Чаротворці

У Хапонії до міфології ставляться дуже серйозно. Це тільки в реальне життя вони не вірять.

Три вершники, які спускалися крізь важкі снігові хмари до осердного боку рівнини Сто, відчули якусь зміну. У повітрі вчувався різкий запах.

— Чуєте його? — запитав Найджел. — Я пригадую цей запах з дитинства, коли в перший зимовий день ти лежиш у ліжку й можеш практично відчути його смак у повітрі...

Під ними розступилися хмари, і вони побачили стада Крижаних Велетнів, які заповнили територію рівнини від краю до краю.

Вони простягалися на милі у всіх напрямках, і повітря сповнювалося гуркотом від їхнього переміщення.

Стада вели льодовики-бики. Вони голосно й скрипучо ревіли, видираючи велетенські шматки землі, і невпинно просувалися вперед. Позаду них напирали цілі купи корів і телят, ковзаючи по землі, уже зораній ватажками аж до материнської породи.

Вони були настільки схожими на звичні, знайомі світу льодовики, як лев, що дрімає у пітьмі, подібний на триста футів чудово скоординованих м'язів, які стрибають на вас із роззявленою пащекою.

— І... і... коли підходиш до вікна... — рот Найджела, не отримавши подальших вказівок від мозку, закрився.

Льодовики штовхалися, з ревінням просуваючись вперед, і заповнювали рівнину, здіймаючи хмари холодної пари. Під ватажками здригалася земля, і спостерігачам стало очевидно, що тому, хто збирається це зупинити, знадобиться дещо більше, ніж кам'яна сіль і лопата.

— Ну ж бо, — сказала Коніна, — пояснюй. Думаю, тобі краще кричати.

Найджел стривожено подивився на зграю.

— Думаю, я бачу якісь постаті, — люб'язно додав Креозот. — Глянь на ватажків цих... створінь.

Найджел придивився через сніг. І дійсно, на спинах льодовиків рухалися якісь постаті. Вони були людьми чи людиноподібними — ну принаймні людиновидними. І не були особливо великими на вигляд.

Так здавалося, бо самі велетні були надзвичайного розміру, а Найджел не розумів законів перспективи. Коли коні спустилися до ватажка, велетенського бика, вкритого глибокими тріщинами й шрамами від морен, стало очевидно, що одна з причин, з якої Крижаних Велетнів називали Крижаними Велетнями, — це тому, що вони, ну, велетні.

Інша полягала в тому, що вони були зроблені з криги.

На гребені льодовика сиділа, зігнувшись, постать розміром із великий будинок, яка підганяла його палицею зі загостреним кінцем. Вона була кутаста, можна сказати, навіть гранована, і відблискувала зелено-блакитним світлом. Її сніжно-білі кучері були прикрашені сріблястою стрічкою, а її очі були крихітними, чорними, глибоко посадженими, наче шматочки вугілля[31].

Попереду почувся оглушливий тріск — перші льодовики досягнули лісу. Птахи нажахано здійнялися в небо. Найджела, який галопом мчав у повітрі біля велетня, обсипало снігом і скалками.

Хлопець відкашлявся.

— Ем, пробачте, — звернувся він.

Перед кипучою хвилею зі землі, снігу та уламків дерев у сліпій паніці мчало стадо карібу, бурхлива маса практично торкалася їхніх задніх копит.

Найджел повторив спробу.

— Послухайте! — прокричав він.

Голова велетня повернулася до нього.

— Шо тобі твеба? — запитав він. — Жникни, теплий!

— Вибачте, але це дійсно необхідно?

Велетень поглянув на нього з крижаним здивуванням, повільно обернувся й оглянув своє стадо, що простягалося, схоже, до самого Осердя світу. Тоді він знову подивився на Найджела.

— Такс-с. Думаю, шо та. Інакже нашо б ми то вобили?

— Але, розумієте, тут живе ціла купа людей, яка б не хотіла, щоб ви це робили, — із відчаєм сказав Найджел.

Перед велетнем мелькнула загострена скеля, якусь мить похиталась і зникла.

— І багато дітей та пухнастих тваринок, — додав він.

— Фони постваждають жавади пвогвесу. Настаф час повевнути наш сфіт, — прогримів велетень. — Льодяний сфіт. Фідпофідно до неуникності істовїї і тріумпху тевмодинаміки.

— Так, але ви не змушені цього робити, — зауважив Найджел.

— Ми хочемо, — відказав велетень. — Боги жникли, ми скидаємо кандали жаставілих жабобон.

