Чаротворці

— Не дуже, ні.

— О-о, — протягнув Креозот. — У такому разі, ми, мабуть, більше не побачимося, — він зітхнув. — Як шкода. І все через якусь просянку. Гм. Звісно, якщо випаде якийсь немислимий шанс...

— Прощавай, — обірвала Коніна.

Креозот нещасно кивнув, розвернув коня й зник над верхівками дерев.

Гілки довкола галявини струшували з себе сніг. Повітря сповнилося гуркотом льодовиків, що наближалися.

Найджел здригнувся й впустив меча, оскільки Коніна торкнулася його плеча.

— Що ти тут робиш? — різко запитав він, із відчаєм нишпорячи в снігу.

— Послухай, не хочу пхати носа не в свої справи, — сумирно мовила Коніна, — але що конкретно ти задумав?

Вона бачила, як з-за лісу на них несеться купа згорнутого льодовиками снігу з землею, а ревіння ватажків, від якого ціпенів мозок, тепер перекривав ритмічний звук тріщання гілок. Над лісом, так високо, що око плутало їх з небом, безжалісно рухалися синьо-зелені льодовики.

— Нічого, — відповів Найджел. — Узагалі нічого. Ми просто мусимо їм протистояти, от і все. Ось для чого ми тут.

— Але це нічого не змінить.

— Для мене змінить. Якщо нам і так судилося померти, я краще помру так, героєм.

— Невже це героїчна смерть?

— Думаю, так, — відповів він. — Коли доходить до смерті, зазвичай має значення лише одна думка.

— О-о.

На галявину випадково вистрибнули два олені і, у сліпій паніці не помітивши людей, поскакали геть.

— Тобі не обов'язково залишатися, — сказав Найджел. — Це все моя просянка, ти ж знаєш.

Коніна подивилася на зворотний бік своїх долонь.

— Гадаю, я повинна, — відповіла вона й додала: — Знаєш, я думала, можливо, знаєш, якщо ми пізнаємо одне одного дещо краще...

— Пан і пані Зайцедупи, ти це мала на увазі? — прямо запитав він.

Її очі розширилися.

— Ну-у, — почала вона.

— І ким із них ти збираєшся бути? — поцікавився Найджел.

Ватажок льодовиків пробив шлях на галявину, здійнявшись на своїй хвилі, а його верхівка потонула у хмарі снігу, яку він сам же й підняв.

У той же час із протилежної сторони пригнулися дерева — з боку Узбіччя подув гарячий вітер. У ньому вчувалися голоси, — роздратовані, сварливі, — які ввірвалися в хмару, як розпечена праска у воду.

Найджел з Коніною кинулися навзнак, у сніг, який перетворився на теплий бруд під їхніми тілами. Над головою пролунало щось схоже на грім, сповнене криків і ще чогось, що спочатку нагадувало зойки, однак, трохи подумавши, вони вирішили, що це таки розгнівані суперечки. Це тривало доволі довго, але з часом почало затихати в бік Осердя.

Тепла вода намочила одяг Найджела. Він обережно припинявся й штовхнув ліктем Коніну.

Разом вони видерлися на вершину пагорба, переборюючи бруд і сльоту, перелізли через завал із потрощеної деревини та каміння і витріщилися на сцену.

Льодовики відступали під натиском хмари з блискавицями. Пейзаж позаду них складався з сітки озер і річок.

— Це ми їх так? — поцікавилася Коніна.

— Було б дуже приємно, якщо це дійсно так, — озвався Найджел.

— Так, але ж ми... — почала вона.

— Мабуть, ні. Хто знає? Краще знайдімо коня, — запропонував він.

— Апогей, — сказав Війна, — чи щось подібне. Майже певен.

Вони вже виповзли зі шинку й сиділи на лавочці при сяйві надвечірнього сонця. Війну навіть переконали зняти частину його обладунків.

— Н-не знаю, — озвався Голод. — Н-не думаю.

Чума заплющив свої заліплені кіркою очі й притулився спиною до теплого каміння.

Думаю, — сказав він, — це мало якийсь стосунок до кінця світу.

Війна трішки посидів, чухаючи підборіддя.

— Що, усього світу? — перепитав він і гикнув.

Здається.

Війна на хвильку задумався.

— Тоді, схоже, ми вдало цього позбулися.

Люди поверталися до Анк-Морпорка, який більше не був містом пустого мармуру й став самим собою. Місто розкинулося так невпорядковано й мальовничо, неначе калюжка блювотиння перед цілодобовою забігайлівкою Історії.

