Чаротворці

Террі Пратчетт

Чаротворці

Жив собі один чоловік, і було в нього восьмеро синів. Поза тим він був не більш ніж крапкою на сторінці Історії. Сумно, однак це все, що можна сказати про деяких людей.

Та восьмий син виріс, одружився, у нього також народилося восьмеро синів, і оскільки для восьмого сина восьмого сина існує лише одна-єдина придатна професія, той став чарівником. Він зробився мудрим і могутнім, — чи принаймні могутнім, — носив гостроверхого капелюха, і цим усе б закінчилося...

Мало б закінчитися...

Та всупереч Закону магії і, без сумніву, усім логічним аргументам — окрім сердечних, палких, хаотичних і, ну, нелогічних — він покинув стіни Невидної академії, закохався й одружився — не обов'язково в такому порядку.

І в нього народилося семеро синів, і кожен був щонайменше таким самим могутнім, як і будь-який чарівник у світі.

А потім у нього народився восьмий син.

Чарівник у квадраті. Джерело магії.

Чаротворець.

Над піщаними скелями пронісся гуркіт літнього грому. Далеко внизу море обсмоктувало гальку так гучно, немов однозубий дідок, якому дали льодяник. Кілька чайок ліниво кружляло в потоці висхідного повітря в передчутті якихось змін.

Батько чарівників сидів серед буйних шумливих трав на краю скелі, колисав дитину на руках і дивився на море.

Чорна кошлата хмара рухалася в бік суходолу, і те сяйво, яке вона штовхала попереду себе, набуло насиченого кольору патоки, такого звичного перед дійсно серйозною бурею.

Раптово позаду запанувала тиша, тож чарівник обернувся, підняв почервонілі від сліз очі й поглянув на високу постать у чорній мантії із каптуром.

— ІПСЛОРЕ ЧЕРВОНИЙ? — запитала фігура гучним печерним голосом, густим, немов нейтронна зоря.

Іпслор усміхнувся жахливою посмішкою людини, яка раптово збожеволіла, і показав дитину Смерті.

— Мій син, — повідомив він. — Я назву його Койн.

— ІМ'Я НЕ ГІРШЕ ЗА ІНШІ, — ввічливо відповів Смерть.

Порожні очниці витріщилися на маленьке кругле обличчя, занурене в сон. Попри чутки, Смерть не жорстокий — лише страшенно, страшенно добре дає собі раду з роботою.

— Ти забрав його матір, — сказав Іпслор.

Це була суха заява, без жодної нотки гніву. Домівка Іпслора, колись розташована в долині за скелями, перетворилася на згарище; поривчастий вітер уже розносив крихкий попіл по свистких дюнах.

— НАСПРАВДІ ЦЕ БУВ СЕРЦЕВИЙ НАПАД. ІСНУЮТЬ І ГІРШІ ВАРІАНТИ ЗАВЕРШИТИ ЖИТТЯ, ПОВІР МЕНІ, — запевнив Смерть.

Іпслор поглянув на море.

— Навіть уся моя магія не змогла її врятувати, — промовив він із сумом.

— ІСНУЮТЬ МІСЦЯ, НЕДОСТУПНІ НАВІТЬ ДЛЯ МАГІЇ.

— А зараз ти прийшов по дитя?

— НІ. У ДИТИНИ Є СВОЯ ДОЛЯ. Я ПРИЙШОВ ПО ТЕБЕ.

— Он як.

Чарівник устав, обережно поклав заснуле дитя на негусту траву й підняв довгий костур, що лежав поруч. Він був зроблений із чорного металу, помережаний срібними та золотими різьбленими візерунками, які надавали йому вигляду розкоші та зловісного несмаку; цей метал — октирон — був дуже магічним за своєю природою.

— Знаєш, його зробив я, — сказав чарівник. — Усі стверджували, що виготовити костур із металу — неможливо, він має бути лише з дерева, але вони помилялися. Я вклав у нього самого себе й повинен передати його нащадку.

Він з любов'ю провів рукою вздовж костура, що відізвався слабким звуком.

Іпслор тихо повторив:

— У нього я вклав самого себе.

— ЦЕ ХОРОШИЙ КОСТУР, — відказав Смерть.

Іпслор підняв його в повітря й поглянув на свого восьмого сина; той видав гортанний звук.

— Вона хотіла доньку, — промовив він.

Смерть стенув плечима. Іпслор здивовано й водночас злісно подивився на нього.

— Так ким він є?

— ВОСЬМИМ СИНОМ ВОСЬМОГО СИНА ВОСЬМОГО СИНА, — відповів Смерть, чим ніяк не прояснив ситуацію.

Вітер тріпав його мантію, підганяючи чорні хмари над головами.

— Ким це його робить?

— ЧАРОТВОРЦЕМ, ТОБІ ЦЕ ДОБРЕ ВІДОМО.

Прокотився грім, як на замовлення.

— Але яка його доля? — вигукнув Іпслор, намагаючись перекричати бурю.

Смерть знову стенув плечима. Йому це добре вдавалося.

