Чаротворці

— А, це, — дійшло до чарівника. — Усього лиш відголосок заклинання. Мабуть, воно влучило у вежу в Аль Халі.

— Воно мусило бути вкрай потужним, щоб дійти аж до нас.

— Таким воно й було.

— Але ж це був мій палац, — слабко озвався сериф. — Розумію, мати палац — це вже не абищо, але більше в мене нічого немає.

— Співчуваю.

— Але ж у місті були люди!

— Напевно, з ними все добре, — сказав Ринсвінд.

— Прекрасно.

— Ким би вони не стали.

— Що?

Коніна схопила його за руку.

— Не кричи на нього, — сказала вона. — Бачиш, він сам не свій.

— Ох, — пробурмотів Креозот, — яка чудова зміна.

— Думаю, це трохи нечесно, — запротестував Найджел. — Все-таки він витягнув мене зі зміїної ями і, ну, він чимало знає...

— Ага, у чарівників чудово вдається витягувати тебе з халепи, в яку тільки вони й здатні тебе втягнути, — буркнув Креозот. — А тоді вони ще й очікують від тебе подяки.

— Ем, я думаю...

— Дозвольте мені закінчити! — вигукнув Креозот, роздратовано розмахуючи руками.

На мить його освітило ще одним заклинанням, що розітнуло розтерзане небо.

— Подивіться на це! — гаркнув він. — О, так, він бажає нам добра. Усі вони бажають нам добра. Ймовірно, всі чарівники гадають, що під їхнім керівництвом Диск став би кращим місцем. Повірте мені, немає нічого гіршого, аніж хтось, хто збирається зробити світу послугу. Чарівники! Врешті-решт, яка з них користь? Ви можете назвати мені хоч щось корисне, що зробив би чарівник?

— Думаю, це занадто жорстоко, — сказала Коніна, але гострота в її голосі натякала, що вона готова вислухати його думки з цього приводу.

— Мене від них аж верне, — пробурмотів Креозот, що почував себе тверезим, як скельце, і мало радів подібному стану.

— Думаю, нам всім покращає, якщо ми як слід виспимося, — дипломатично промовив Найджел. — При денному світлі все має кращий вигляд. Хай там як, майже все.

— У моєму роті просто жахливий присмак, — пробурмотів Креозот, рішучо чіпляючись за залишки свого гніву.

Коніна повернулася до вогнища й помітила ринсвіндоподібну прогалину у звичному пейзажі.

— Він зник!

Насправді в ту мить Ринсвінд вже встиг пролетіти півмилі над темним морем, сидячи на килимі-літаку, наче розлючений Будда, а в його мозку вирували гнів, приниження, лють та ще й обурення на додачу.

Він не вимагав від життя абичого. Ринсвінд задовольнявся чаклунством, хоча воно йому взагалі не вдавалося, він завжди викладався на повну, а тепер увесь світ немов повстав проти нього. Ну-ну, тепер він їм покаже. Ким саме були ті «вони» і що він їм збирався показати — це вже деталі.

Щоб трішки підбадьоритися, Ринсвінд підняв руку й доторкнувся до свого капелюха, хоча його останні блискітки щойно знесло потоком повітря.

У Багажа також були свої проблеми.

Місцевість довкола вежі Аль Халі, постраждала від безжалісного магічного бомбардування, вже певний час дрейфувала поза межами горизонту реальності — там, де час, простір і матерія втрачають свою унікальну самобутність і починають приміряти личину одне одного. Це практично неможливо описати.

Ось на що воно було подібне:

Місцевість мала такий вигляд, як звучить піаніно, яке нещодавно впало в колодязь. Вона була жовтою на смак і барвистою на дотик. Її запах нагадував повне затемнення місяця. Безпосередньо ж біля вежі вона ставала дуже дивною.

Чекання на порятунок тут, не маючи жодного захисту, рівноцінне очікуванню появи снігу на надновій. На щастя, цього Багаж не знав, тому зараз спокійно просувався крізь вихор сирої магії, що встигла кристалізуватися на його кришці і петлях. Він був у поганому гуморі, однак у цьому не було чогось незвичайного. Ось тільки різнокольоровий ореол тріскотливої люті, що ефектно заземлявся й огортав Багаж зусібіч, надавав йому вигляду давньої і дуже злої амфібії, що вибиралася з вогняного болота.

