Чаротворці

— Так. Маєш рацію. Суть ти вловила.

Коніна з Креозотом перезирнулися. Найджел продовжував гордо сидіти в сідлі, на його обличчя грала слабка посмішка.

— То це твоя гуска змушує тебе наражатися на небезпеку?

— Не гуска, а просянка, — спокійно виправив Найджел. — І ніхто мене не змушує, просто, знаєте, я маю встигнути зробити щось хоробре, перш ніж помру.

— У цьому вся суть, — пробурмотів Креозот. — Це й найсумніше — спочатку ти робиш щось хоробре, а потім вмираєш.

— Хіба в нас є інший вибір? — запитав Найджел.

Вони обдумали це.

— Боюся, я не майстер пояснень, — зауважила Коніна впівголоса.

— Зате я майстер, — твердо відказав Найджел. — Мені постійно доводиться щось пояснювати.

Відокремлені часточки того, що раніше було мозком Ринсвінда, знову з'єдналися воєдино й випливли крізь пласт темної підсвідомості, неначе триденний труп, що піднімається на поверхню.

Вони обережно помацали найсвіжіші спогади, немов боячись роздерти нещодавню рану.

Пригадався якийсь костур, а ще біль, настільки сильний, ніби між кожною клітинкою його тіла вставили зубило й раз у раз по ньому вдаряли.

Ринсвінд згадав, як костур утікав, тягнучи його за собою. А тоді настала та жахлива мить, коли Смерть з'явився, проминув його й полинув до костура, який скорчився й раптово ожив. І тоді Смерть сказав: «ІПСЛОРЕ ЧЕРВОНИЙ, НАРЕШТІ ТИ МІЙ». А тепер це.

Судячи з відчуттів, Ринсвінд лежав на піску. Дуже холодному піску. Він розплющив очі, ризикуючи побачити щось страхітливе.

Перше, що він побачив, було його рукою і, як не дивно, долонею. Його звично брудною долонею. А Ринсвінд уже очікував побачити обрубок.

Схоже, була ніч. Пляж — якщо можна так сказати — простягався в напрямку хребта далеких низьких гір, а на нічному небі виблискували мільйони холодних зірок.

Неподалік від Ринсвінда на сріблястому піску виднілася якась крива лінія. Обережно піднявши голову, він побачив розкидані краплі розплавленого металу. Це був октирон, метал, настільки магічний за своєю природою, що жодна кузня на Диску не була здатна навіть його нагріти.

— Ого, — сказав Ринсвінд. — То ми перемогли.

І знову бухнувся на пісок.

За певний час його права рука автоматично потягнулася до голови й обмацала маківку. Тоді дослідила решту голови. Пізніше з щораз більшою наполегливістю почала порпатися в піску.

Зрештою вона, ймовірно, передала свою тривогу решті Ринсвіндового тіла, бо він випростався й пробурмотів:

— От чорт.

Схоже, капелюх загубився. Але неподалік від нього на піску дуже спокійно лежала маленька біла постать, за якою...

Виблискувала колона денного світла.

Вона гула й похитувалася в повітрі — тривимірна діра в якісь інші світи. Час від часу з неї вилітали сніжинки. У світлі виднілися викривлені картинки — мабуть, будинки чи пейзажі, деформовані дивною кривизною. Але чіткіше розглянути їх Ринсвінд не міг — через високі, задумливі постаті, що оточили колону.

Людський мозок — неймовірна річ. Він здатен працювати на кількох рівнях водночас. І поки Ринсвінд марнував часточки свого інтелекту на стогони та пошуки капелюха, якась внутрішня частина його мозку спостерігала, оцінювала, аналізувала й порівнювала.

Тепер вона підкралася до мозочка, поплескала його по плечу, всунула повідомлення йому в руку й накивала п'ятами.

Повідомлення мало приблизно такий зміст: «Сподіваюся, у мене все гаразд. Останнє магічне випробування стало останньою краплею для вимученої тканини реальності. Воно відкрило діру. Я в Підземельних Вимірах. І ці потвори переді мною — це... Потвори. Було приємно познайомитися».

Найближча до Ринсвінда Потвора мала принаймні двадцять футів у висоту. Вона нагадувала мертву коняку, яку викопали приблизно через три місяці після смерті й ознайомили з низкою нових вражень. І щонайменше одне з них було пов'язано з восьминогом. Вона не помічала Ринсвінда. Потвора була занадто зайнята спостереженням за світлом.

