Чаротворці

Він підібрався ближче до Потвори. Вона мала курячі ноги, але решта її тіла була, на щастя, прихована тим, що нагадувало згорнуті крила.

Настав час, подумав він, для кількох останніх слів. Те, що він зараз скаже, мабуть, буде дуже важливим. Можливо, ці слова запам'ятають, передаватимуть одне одному й навіть викарбують на гранітних плитах.

Тому потрібно сказати якусь невигадливу фразу без химерних літер.

— Я би все віддав, щоби не бути тут, — пробурмотів він.

Зваживши в руці шкарпетку, він раз чи двічі крутнув нею й зацідив Потворі по тому, що, як сподівався Ринсвінд, було її колінною чашечкою.

Вона пронизливо вереснула й шалено закрутилася, поскрипуючи крильми. Хижий дзьоб сіпнувся в бік Ринсвінда, і той завдав тварюці ще одного стрімкого удару шкарпеткою.

Потвора похитнулася, і чарівник, безпорадно озирнувшись, побачив, що Койн і далі стоїть там, де він його залишив. На превеликий жах Ринсвінда, хлопчик ішов просто до нього, інстинктивно піднімаючи руки, щоб застосувати магію, яка тут погубить їх обох.

— Біжи, дурнику! — несамовито крикнув він, оскільки Потвора вже майже зібралася з силами для контратаки. Неочікувано Ринсвінду спали на думку потрібні слова: — Ти знаєш, що стається з неслухняними хлопчиками!

Койн зблід, обернувся й побіг на світло. Він рухався, немов у патоці, переборюючи все сильнішу ентропію. Викривлене зображення Диску, вивернутого догори дриґом, зависло від нього, невпевнено хитаючись, за кілька футів, дюймів...

Навколо його ноги обвилося щупальце і, смикнувши, повалило його.

Під час падіння Койн викинув руки перед собою, і одна з них торкнулася снігу. Її одразу ж схопило дещо, що на дотик нагадувало теплу шкіряну рукавицю, але за ніжним доторком він відчув міцний, немов загартована сталь, затиск. Долоня смикнула його вперед, але і те, що схопило його, рушило слідом.

Довкола замерехтіли світло й зерниста пітьма, і Койн ковзнув на вкриту льодом бруківку.

Бібліотекар відпустив його й навис над хлопцем, стискаючи в руці довжелезний шмат важкої колоди. На якусь мить примат здійнявся над темрявою, плече, лікоть та зап'ястя його правої руки розгорнулися, немов в інструкції зі застосування важелів, і невідворотним, як зародження інтелекту, рухом він з важкістю опустив колоду. Почувся звук, немов когось розчавили, обурений писк, і палючий тиск на ногу Койна припинився.

Темна колона захиталася. Зсередини долинали крики й стукіт, спотворені відстанню.

Койн звівся на ноги й уже збирався бігти назад, у темряву, аж тут рука бібліотекаря перегородила йому шлях.

— Ми не можемо просто залишити його там!

Орангутан знизав плечима.

Із темряви знову долинув тріск, а тоді — лиш на мить — настала майже абсолютна тиша.

Однак не абсолютна. Обом здалося, що вони почули далекий, але дуже чіткий стукіт ніг, що зник удалині.

У нього знайшовся відголосок у зовнішньому світі. Орангутан озирнувся й поспішно відштовхнув Койна вбік, коли щось приземкувате й побите на сотнях крихітних ніжок пронеслося переляканим подвір'ям і, не особливо зупиняючись, кинулося в темряву, що наостанок мелькнула й зникла.

У повітрі над тим місцем, де вона була, раптово повіяла метелиця.

Койн вирвався з затиску бібліотекаря й підбіг до кола, яке майже повністю побіліло. Його ноги підняли в повітря трішки дрібного піску.

— Він залишився там! — скрикнув хлопчик.

— У-ук, — по-філософськи відповів бібліотекар.

— Я думав, він встигне повернутися. Знаєш, якраз в останню хвилину.

— У-ук?

Койн придивився до бруківки, так, наче просте зосередження допомогло би йому змінити те, що він бачить.

— Він помер?

— У-ук, — відізвався орангутан, умудряючись натякнути, що Ринсвінд перебуває в місці, де навіть такі речі, як час і простір стають дещо сумнівними; і тому, мабуть, роздумувати, в якому стані він перебуває в цей момент — не має особливого сенсу. Якщо він взагалі перебуває в якомусь моменті часу, це значить, що, врешті-решт, він може з'явитися тут завтра, або, якщо на те пішло, вчора. І зрештою, якщо існує хоч якийсь шанс вижити, то Ринсвінд однозначно ним скористається.