— ЧАРОТВОРЦІ ФОРМУЮТЬ СВОЇ ДОЛІ ВЛАСНОРУЧ. УСЕ ЗЕМНЕ ЇХ МАЛО ОБХОДИТЬ.

Іпслор сперся на костур, постукуючи по ньому кінчиками пальців; було очевидно, що він заглибився в лабіринт власних думок. Його ліва брова сіпалася.

— Ні, — тихо промовив він, — ні. Я створю його долю.

— Я Б ТОБІ ЦЬОГО НЕ РАДИВ.

— Замовкни! І послухай: це вони мене вигнали, зі своїми книгами, ритуалами та Законом! Це вони називали себе чарівниками, хоча в цілому тлустому тілі будь-кого з них менше магії, ніж у моєму мізинці! Вигнали! Мене! За прояв людськості! Та чим би люди були без любові?

— РІДКІСТЮ, — відповів Смерть. — ТИМ НЕ МЕНШ...

— Послухай! Вони вигнали нас сюди, на край світу, і це її вбило. Вони навіть намагалися відібрати мій костур! — Іпслор перекрикував шум вітру.

— Однак у мене ще є трохи сили, — проревів він. — І я кажу, що мій син навчатиметься в Невидній академії, носитиме капелюх архіректора, а чарівники усього світу схилятимуться перед ним! Він їм покаже, що приховано в глибинах їхніх сердець. Їхніх боязких, жадібних сердець. Мій син продемонструє світу його справжню долю, і ніщо не зрівняється з його магією.

— НІ.

Найдивніше, що тихе слово Смерті заглушило ревіння бурі. Це на хвильку повернуло Іпслору здоровий глузд.

Той похитався туди-сюди й невпевнено перепитав:

— Прошу?

— Я СКАЗАВ «НІ». НІЩО НЕ ОСТАТОЧНЕ. НІЩО НЕ АБСОЛЮТНЕ. ОКРІМ МЕНЕ, ЗВІСНО. ТАКЕ НЕДБАЛЕ СТАВЛЕННЯ ДО ДОЛІ МОЖЕ ПРИЗВЕСТИ ДО ЗАНЕПАДУ СВІТУ. У МАГІВ ПОВИНЕН ЗАЛИШИТИСЯ ШАНС, ХОЧА Б КРИХІТНИЙ. ЮРИСТИ, ЯКІ ПРАЦЮЮТЬ ІЗ ПИТАННЯМИ ФАТУМУ, ВИМАГАЮТЬ НАЯВНІСТЬ ЛАЗІВКИ В КОЖНОМУ ПРОРОЦТВІ.

Іпслор пильно дивився в невблаганне обличчя Смерті.

— Тобто я маю дати їм шанс?

— ТАК.

«Тук-тук-тук», — пальці Іпслора застукали по металу костура.

— То вони отримають свій шанс, — погодився чарівник. — Коли пекло замерзне.

— НІ. НАВІТЬ З ОГЛЯДУ НА ОБСТАВИНИ МЕНІ НЕ ДОЗВОЛЕНО ПОВІДОМЛЯТИ ТОБІ ПОТОЧНУ ТЕМПЕРАТУРУ ІНШОГО СВІТУ.

— Тоді, — Іпслор завагався, — вони отримають свій шанс, коли мій син відмовиться від свого костура.

— ЖОДЕН ЧАРІВНИК НЕ ВІДМОВИТЬСЯ ВІД СВОГО КОСТУРА, — сказав Смерть. — ЇХ ПОВ'ЯЗУЮТЬ ЗАНАДТО МІЦНІ УЗИ.

— Але тобі слід визнати, що це можливо.

Смерть, здавалося, задумався. Він не звик чути, щоб йому вказували, що слід робити, однак на цей раз вирішив поступитися.

— ПОГОДЖУЮСЯ.

— По-твоєму, це достатньо маленький шанс?

— ДОСИТЬ МІКРОСКОПІЧНИЙ.

Іпслор майже заспокоївся й практично нормальним голосом додав:

— Знаєш, я ні про що не шкодую. Якби мені дали інший шанс, я б повторив усе вдруге. Діти — наша надія на майбутнє.

— НЕ ІСНУЄ НАДІЇ НА МАЙБУТНЄ, — заперечив Смерть.

— Що ж тоді на нас чекає?

— Я.

— Я маю на увазі, окрім тебе!

Смерть спантеличено поглянув на нього.

— ПЕРЕПРОШУЮ?

Ревіння бурі над їхніми головами досягло піку. Повз них задом наперед промайнула чайка.

— Я про те, — сказав Іпслор з гіркотою, — чи є щось у цьому світі, заради чого варто жити?

Смерть замислився.

— КОТИ, — пролунало зрештою. — КОТИ — МИЛІ.

— Будь ти проклятий!

— ВЖЕ НЕОДНОРАЗОВО БУВ, — відповів Смерть спокійним голосом.

— Скільки в мене ще часу?

Смерть витягнув велетенський пісковий годинник із потаємних глибин своєї мантії. Чорно-золотий корпус оточував дві колби, і практично весь пісок уже опинився на дні однієї з них.

— О, БЛИЗЬКО ДЕВ'ЯТИ СЕКУНД.