Ринсвінд підповз до нерухомого тіла Койна й легенько штурхнув його ліктем.

— Ти живий? — запитав він. — Якщо ні, то краще не відповідай.

Койн перекотився й вступився в Ринсвінда здивованими очима.

— Пригадую... — прошепотів він за мить.

— Краще не треба, — порадив Ринсвінд.

Рука хлопчика неуважно занишпорила в піску позаду нього.

— Його більше немає, — спокійно відказав Ринсвінд.

Рука припинила пошуки.

Ринсвінд допоміг Койну сісти. Той відсутньо поглянув на холодний сріблястий пісок, перевів погляд на небо, Потвор удалині й зрештою на чарівника.

— Я не знаю, що мені робити, — зізнався він.

— Не біда. Усе моє життя минає з подібною думкою, — підбадьорливо сказав Ринсвінд. — Майже завжди я в повній розгубленості, — він дещо завагався. — Мені здається, у цьому й суть людської природи.

— Але я завжди знав, що робити далі!

Ринсвінд розтулив було рота, щоб сказати, що бачив кілька його діянь, але передумав. А натомість він сказав:

— Вище носа. У всьому слід шукати позитив. До того ж могло бути гірше.

Койн ще раз оглянувся.

— Яким чином? — запитав він голосом, що майже повернувся до норми.

— Гм.

— Де ми?

— Це нібито якийсь інший вимір. Магія прорвалася сюди і, гадаю, потягнула нас за собою.

— А ці потвори?

Вони перевели погляд на Потвори.

— Думаю, це Потвори. Вони намагаються пролізти крізь діру, — пояснив Ринсвінд. — Це нелегко. Різниця в енергетичних рівнях, чи що. Пригадую, колись у нас була лекція про них. Ем...

Койн кивнув і простягнув тоненьку, бліду руку до його чола.

— Не проти?.. — почав він.

Від доторку Ринсвінд здригнувся й запитав:

— Проти чого?

— Щоб я зазирнув у твою голову.

— Аргх.

«Тут такий безлад. Не дивно, що ти постійно розгублений».

— Ой.

«Тут явно не завадило б генеральне прибирання».

— У-у.

«Ага».

Ринсвінд відчув, що чужий розум відступив. Койн зморщив чоло.

— Ми не можемо їх пропустити, — сповістив він. — Вони наділені страшенною силою. Потвори намагаються збільшити отвір, і вони це зуміють. Вони чекали на можливість прорватися в наш світ багато... — він нахмурився, — яр?

— Ер, — виправив Ринсвінд.

Койн розтиснув долоню, яку дотепер міцно стискав, і показав Ринсвінду крихітну сіру перлину.

— Знаєш, що це? — запитав він.

— Ні. Що це?

— Я... не можу згадати. Але це варто повернути.

— Гаразд. Просто скористайся чаротворством. Розірви їх на шматки, і підемо додому.

— Ні. Вони живляться магією. Від цього вони стануть сильнішими. Мені не можна використовувати магію.

— Ти впевнений? — запитав Ринсвінд.

— Боюся, твоя пам'ять ясно повідомляє тобі про це.

— Тоді що нам робити?

— Я не знаю!

Ринсвінд обдумав це, а тоді з виглядом остаточно прийнятого рішення, почав знімати другу шкарпетку.

— От тільки цеглини тут немає, — пробурмотів він радше до самого себе. — Доведеться скористатися піском.

— Ти збираєшся напасти на них зі шкарпеткою піску?

— Ні. Я збираюся від них утекти. Шкарпетка піску — на випадок, якщо вони побіжать слідом.

Люди поверталися до Аль Халі, де руїни вежі перетворилися на тліючу купу каміння. Кілька сміливців наблизилося до уламків, сподіваючись знайти вцілілих, яких можна врятувати чи пограбувати — або і те, й інше.

Десь там, серед каміння, відбулася така розмова:

— Тут щось ворушиться!

— Під цією плитою? Клянуся двома бородами Імтала, ти помиляєшся. Воно ж важить, напевно, цілу тонну.

— Браття, гайда сюди!

Тоді чуються звуки підйому чогось дуже важкого й крик:

— Це скриня!

— Як гадаєш, у ній можуть бути скарби?

— Клянуся Сімома Місяцями Назріма, вона відрощує ноги!

— Не Сімома, а П'ятьма...

— Куди вона йде? Вона кудись іде!

— Забудь про це, це неважливо. З'ясуймо все, як слід. Згідно з легендою, місяців було п'ять...