— О-о, — відізвався Койн.

Спостерігаючи за бібліотекарем, який, човгаючи ногами, розвернувся й рушив до Вежі мистецтв, хлопець відчув, що його раптово охопила безнадійна самотність.

— Послухай! — прокричав він.

— У-ук?

— Що мені тепер робити?

— У-ук?

Койн невизначено махнув рукою в бік опустілих руїн.

— Слухай, може, я можу щось зробити? — запитав він голосом, що коливався на межі жаху. — Як думаєш, це хороша ідея? Розумієш, я можу допомагати людям. Певен, що ось ти, наприклад, хотів би знову стати людиною?

Вічна усмішка на обличчі орангутана дещо розтягнулася — достатньо, щоб показати його ікла.

— Добре, я зрозумів, мабуть, ні, — поспішно відповів Койн, — але ж це не єдине, що я можу зробити?

Бібліотекар певний час витріщався на нього, а тоді кинув погляд на його руку. Койн винувато здригнувся й розтис долоню.

Бібліотекар спритно підхопив маленьку сріблясту кульку перед тим, як вона вдарилася об землю, і підніс її до одного ока. Він понюхав її, легенько струснув і прислухався до звуків, які вона видавала.

Тоді примат замахнувся й закинув кульку так далеко, як тільки зміг.

— Що... — почав Койн, але раптово розтягнувся в повний зріст у снігу, а бібліотекар, який штовхнув його, кинувся поверх нього, накриваючи своїм тілом.

Куля описала дугу й полетіла вниз, її ідеальну траєкторію перервало раптове зіткнення зі землею. Пролунав звук, немов тріснула струна арфи, на мить почулося лепетання незрозумілих голосів, порив гарячого вітру — і боги Диску опинилися на свободі.

Вони були дуже злі.

— То що, ми дійсно не можемо нічого зробити? — поцікавився Креозот.

— Ні, — відповіла Коніна.

— Невже лід переможе? — перепитав Креозот.

— Так, — підтвердила Коніна.

— Ні, — заперечив Найджел.

Він тремтів від злості — чи, може, від холоду — і побілів майже так само, як і льодовики, що проносилися під ними.

Коніна зітхнула.

— Ну і як ти збираєшся... — почала вона.

— Спусти мене на пару хвилин десь попереду них, — попросив Найджел.

— Я справді не розумію, як це допоможе.

— Твоєї думки я не питав, — спокійно відповів Найджел. — Просто зроби це. Опусти мене трохи попереду, щоб у мене був час у всьому розібратися.

— Розібратися в чому?

Найджел не відповів.

— Я запитала, — повторила Коніна, — у чому ти маєш розібратися?

— Замовкни!

— Я не розумію...

— Послухай, — сказав Найджел з терплячістю, що межувала з убивством сокирою. — Лід покриє увесь світ. І всі помруть. Окрім нас, звісно. Ми проживемо трохи довше, поки ці коні не захочуть їхній... їхній овес, чи сходити в туалет, чи ще там що. Користі це нам не принесе, хіба що Креозоту вистачить часу написати сонет, чи ще щось, про те, яка раптово наступила холоднеча і що вся людська цивілізація буде стерта з лиця Диску. Тож за цих обставин я хочу, щоб ви зрозуміли, що я не налаштований сперечатися, ясно?

Він зупинився, щоб вдихнути, тремтячи, як натягнута струна арфи.

Коніна вагалася. Її рот декілька разів розтулився і стулився, так, наче дівчина хотіла заперечити, але зрештою передумала.

Вони знайшли невеличку галявину в сосновому лісі за милю чи дві від стада, хоч і тут було чутно їхнє ревіння, над деревами зависла смуга пари, а земля здригалася, наче поверхня барабана.

Найджел вийшов на середину галявини й кілька разів замахнувся мечем — для розминки. Решта задумливо за ним спостерігала.

— Якщо ти не проти, — прошепотів Креозот Коніні, — то я вас покину. У такі миті тверезість втрачає свою привабливість, і я певен, що кінець світу матиме набагато кращий вигляд, якщо дивитися на нього крізь дно пляшки. Якщо тобі однаково, звісно. Ти віриш у рай, о персикощока квітко?