Страница 21 из 85
Без імперії, без корони і без жодних ресурсів, в Алізе не залишиться іншого вибору, окрім як тікати, знову покинувши свою паству всього через кілька годин після того, як вона пообіцяла вести їх за собою. Усе це промайнуло в її голові із запаморочливою швидкістю; вона знала, що марно навіть намагатися донести ці думки до Камрана, який мав повне право бажати Кіру смерті. Вона могла б визнати це: вона могла б визнати невимовні злочини Кіра проти Ардунії та її принца. Вона могла б визнати, що він заслуговує на відплату за ці злочини. Вона могла б визнати, що її причини залишити Кіра в живих були цілком егоїстичними. Але це не мало жодного значення.
Алізе не хотіла, щоб він помер.
О, якби вона мала власну землю, якби могла віднайти власну магію — вона б залишила обидві ці імперії та їхніх спадкоємців у спокої, бо і Камран, і Кір принесли їй лише проблеми. Але без ресурсів — без коней та припасів — необхідна подорож у гори Ар’я могла зайняти місяці пішки. І навіть якби вона пережила цей похід, вона не змогла б зробити це сама. П’ятеро людей мали бути готовими померти за неї, перш ніж гори відпустять свою магію.
Приголомшена, Алізе відчула, як сльози колють її очі.
Після стількох років — і всього цього нещодавнього шаленства — уламки її життя нарешті почали поступово ставати на свої місця. Тепер все знову здавалося неможливим.
Вона мусила зупинити Камрана.
Вона розуміла його біль, але не могла стояти осторонь і спостерігати, як він вбиває Кіра та втягує інших у свій злочин. Але щось сталося з нею — з її головою, ЇЇ легенями, її кістками. Вона не могла зрозуміти, чому вона така втомлена і незграбна, а коли занадто швидко спробувала рушити з місця, то похитнулася, наче земля здригнулася у неї під ногами. Вона відчувала, як міцні руки Хазана підтримують її, навіть коли вона наосліп почала рухатись вперед. У неї не було жодного плану; вона лише знала, що має йти до нього, якось стати між ними...
—Алізе
Її голова стрепенулася відзвуку голосу Кіра. Він все ще був за десяток кроків від неї, все ще рухався стежкою вздовж краю урвища, але він був вже досить близько, щоб вони могли бачити одне одного достатньо добре. Вона зустрілася з його шаленими очима, в її власних очах з’явилася паніка, вона відчула його страждання саме в той момент, коли перша стріла пронизала його ногу наскрізь.
Вона закричала.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
КІР ЗАГАРЧАВ, КОЛИ СТРИЖЕНЬ розірвав його м’язи, і постріл ледь не збив його зі скелі, поряд з якою він і досі стояв, невпевнено похитуючись. На щастя, постріл був настільки сильним, що вістря пройшло наскрізь через задню частину ноги — факт, який стане йому в нагоді за мить. А поки що молодий чоловік дихав, заплющивши очі, прислухаючись до стукоту свого серця, шуму близької води, гуркоту водоспаду.
Він був занадто втомлений для всього цього.
Швидким, відпрацьованим рухом Кір відламав наконечник стріли, обхопив пальцями трохи нижче вістря і, не думаючи про наслідки, висмикнув древко зі стегна.
Він задихнувся, закліпавши очима, коли світ перед ним на мить потемнів. Проте туланський правитель встиг розгледіти зброю: плескате вістря з трьома загостреними лезами. Якби стріла не пройшла акуратно крізь ногу, він не зміг би висмикнути її, не розірвавши при цьому тіло на клапті. Біль був настільки сильним, що навіть для нього самого було дивом, що він не закричав. Щоб відволіктися, Кір почав спостерігати за божевільним дійством, що розгорталося перед ним; зрештою, це безчинство було наслідком його власних дій.
Він заслуговував на смерть.
Напередодні ввечері чоловік зняв захисні чари навколо замку, щоб Алізе могла без перешкод повернутися до своїх покоїв. Вона пішла за ним, не знаючи, що з приходом темряви навколо замку піднімаються загороджувальні щити, та їй і не треба було цього знати: формально такий захист був незаконним. Згідно з угодами Ніксу, укладеними дуже давно, встановлення магічних кордонів між землями вважалося злочином, і Кір, який завжди накладав цю магію аж до самого краю обриву, не міг про це не турбуватися. До того ж, він щойно вбив правителя граничної держави; він цілком очікував смертельного візиту від сусіда і мав усі підстави бути обережним.
Проте його нутро вивертало від думки про те, що Алізе силоміць виганяють з його дому. Дияволу, міркував він, не сподобалося б, якби її покинули на холоді, беззахисну і неприкаяну. Тому Кір трохи схибив, переконавши себе, що ймовірність нападу на його імперію — протягом кількох годин ночі, що залишилися, — була досить низькою.
Цей оптимізм, звісно, був породжений самообманом.
Він брехав собі лише для того, щоб не розвернутися, не взяти її за руку і не відвести назад до замку. Це була надто велика спокуса: вони вдвох у темряві, її тіло, осяяне місячним світлом.
Молодий чоловік боявся підійти до неї; він не був готовий почути її голос, подивитися в її очі. Він боявся, що вона зробить щось жахливе, наприклад, усміхнеться йому.
Тепер, здригаючись від чергового спалаху болю, від жару свіжої крові, що пульсувала в його рані, парубок знав, що це належне покарання. Справді, якби ситуація не була такою неприємною, це було б страшенно кумедно. Кір був такий впевнений, що переміг боягузтво; він був такий впевнений, що зустріч із дияволом буде найбільшим випробуванням у його житті. Король ніколи не думав, що буде боятися невловимої сили молодої жінки ще більше.
Його земля тепер була переповнена ідіотами, його руки були вкриті власною кров’ю — і все через те, що він боявся доторкнутися до дівчини.
Він хотів встромити стрілу назад у ногу.
Втім, Кір передбачав такі неприємності з півночі; його єдиним прорахунком було те, що він думав, ніби має більше часу. Те, що принц вдерся на його землю без жодного очевидного плану чи імперської підтримки, та ще й не в супроводі могутньої армії, а із цим недоладним набором прибічників, збивало з пантелику. Ще більше спантеличувало те, що не було жодних ознак їхнього транспорту. І якщо він ще міг собі уявити, що ці бовдури спокійно стоять на його землі, то чого він не міг збагнути, так це того, як вони взагалі потрапили сюди — адже чари навколо палацу були підсилені численними додатковими захисними застосунками. Його команда драконів не пропускала через водоспад жодних крилатих чи інших повітряних істот, і не було ніяких шансів, що ардунійці вціліли перед батальйоном, який охороняв вхід до замкових теренів.
Як же тоді вони зайшли так далеко?