Страница 17 из 85
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
СПОЧАТКУ АЛІЗЕ ЗДАЛОСЯ, ЩО ВОНА спить.
Голова була важкою та ніби розпливалась від медових звуків та ароматів світанку. Здавалося, то до неї говорять люди, але важко було відрізнити голоси від щебету птахів і далекого гуркоту води, до того ж вона була занадто розгублена. Ласкаве сонячне проміння пригрівало крізь вовну її плаща, а свіжий прохолодний вітерець піднімав і опускав капюшон на її обличчі. Її губи розповзлися в усмішці, а очі відкрилися, і розмитість невиразних форм перетворилася на дивовижну кольорову картину над нею: яскраве листя високих дерев, наче мереживне гаптування на безхмарному небі; трійця червоногрудих зябликів, що палахкотіли навкруги, неначе феєрверк. Алізе видала тихий звук вдоволення, перш ніж знову заплющити очі.
—Ні, міс, будь ласка, не засинайте...
— Здається, вона усміхається, — почувся знайомий жіночий голос. — Можливо, вона вирішила поспати надворі?
—Якщо це так, то чому вона не може прокинутися?
Алізе засміялася. Здавалося, ніби поруч були її ардунійські друзі — Омід і міс Худа, і навіть Дін. Але така можливість була настільки абсурдною, що здавалася неправдоподібною навіть для сну. Вона перевернулася на інший бік, травинки лоскотали її ніс, а великий капюшон зсунувся вперед і повністю закрив обличчя, зануривши її у мерехтливу темряву. Дівчина вдихнула повні груди вологої землі та солодкого повітря, впиваючись дивовижною магією роси. О, це було райське місце, де б вона не була. Сон теж був чудовим, у ньому поєдналося стільки всього, що вона любила — безтурботність природи, звуки раннього ранку, бурхливі відтінки життя — і жодної зловісної тіні, яка так часто панувала над нею уві сні. Алізе подумала, що вона могла б спати нескінченно довго, якби тільки їй надали змогу залишитися тут.
— Ваша величносте.
Алізе здригнулася від гучного голосу. Її розум, який ще не встиг зорієнтуватися, відставав від емоцій, а серце калатало в грудях. Непереборна інтуїція вимагала, щоб вона була уважною, але Алізе не могла визначити, хто це був, хоча й розуміла, що хтось дуже важливий.
—Ваша величносте, — ще раз промовив голос, але вже більш обережно. — Чому ви лежите на землі? — несподівана вага руки опустилася на її голову, вкриту капюшоном. — Ви в небезпеці? Вас поранено?
А потім, ніби ключ повернувся в замку, і вона співвіднесла голос із ім’ям.
Зітхнувши, Алізе розплющила очі, причому перед нею у збільшеному вигляді постала трава, листя, прикрашене перлинами роси, але вона була покарана за це не лише пекучим болем в очах, а й похмурим усвідомленням того, що це був не сон. Пульс її прискорено забився, і вона одразу ж зрозуміла, що це не фантастичний краєвид зі сну, а реальна земля, на якій вона лежить, млява і знесилена. Тінь насунулася, затуливши собою сонячне тепло, і вона затремтіла, відчувши, як прокидається у тілі біль. Чим довше вона тримала очі розплющеними, тим сильніше пульсувала її голова і затікала шия; навіть деякі частини її обличчя були важкими від болю. Незабаром тиск став занадто сильним, і очі її знов заплющилися.
Коли вона відчула, що тепла рука забралася з її голови, вона злякалася, подумавши, що помилилася, що ця людина насправді незнайома, що її надії були занадто безглуздими, щоб здійснитися. Вона зібралася із силами, облизала пересохлі губи і змусила себе прошепотіти його ім’я.
—Хазан?
Пауза.
А потім тихе:
—Так, ваша величносте.
Алізе здалося, що серце її зупинилося.
— Невже це можливо? — прошепотіла вона. — Ти справді тут?
Вона не очікувала такої ніжності, такого лагідного здивування в його голосі, коли він відповів:
—Я справді тут.
Носта спалахнула на її грудях теплом.
Увесь цей час її страх і почуття провини за долю Хазана були придушені, наче в пастці, всередині неї, і раптове стиснення грудей розірвало дбайливо стримувані емоції, викликавши в ній жахливе ридання. Вона змусила себе перевернутися, і лягла на спину, затуляючи тремтячою долонею рот від гарячих сліз, що котилися до скронь. Прагнучи отримати наочний доказ, вона змусила себе розплющити очі, намацуючи руками землю. Коли вона повернулася на кілька сантиметрів і побачила його, що стояв на колінаху траві поруч із нею, вона була переможена.
Вона впала спиною на землю і почала трясти головою, знову і знову. Вона не могла повірити, що він живий. Хазан, який був безмежно відданий їй, який подарував їй дивовижну носту, що тисячу разів рятувала її від небезпеки, який ризикував своїм життям заради її порятунку.
А вона думала, що його вбили.
А тепер ось він тут? Він знову прийшов за нею?
За всі ці роки після смерті батьків — роки пронизливої самотності — вона втратила надію коли-небудь знайти іншу душу, якій можна було б довіритись. Але Хазан прийшов до неї без жодних вимог чи очікувань, розсунувши завісу темряви, щоб опуститися перед нею на одне коліно і почати те, що могло б стати найбільшою перемогою в її житті. І не було нікого, з ким вона почувалася б безпечніше, а вона нічим не заслужила його доброти.
Він просто повірив у неї.
Наосліп вона схопила його руку і стиснула її між своїми долонями, ледве бачачи крізь сльози віддзеркалення власних емоцій в його очах. З величезним зусиллям вона схаменулася, відпустивши його лиш для того, щоб тремтячими пальцями витерти обличчя. Вона спробувала сісти вертикально.
Він одразу ж подався вперед, щоб допомогти, перемістивши її в зручне для свдіння положення. Її капюшон впав назад, коли вона підняла голову, і він застиг, побачивши її обличчя, і очі його розширилися, як він розглядав її. Вона відчула незрозуміле тремтіння тривоги, що пробігло по його тілу, але не змогла збагнути цю реакцію. Її свідомість була все ще настільки затуманеною, що вона могла зосередитися лише на чомусь одному, і зараз їй було важко повірити своїм очам.
Хазан мав такий же вигляд.
Трохи втомлений зовні, але все такий же: бадьорий та неушкоджений. У цьому світлі його ліщинові очі були більш карими, ніж зеленими, неслухняне пасмо попелясто-русявого волосся спадало на лоба, зачіпаючи перенісся зламаного носа. Алізе ніколи не бачила його так зблизька, і її вразило нагадування про те, що він був майже повністю вкритий веснянками — і якби не метал його очей, він здавався б зовсім юним. Хазан не був красенем у традиційному розумінні цього слова, але риси його обличчя були особливими, його погляд завжди живий і сповнений почуття, його впевненість у собі була настільки потужною, що супроводжувала його, наче друга тінь.