— Замороження всього світу не здається мені прогресом, — додав Найджел.

— Нам це подобається.

— Так, так, — сказав хлопець маніакально терплячим голосом людини, яка намагається розглянути проблему зі всіх боків і переконана, що якщо люди добровільно зберуться за столом й обговорять усе раціонально, як розумні істоти, рішення буде знайдено. — Але невже час уже настав? Хіба світ готовий до тріумфу льоду?

— Човт жабивай, краше би буф готофий! — сказав велетень і вдарив своєю жердиною Найджела.

Та не зачепила коня, але влучила йому прямо в груди, вибила з сідла й відкинула на самого велетня. Найджел, розпластавшись, ковзнув його заледенілим боком, якимось чином був підхоплений хвилею уламків і зрештою скотився в брудну масу талого снігу між стінами, що неслися вперед.

Він зі зусиллям звівся на ноги й безнадійно втупився в туман. Прямісінько на нього нісся ще один льодовик.

І Коніна. Її кінь виринув із туману, і вона перехилилася, схопила хлопця за його шкіряне варварське спорядження й закинула на коня поперед себе.

— Безсердечний нелюд, — прохрипів Найджел, коли вони знову піднялися. — У якусь мить мені вже почало здаватися, що я зможу чогось досягнути. З деякими людьми просто неможливо розмовляти.

Стадо перетнуло ще один пагорб, зрівнявши зі землею значну його частину, і перед ними постала беззахисна рівнина Сто, усіяна містами.

Ринсвінд бочком підкрався до найближчої Потвори, однією рукою тримаючи за руку Койна, а в другій крутив наповнену піском шкарпетку.

— Значить, без магії? — перепитав він.

— Без магії, — підтвердив хлопчик.

— Що б не трапилося, до чарів ти не вдаєшся?

— Так і є. Тільки не тут. Тут потвори практично безсилі, якщо не використовувати магію. А от якщо вони прорвуться...

Він замовк.

— Доволі жахливо, — кивнув Ринсвінд.

— Страшенно, — погодився Койн.

Ринсвінд зітхнув. От би з ним був його капелюх. Але доведеться обійтися без нього.

— Ну добре, — сказав Ринсвінд. — Коли я закричу, біжи на світло, зрозумів? Не обертаючись і не відволікаючись. Що б там не сталося.

— Що б не сталося? — невпевнено перепитав Койн.

— Що б не сталося, — підтвердив Ринсвінд із подобою хороброї усмішки на лиці. — І що би ти не почув.

Ринсвінд дещо збадьорився, побачивши, що від жаху рот Койна заокруглився літерою «О».

— А тоді, — продовжив він, — коли ти повернешся на інший бік...

— Що мені робити?

— Не знаю, — зізнався Ринсвінд. — Усе, що зможеш. Застосуй стільки магії, скільки доведеться, тільки зупини їх. І... гм...

— Що?

Ринсвінд підняв погляд на Потвору, яка досі спостерігала за світлом.

— Якщо, ну... знаєш... все вирішиться, і врешті-решт усе буде добре, я б хотів, щоб ти наче розказав людям, що, типу, я тут залишився. Можливо, вони б могли це якось увіковічити, — сказав він і скромно додав: — Звісно, не йдеться про пам'ятник. Я просто хочу, щоб про мене не забули.

За мить він зауважив:

— Схоже, тобі варто висякати носа.

Койн висякався в поділ мантії і врочисто потис Ринсвіндові руку.

— Якщо ти колись, — почав він, — цей... ти був першим... це була чудова... знаєш, я ніколи насправді... — його голос затих, а тоді він сказав: — Я просто хотів, щоб ти це знав.

— Є ще одна річ, яку я намагався сказати, — сказав Ринсвінд, відпустивши руку хлопчика. Якусь мить він збентежено мовчав, а тоді додав: — О, так. Вкрай важливо пам'ятати, ким ти є насправді. Це дійсно важливо. Розумієш, не можна довіряти тому, що про тебе кажуть інші люди чи істоти. Вони завжди в чомусь та й помиляються.

— Спробую не забувати про це, — пообіцяв Койн.

— Це дійсно важливо, — повторив Ринсвінд, звертаючись до самого себе. — А тепер, думаю, тобі пора бігти.

31

І це єдине, чим вони нагадували ідолів, яких діти ліплять у сніжну погоду, підкоряючись давнім і таємничим спогадам. Малоймовірно, що до ранку цей Крижаний Велетень перетвориться на маленьку купку брудного снігу з морквиною в роті. — Прим. авт.