Чаротворці

Або у вашу машину врізається якась тарантайка, ви стрімко вискакуєте, щоб пригрозити водію кулаком, але коли він встає, розгортаючись, немов у якомусь страшному фокусі, стаючи все більшим і більшим, ви усвідомлюєте, чому він сидів на задньому сидінні.

Чи, може, ви ведете своїх побратимів-бунтівників до капітанської кабіни, грюкаєте в двері, з-за яких виглядає його величезна голова, а потім і все тіло, — із шаблею в кожній руці, — і кричите: «Ми збираємось захопити корабель, сволото, і всі хлопці прийшли мене підтримати!», а він перепитує: «Які хлопці?», тож ви раптово відчуваєте, наскільки велика пустка утворилася позаду вас, і здатні вичавити лише: «Ем...»

Іншими словами, це неприємне відчуття знайоме кожному, хто коли-небудь дозволяв хвилям власного гніву викинути його на берег спокути, залишаючи його, висловлюючись сучасною поетичною мовою, по вуха в лайні.

Ринсвінд і далі відчував гнів, приниження і таке інше, але ці емоції трохи притихли, і його звична особистість майже стабілізувалася.

Усвідомлення того, що вона летить на кількох ниточках блакитно-золотої шерсті високо над фосфоресцентними хвилями, не принесло їй особливого задоволення.

Він прямував до Анк-Морпорка й намагався пригадати, для чого.

Звісно, це було місце, з якого все почалося. Можливо, справа в Академії, що була до краю перевантажена чарами й лежала, наче гарматне ядро на всесвітній ковдрі нестриманості, розтягуючи реальність до межі. Анк був тим місцем, де все розпочиналося й закінчувалося.

А ще це була його домівка. І яким би він не був, дім кликав чарівника до себе.

Вже згадувалося, що серед предків Ринсвінда, мабуть, було кілька гризунів, оскільки в стресових ситуаціях він відчував непереборне прагнення втекти й заритися в нірку.

Певний час килим вільно нісся, керований повітряними потоками, а світанок, який Креозот порівняв би з рожевим пальцем Зірниці, вогняним кільцем освітив край Диску. Його ліниве світло розлилося по всьому світу, який зазнав ледь помітних змін.

Ринсвінд моргнув. У цьому світлі було щось дивне. Ні, якщо подумати, не дивне, а дивовижне, і це було найдивнішим. Це як дивитися на світ крізь сонячне марево, яке жило якимось своїм життям. Воно танцювало й розтягувалося, даючи непрозорий натяк на те, що воно — дещо більше, ніж просто оптична ілюзія. Це була сама реальність, що стискалася й розтискалася, наче гумова кулька, що намагається втримати в собі забагато газу.

Ближче до Анк-Морпорка коливання повітря стало сильнішим, а спалахи й фонтани розтерзаного повітря вказували на те, що боротьба і не збиралася стихати. Подібна колона зависла над Аль Халі, і раптом Ринсвінд усвідомив, що вона була тут не єдина.

Чи не вежа це там, над Квірмом, де Округле море впадає у великий Узбічний океан? А довкола були й інші.

Усе сягнуло критичної межі. Сама суть магії занепадала. Прощавай, Академіє, рівні, ордени; у глибині душі кожен чарівник знав, що природною одиницею магії є один чарівник. Вежі множитимуться й боротимуться між собою, допоки не залишиться лише одна, а тоді битимуться вже чарівники, аж поки не зостанеться хтось один.

Опісля, найімовірніше, він вступить у сутичку зі самим собою.

Уся конструкція, яка служила маятником для магії, розпадалася на шматочки. Це обурювало Ринсвінда до глибини душі. Він ніколи не був мастаком у магічних справах, але не в цьому суть. Ринсвінд знав, де його місце — на самому дні, але принаймні якесь місце в нього було. Він міг підняти голову й побачити, як спокійно вистукує увесь крихкий механізм, споживаючи природну магію, утворювану обертанням Диску.

Він ніколи нічого не мав, але нічого — це вже щось, а тепер його позбавили усього.

Ринсвінд розвернув килим, і тепер він прямував у напрямку віддаленого сяйва Анк-Морпорка, що був блискучою плямкою в ранковому світлі. Та частина мозку чарівника, якій не було що робити, задумалася, чому ж ця пляма така сліпуча. До того ж виднівся повний місяць, і навіть Ринсвінд, чиє розуміння природничих наук було доволі обмеженим, був переконаний, що з минулої повні минуло зовсім мало часу.

