обережно повертаючи зброю вниз.
Кір скривився.
Він підрахував, що у нього є ще кілька дорогоцінних секунд, перш ніж миротворчі зусилля Алізе проваляться і принц зробить ще один постріл. Якби він міг ворухнути ногою, то підійшов би до неї, порадив би не витрачати сили на суперечки зі стінкою. Тупоголовий ардунієць мав повне право спробувати вбити його; Кір ніколи не був би настільки безхарактерним, щоб відмовити молодому королевичу в шансі на помсту. Насправді, було б краще, якби вона відійшла вбік і дозволила Камрану виплеснути трохи гніву; настрій принца, швидше за все, покращиться тільки після того, як він вип’є кілька кухлів Кірової крові. Можливо, тоді б у них справді відбулася розмова, після якої він з радістю встромив би ножа майбутньому правителю просто в око.
У будь-якому разі Кір страждав набагато гірше, ніж зараз, і все-таки вижив. Йому потрібна була лише мить, щоб...
Ще один крик застереження, ще одна стріла, що летить у його бік.
З нелюдською швидкістю, здивувавши навіть самого себе, Кір зловив її рукою; він зціпив зуби, перемагаючи приплив болю, від якого перехоплювало подих, не втримавши стогін, коли трилопатеве вістря розірвало його долоню, наче сторінки книги. Крові було чимало, і, дивлячись, як маленька спершу багряна пляма розливається по краях його кулака, він ледь не розсміявся, хоча на душі в нього було холодно.
Принаймні тепер він розумів, чому диявол був такий задоволений.
От же ж сволота.
Із глини хлопці та дівки — мої улюблені ляльки!
Вони зберуться нині — і ти програєш глині.
То цей здоровенний йолоп мав бути грудкою, так? Чудово.
А Кір явно розлютив його тим, що відмовлявся падати.
З гнівним криком Камран випустив у бік Кіра цілу низку стріл, одну за одною, так плавно, що, здавалося, вони полетіли в нього одночасно. Вже тоді Кір зміг оцінити майстерність свого ворога; ардунієць був вправним стрільцем. Кір пересилив нову хвилю болю та підняв свою здорову руку, щоб спрямувати трохи магії на власний захист, розчиняючи стріли, що летіли в нього, і водночас заліковуючи рани.
Він був заклопотаний цим — цим і намаганням встояти перед безліччю дрібних смертей, спрямованих у його бік, — і тому не помітив, принаймні не одразу, що вона біжить до нього.
А коли помітив, то мало не збожеволів.
Він дивився, як вона наближається, і непритомнів від люті; він ледве міг дихати від цього відчуття, настільки надзвичайною була його злість. Алізе явно витрачала останні сили, використовуючи ту незначну енергію, що в неї залишилася, щоб кинутися до нього з величезною швидкістю — але чого б вона не сподівалася досягти, вона прорахувалася, тому що не повністю контролювала свої рухи. Йому хотілося тільки одного — накричати на неї за таку дурість. Він не міг збагнути, чому вона вважала його вартим таких зусиль, що ризикувала власною безпекою, аби врятувати йому життя. Через це йому хотілося зробити щось неприпустиме.
Насправді цей гнів, можливо, був єдиною річчю, в якій вони з дурнуватим принцом дійшли згоди, бо пронизливий крик жаху Камрана пролунав якраз тоді, коли Хазан та інші вибухнули несамовитим лементом. Кір встиг здавлено скрикнути, перш ніж її м’яке тіло врізалося в нього, імпульс штовхнув їх обох до самого краю урвища, і якби тільки був час, він відштовхнув би її з небезпечного шляху, обійняв би — але...
Остання стріла з різким ударом знайшла свою ціль між її лопатками. Алізе здригнулася від сили удару, і її короткий, здивований зойк примусив Кіра завмерти в абсолютній, нелюдській напрузі.
Його охопив панічний страх.
Він відчув себе, наче незрячим, засліпленим від божевілля. Алізе прошепотіла щось незрозуміле до його шиї, і він заплющив очі від руйнівної хвилі емоцій, відчайдушно бажаючи, щоб він ніколи не народжувався. Парубок не усвідомлював, що спіткнувся, що втратив опору, що вони падають — аж поки не відчув, як вітер, наче важка рука, підхопив їх знизу.
А потім дозволив їм впасти.
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