Академію також відбудували — чи радше вона відбудувала себе сама таким дивним чином, немов ніколи й не була зруйнована. Кожен виток плюща, кожнісінька прогнила віконниця — усе стало на свої місця. Чаротворець запропонував замінити все на нове, — щоб дерево сяяло, а на камінні не було ані найменшої плямочки, — але бібліотекар не поступався. Він хотів, щоб усе було по-старому.

На світанку почали повертатися чарівники — по одному і по двоє, вони швиденько ховалися в старі кімнати, уникаючи поглядів один одного, намагаючись пригадати нещодавнє минуле, що вже ставало нереальним і схожим на сон.

Коніна та Найджел прибули до сніданку і з доброти душевної відшукали чудові платні стайні для коня Війни[32]. Саме Коніна наполягала на тому, що варто пошукати Ринсвінда в Академії. І саме вона перша побачила книжки.

Вони вилітали з Вежі мистецтв, кружляли навколо приміщень Академії і пікірували крізь двері перевтіленої бібліотеки. Кілька найбільш нахабних ґримуарів переслідували горобців і соколоподібно зависали над квадратним подвір'ям.

Бібліотекар сперся спиною об дверний прохід і доброзичливо спостерігав за своїми підопічними. При появі Коніни він поворушив бровами — найближче до загальноприйнятого привітання, що він коли-небудь робив.

— А Ринсвінд тут?

— У-ук?

— Пробач?

Примат не відповів, але взяв їх обох за руки і, рухаючись, як мішок між двома жердинами, повів їх доріжкою, вимощеною бруківкою, що вела до вежі.

Усередині палахкотіло кілька свічок, і вони побачили Койна, що сидів на табуретці. Бібліотекар із поклоном, немов старий слуга в найдавнішій родині всіх часів, провів їх до нього й покинув приміщення.

Койн кивнув їм у знак привітання.

— Він бачить, коли люди його не розуміють, — сказав він. — Правда, він просто надзвичайний?

— Хто ти?

— Койн.

— І ти тут вчишся?

— Гадаю, я багато чого навчаюся.

Найджел прогулювався вздовж стін, час від часу торкаючись їх. Мало бути якесь розумне пояснення, чому вони не падають, але якщо воно й було, то перебувало явно не в царині цивільного будівництва.

— Ви шукаєте Ринсвінда? — запитав Койн.

— Як ти здогадався? — зморщила чоло Коніна.

— Він сказав мені, що його шукатимуть.

Дівчина розслабилася.

— Вибач, — сказала вона, — у нас були дещо тяжкі часи. Думала, що це були чари чи щось подібне. З ним же все гаразд? Він мав сутичку з чаротворцем?

— О, так. І він переміг. Це було досить... цікаво. Я бачив усе. Але потім йому довелося піти, — відказав Койн, ніби читав з аркуша.

— Що, просто так? — перепитав Найджел.

— Ага.

— Я в це не вірю, — озвалася Коніна. Вона пригнулася, суглоби її пальців побіліли.

— Це правда, — відповів Койн. — Усе, що я кажу, правда. І сумнівів тут бути не повинно.

— Я просто хотіла... — почала Коніна.

— Стій, — сказав Койн, підвівся й простягнув руку.

Вона завмерла. Койн теж застиг, напівнахмурившись.

— Ви підете, — сказав Койн приємним, рівним голосом, — і більше не ставитимете ніяких запитань. Ви будете повністю задоволеними. Ви отримали всі відповіді і житимете щасливим, повним життям. Ви забудете, що чули ці слова. А тепер ідіть.

Вони поволі й задерев'яніло обернулися, як маріонетки, і помарширували до дверей. Бібліотекар відчинив їм, провів двійцю й зачинив за ними двері.

Тоді він подивився на Койна, який, знітившись, сів на табурет.

— Ну добре, добре, — погодився хлопчик, — довелося вдатися до незначних чарів. Мені довелося! Ти сам сказав, що люди мають забути.

— У-ук?

— Я нічого не можу зробити! Міняти щось — занадто легко! — він схопився за голову. — Досить лише про щось подумати! Мені не можна тут залишитися, усе, чого я торкаюся, виходить з ладу, це як спати на купі яєць! Світ занадто крихкий. Будь ласка, скажи, що мені робити!

32

Який вирішив прийняти мудре рішення — не літати більше ніколи в житті; ніхто не намагався його розшукати, і він провів решту днів, тягаючи карету однієї старої пані. Нікому не відомо, що вчинив Війна, але майже без сумніву можна стверджувати, що просто знайшов нового коня. — Прим. авт.