Ну добре, неважливо. З нього досить. Він більше не намагатиметься що-небудь зрозуміти. Він повертається додому.

От тільки чарівники ніколи не можуть повернутися додому.

Це одна з найважливіших і найглибших приказок про чарівників, і більшість із них так і не змогла її зрозуміти. Магам не дозволено мати дружину, але дозволено мати батьків, і багато хто повертається в рідне місто на Вепро-ніч або Четвер душевного пундика, щоб трішечки поспівати й відвести душу, дивлячись, як усі ті, хто ображав їх у дитинстві, сахаються, побачивши їх на вулиці.

Вона дуже схожа на іншу, яку чарівники також не здатні зрозуміти, — ту, яка стверджує, що двічі в одну річку не ввійдеш.

Експерименти з довгоногим магом і вузенькою річечкою показали, що одну й ту саму річку можна перейти тридцять, а то й тридцять п'ять разів за хвилину.

Чарівники не дуже люблять філософію. На питання «Який звук пролунає, якщо сплеснути однією рукою?» вони зазвичай мають дуже чітку відповідь — «спл».

Однак у цьому випадку Ринсвінд не міг повернутися додому, бо його дому більше не існувало. Довкола ріки Анк розкинулося місто, але цього міста він ніколи не бачив. Воно було білим, чистим і не смерділо, як вбиральня, повна протухлого оселедця.

Він приземлився на колишній площі Розбитих Місяців, де на нього очікувало чергове здивування. Ринсвінд побачив фонтани.

Звісно, фонтани там були й раніше, але вони радше сочилися, ніж переливалися, а їхня вода нагадувала ріденький суп.

Він ступав на молочно-білі плити з невеликими блискучими камінцями. І хоча сонце ще лежало на горизонті, як половинка грейпфрута, що залишилася зі сніданку, довкола майже нікого не було. Зазвичай Анк був запруджений народом, і колір неба сприймався більшістю як незначна фонова деталь.

Над містом маслянистими кільцями вився дим, виходячи з корони пекучого повітря, що увінчувала Академію. Окрім нього і фонтанів тут нічого не рухалося.

Ринсвінд завжди дуже пишався тим фактом, що він відчував самотність навіть у місті, сповненому людьми. Але тепер, коли чарівник дійсно залишився один, він сприймав цю самотність як ніколи гостро.

Він згорнув килим, перекинув його через плече й попрямував до Академії вулицями, що кишіли привидами.

Вітер похитував розчахнуті ворота.

Більшість будівель була напівзруйнована закляттями, що не влучили в ціль або відбилися рикошетом від інших будинків.

Вежа чаротворства (занадто висока, щоб бути справжньою) здавалася неушкодженою. Натомість Вежа мистецтв...

Схоже, що половина магії, яка призначалася вежі навпроти, відбилася й влучила в неї. Частинами вона поплавилася й почала текти, місцями світилася, деякі часточки перетворилися на кристали, а інші так викривилися, що, судячи зі всього, вийшли поза межі звичних трьох вимірів. Каміння, з яким так обійшлися, викликало в Ринсвінда жалість і сум. По суті, вежа піддалась усім можливим тортурам, однак чомусь так і не розвалилася. Вона мала настільки понівечений вигляд, що, схоже, на неї відмовлялася діяти навіть гравітація.

Ринсвінд зітхнув і, обігнувши підніжжя вежі, рушив до бібліотеки.

Точніше, туди, де колись була бібліотека.

Ще виднівся арковий прохід, та й більшість стін залишилася на місці, але дах обвалився всередину, і все почорніло від сажі.

Ринсвінд стояв і довго мовчки дивився на руїни.

Тоді він кинув килим і побіг, спотикаючись і ковзаючи на камінні, що наполовину перегородило прохід. Воно досі було теплим. То тут, то там диміли уламки книжкових полиць. Випадкові спостерігачі побачили б, як Ринсвінд метушиться туди-сюди поміж тліючих куп, відчайдушно порпаючись у них, відкидаючи вбік обгорілі меблі й відтягуючи уламки даху з якоюсь нелюдською силою.

Вони б помітили, як раз чи два той зупиняється, щоб перевести подих, а потім знову пірнає в купи сміття, ріжучи руки об уламки напівпоплавленого скла від колишнього куполу на даху. Не втекло б від їхнього погляду й те, що Ринсвінд, схоже, почав схлипувати.