Всередині вежі відчувалася спека й задуха. Тут не було міжповерхового перекриття, лише ряди сходів із переходами вздовж стін.

Їх обсипали чарівники, які посилали заряди енергії колоні октаринового світла в центрі, що раз у раз голосно потріскувала. Біля її підніжжя стояв Абрім, а октаринові самоцвіти на його капелюсі виблискували так яскраво, що більше нагадували дірки, прорізані в інший Всесвіт, де вони, всупереч астрономічній вірогідності, виходили прямісінько в центр сонця.

Візир стояв, витягнувши вперед руки з розчепіреними пальцями, заплющивши очі й стиснувши губи в тонку лінію, щоб краще зосередитися й збалансувати свої сили. Зазвичай чарівник міг контролювати лише ту кількість енергії, яка відповідала його фізичній спроможності, але Абрім навчався швидко.

Перетворіться на щілину між двома половинками піскового годинника, опорну призму терезів, булочку навколо сосиски.

Зробіть усе правильно, і ви станете силою, вона буде частиною вас, а ви здатні на...

Вже згадувалося, що Абрім завис на висоті кількох дюймів від землі? Так от, Абрім завис на висоті кількох дюймів від землі.

Він саме збирався з силами, щоб запустити в небо заклинання, яке б оточило вежу Анка тисячею крикливих демонів, аж раптом почувся громоподібний стукіт у двері.

Існує мантра, яку слід проговорювати в подібній ситуації. І неважливо, що є дверима — полог намету; обривок шкури на юрті, яку повсякчас обвівають вітри; міцна дубова дошка товщиною в три фути з велетенськими залізними цвяхами чи ДСП прямокутної форми, облицьована червоним деревом, з крихітним віконечком угорі, яке жахає своїм вітражем, а також дзвінком, який грає на вибір двадцять популярних мелодій, які не захотів би слухати жоден шанувальник музики навіть після п'яти років сенсорної депривації.

Один чарівник обернувся до іншого й поставив типове питання:

— Цікаво, кого це принесло о такій годині?

Стукіт у двері повторився.

— Назовні не залишилося нікого живого, — відповів інший чарівник, і доволі нервово, адже якщо відкинути можливість, що це хтось живий, завжди залишається підозра, що це може бути хтось мертвий.

Цього разу від стуку задрижали завіси.

— Одному з нас краще піти й перевірити, — сказав перший чарівник.

— Гаразд. Я зачекаю тут.

— А. О-о. Ну добре.

Він повільно рушив коротким склепінчастим коридором.

— Ну то що, я пішов, гляну, хто там? — озвався він.

— Чудово.

Навдивовижу незвична постать нерішуче попрямувала до дверей. Звичайних мантій було недостатньо, щоб захиститися від поля високої енергії всередині вежі. Тому поверх парчі й оксамиту чарівник натягнув товстий комбінезон із підкладкою, набитою стружками горобини і вишитою окультними символами. До свого гостроверхого капелюха він прикріпив затемнену скляну маску, а його рукавиці неймовірного розміру наводили на думку, що він був воротарем у крикеті, у який грали з надзвуковою швидкістю. Хімічні спалахи та пульсація величного творіння у великій залі відкидали довкола нього різкі тіні. Чарівник почав копирсатися в засувах.

Опустивши маску на лице, він привідкрив двері.

— Нам не потрібно жодних... — почав чарівник.

Варто було підібрати кращі слова, адже вони стали його епітафією.

За певний час його колега помітив, що відсутність чарівника дещо затягнулася, і вирушив коридором, щоб його знайти. Двері були розчахнуті, чудотворне пекло по той бік ревіло, намагаючись розірвати сітки заклинань, що його стримували. Узагалі, двері не були відчинені повністю; він потягнув їх на себе, щоб зрозуміти причину, і тихенько завив.

За його спиною почувся шум. Чарівник обернувся.

— Що... — почав він.

Ось на такій жалюгідній ноті і закінчилося його життя.

Летячи високо вгорі над Округлим море, Ринсвінд почував себе дещо по-дурному.

Рано чи пізно таке стається з кожним.

Наприклад, у шинку хтось зачіпає ваш лікоть, ви швидко повертаєтеся й обсипаєте його добірною лайкою, аж раптом зі запізненням помічаєте, що прямо перед вами похитується пряжка ременя чоловіка, радше витесаного з каменю, аніж народженого природним шляхом.