Чаротворці

Бібліотекар кілька разів крутнувся на задку — явна ознака глибоких роздумів.

Його точні слова не збереглися, але Койн усміхнувся, кивнув, потис бібліотекарю руку, підняв свої руки догори, описав ними коло й ступив в інший світ. У ньому було озеро, удалині виднілося кілька гір, а з-під дерев за ним із підозрою спостерігало кілька фазанів. Цих чарів зрештою навчаться всі чаротворці.

Вони ніколи не стануть частиною цього світу. Чаротворці просто приміряють його на деякий час.

На середині галявини Койн обернувся й помахав бібліотекарю. Той підбадьорливо кивнув.

Тоді бульбашка замкнулася — і останній чаротворець зник із цього світу, перейшовши у власний.

Хоч це й мало стосується загальної історії, але читачу буде цікаво дізнатися, що за п'ять сотень миль звідси невеличка зграйка чи, у цьому випадку, радше стадо пташок пробиралося крізь дерева. У них були голови фламінго, тіла індика, а ноги, як у борців сумо. Вони рухалися навприсядки, час від часу здригаючись, нібито їхні голови були причеплені до ніг гумками. Пташки належали до виду, унікального навіть для фауни Диску: основний спосіб захисту від хижака полягав у тому, що вони змушували його сміятися так сильно, що могли втекти, поки той встигав спам'ятатися.

Ринсвінд би точно відчув певну вдоволеність, дізнавшись, що це і є просянки.

Відвідувачів у «Латаному барабані» було малувато. Троль, прикутий ланцюгом до одвірка, старанно виколупував когось зі зубів.

Креозот тихенько наспівував собі під ніс. Він відкрив для себе пиво, і йому не довелося за нього платити, оскільки валюта, яку становили його компліменти — доволі рідкісна річ для анкських залицяльників — справила надзвичайне враження на доньку шинкаря. Вона була кремезна, лагідна і кольором шкіри — якщо бути абсолютно відвертим, формою тіла також — нагадувала невипечений хліб. Дівчина була заінтригована. Ніхто раніше не порівнював її груди з динями, всіяними діамантами.

— Абсолютно, — мовив сериф, мирно сповзаючи зі свого сидіння,— без сумніву. «Або такі великі жовті, або маленькі зелені з велетенськими бородавчастими прожилками», — доброчестиво подумав він.

— А що там було щодо мого волосся? — підбадьорливо запитала вона, затягуючи його назад на сидіння й підливаючи йому в склянку.

— О-о, — сериф наморщив чоло. — Неначе кози стад, що пасуться на схилах гори Хтозна-якої, помилки тут бути не може. А що стосується твоїх вух, — швидко додав він, — жодна з рожевих перлин, що прикрашають ціловані морем піски...

— Чим саме вони нагадують стадо кіз? — поцікавилася дівчина.

Сериф завагався. Він завжди вважав це одним зі своїх найкращих порівнянь. А тепер він уперше в житті обличчям до обличчя стикнувся з відомим анк-морпоркським буквальним розумінням речей. На диво, Креозот відчув, що це його вразило.

— Маю на увазі, розміром, формою чи запахом? — продовжувала вона.

— Думаю, — відказав сериф, — що насправді я хотів сказати: «не як стідо каз».

— Га? — дівчина присунула графин до себе.

— І мені здається, що я б не відмовився випити ще, — невиразно мовив він, — а тоді... а тоді... — він зиркнув вбік, на дівчину, і наважився: — Ти хороший оповідач?

— Що?

Він облизав раптово пересохлі губи.

— Маю на увазі, ти знаєш багато історій? — прохрипів він.

— О, так. Купу.

— Купу? — прошепотів Креозот.

Більшість його наложниць знала лише одну чи дві.

— Сотні. А що, хочеш послухати якусь?

— Як, зараз?

— Якщо хочеш. Тут не дуже багато народу.

«Певно, я помер, — подумав Креозот. — Мабуть, це рай».

Він взяв її за руки.

— Знаєш, — сказав він, — минули віки відтоді, як я чув цікаву історію. Але я не хочу змушувати робити тебе те, чого б ти не хотіла.

Вона поплескала його по руці.

«Який милий чоловік, — подумала вона. — Особливо порівняно з тими, які часом заходять сюди».

— Є одна, яку часто розповідала моя бабуся. Я знаю її задом наперед, — сказала дівчина.

Креозот сьорбнув пива і, відчувши, як тілом розливається тепло, подивився на стіну. «Сотні, — подумав він. — А деякі вона ще й задом наперед знає».

Вона відкашлялася і співочим голосочком, від якого серце Креозота забилося, як шалене, почала:

— Жив собі чоловік, і було в нього восьмеро синів...

Патрицій сидів біля вікна й писав. Його спогади про останні тиждень-два були сповнені якихось нісенітниць, і це йому не подобалося.

Слуга запалив лампу, щоб розігнати сутінки, і тепер над нею кружляло кілька нічних метеликів. Патрицій уважно спостерігав за ними. З якоїсь незрозумілої причини йому ставало незручно поруч зі скляними предметами, але не це найбільше непокоїло його тепер, коли він не міг відвести погляду від комашок. Найбільше його хвилювало всеохопне прагнення спіймати їх язиком.

Гав лежав на спині біля ніг свого господаря й гавкав уві сні.

По всьому місту запалювалися вогні, але останні кілька променів сонця освітили ґорґулій, які допомагали одна одній під час довгого підйому на дах.

Бібліотекар слідкував за ними з-за відчинених дверей, по-філософськи почухуючись. Тоді він обернувся й зачинив двері в ніч позаду.

У бібліотеці було тепло. У ній завжди було тепло, адже розсіяна магія, яку створювало сяйво, також ледь підігрівала повітря.

Бібліотекар схвально поглянув на своїх підопічних, востаннє обійшов поснулі полиці, затягнув ковдру під стіл, з'їв переднічний банан і поринув у сон.

Тиша знову заполонила бібліотеку. Вона оповила залишки капелюха, сильно потріпаного, поношеного й обгорілого з країв. Його церемонно помістили в одну з ніш у стіні. Не має значення, в яку далину вирушає чарівник, він завжди повернеться за своїм капелюхом.

Тиша сповнила Академію, як повітря заповнює діру. Ніч розтеклася Диском, наче сливовий джем, чи, може, ожинове варення.

Але настане ранок. Новий ранок настає завжди.