Чаротворці

— А. Вибач. Сам зі собою балакаю.

— Думаю, — сказала Коніна, — нам пора приземлятися.

Вони плавно спустилися до пляжу у формі півмісяця — саме тут пустеля переходила в море. При нормальному освітленні він був би сліпучо-білим — від усього цього піску, всипаного мільярдами крихітних часточок мушель, однак о цій порі він мав криваво-червоний і первісний вигляд. Купи деревини, обтесаної хвилями й вигорілої на сонці, збилися на межі припливу, наче кістки древньої риби чи найбільший у світі прилавок матеріалів для флористики. Нічого не рухалося, окрім хвиль. Довкола лежало кілька каменів, але вони були розжарені, як вогнетривкі цеглини, тож не могли стати прихистком ні для молюсків, ні для морських водоростей.

Навіть море, здавалося, пересохло. Якби на подібному березі з'явилася якась протоамфібія, вона б відмовилася від своєї затії і потім, повернувшись у воду, порадила б своїм родичів забути про ноги — вони того не варті. Повітря було таким, наче його варили в шкарпетці.

Навіть за таких умов Найджел наполягав, щоб вони розпалили вогнище.

— Так стане набагато привітніше, — пояснив він. — Окрім того, тут можуть бути монстри.

Коніна подивилася на маслянисті хвильки, що накочувалися на берег, мов у несміливій спробі вибратися з моря.

— У цьому? — запитала вона.

— Ніколи не вгадаєш.

Ринсвінд бродив вздовж берега, неуважно підіймаючи камінці й кидаючи їх у море. Один чи два полетіли назад.

За деякий час Коніна розпалила вогонь, і висохла, наче кістка, просочена сіллю деревина запалала ревучим блакитно-зеленим вогнем, що фонтанував безліччю іскор. Чарівник підійшов до вогнища й присів серед танцівливих тіней, притулившись спиною до купи вибілених галузок, оповитий такою хмарою безпросвітної туги, що навіть Креозот перестав скаржитися на спрагу й замовк.

Коніна прокинулася після півночі. Над горизонтом завис півмісяць, а пісок оповила тонка цівка прохолодного туману.

Креозот хропів, лежачи на спині. Найджел, який теоретично мав вартувати, міцно спав.

Коніна лежала, не рухаючись, і кожне з її чуттів намагалося з'ясувати, що її розбудило.

Нарешті вона почула його знову. Це було тихеньке, невпевнене дзеленчання, ледь чутне через приглушений плюскіт моря.

Дівчина встала, — чи, радше, перетекла у вертикальне положення, як безхребетна медуза, — витягнула меч із податливої руки Найджела й непомітно заглибилася в туман — так, що в ньому навіть не утворилася прогалина.

Вогонь над ложем із попелу потроху згасав. За мить Коніна повернулася й розбудила обох штурханами.

— Щотраплс?

— Я подумала, ви повинні це бачити, — просичала вона. — Гадаю, це може бути важливо.

— Я тільки на хвильку заплющив очі... — запротестував Найджел.

— Не страшно. Ходімо.

Креозот окинув поглядом імпровізований табір.

— А де наш товариш-чарівник?

— Побачите. Але не шуміть. Це може бути небезпечно.

Вони поплелися за нею по коліно в тумані, прямуючи в напрямку моря.

Зрештою Найджел запитав:

— Чому небезпечно?..

— Ш-ш! Чуєш це?

Найджел прислухався.

— Щось подібне на дзеленчання?

— Дивися...

Ринсвінд, рухаючись ривками, простував пляжем і тримав велетенський круглий камінь обома руками. Він проминув їх, не промовивши й слова. Його очі дивилися прямо вперед.

Вони пройшли за ним холодним пляжем, поки не досягнули пустельної ділянки між дюнами. Там він зупинився і, досі рухаючись із граціозністю сушарки для білизни, впустив камінь. Той дзенькнув.

Тут уже було широке коло, утворене іншими камінцями. Деякі з них навіть стояли один на одному.

Трійця пригнулася, спостерігаючи за Ринсвіндом.

— Він спить? — запитав Креозот.

Коніна кивнула.

— Що він намагається зробити?

— Думаю, збудувати вежу.

Ринсвінд, похитуючись, повернувся в коло з каміння й із надзвичайною обережністю поставив ще один камінь у повітря. Той впав.

— Йому не дуже добре вдається, — зауважив Найджел.

— Невеселе видовище, — додав Креозот.

— Мабуть, нам варто його розбудити, — запропонувала Коніна. — От тільки я чула, що якщо розбудити сновиду, то в нього відпадуть ноги, і таке інше. Як гадаєте?

— Вчинити таке з чарівником — ризиковано, — зауважив Найджел.

Вони спробували влаштуватися зручніше на холодному піску.

— Усе це так зворушливо, — сказав Креозот. — Зі справжнім чарівником у нього мало спільного.

Коніна і Найджел намагалися не зустрічатися поглядами. Зрештою хлопець кашлянув і сказав:

— Знаєш, я ж теж не справжній герой-варвар. Ти би мав помітити.

Якийсь час вони спостерігали за Ринсвіндом, який посилено працював, а тоді Коніна зізналася:

— Якщо вже до цього дійшло, боюся, мені справді бракує певних навичок, необхідних перукарю.

Обоє втупилися в сновиду, заглиблені у власні думки й почервонілі від взаємного збентеження.

Креозот відкашлявся.

— Якщо комусь від цього полегшає, — сказав він, — часом я помічаю, що моїй поезії є ще багато куди рости.

Ринсвінд обережно намагався зафіксувати велетенський камінь на дрібній гальці. Той упав, але чарівник, здавалося, вдовольнився результатом.

— З погляду поета, — обережно звернулася Коніна, — що ти сказав би про цю ситуацію?

Креозот збентежено засовгався й відповів:

— Життя — цікава штука.

— Досить влучно.

Найджел відкинувся на спину й поглянув на зорі, затягнуті туманом. Раптом він схопився й сів струнко.

— Ви це бачили? — запитав він.

— Що?

— Якийсь спалах, подібний на...

Серцесвітний горизонт безшумно розцвів барвистою квіткою, яка, швидко розростаючись, пройшла крізь усі звичні відтінки спектру, спалахнула сліпучо-октариновим сяйвом і врізалася в сітківки спостерігачів, перш ніж поступово згаснути.

За мить удалині щось загриміло.

— Якась магічна зброя, — припустила Коніна, моргаючи.

Порив теплого вітру підняв туман і поніс його геть.

— Чорт забирай! — скрикнув Найджел, спинаючись на ноги. — Я збираюся його розбудити, навіть якщо це значить, що нам доведеться його нести.

Він потягнувся до плеча Ринсвінда саме в ту мить, коли високо над їхніми головами пролетіло щось, що за звуками нагадувало зграйку гусей, які нанюхалися «веселого газу». Воно зникло в пустелі позаду них. Тоді пролунав звук, від якого звело б навіть вставну щелепу, спалахнуло зелене світло й почувся глухий удар.

— Краще я його розбуджу, — сказала Коніна. — А ти неси килим.

Вона перелізла через каменюки, що утворювали коло, і обережно взяла сплячого чарівника за руку. Це б стало хрестоматійним зразком того, як варто будити сновиду, якби Ринсвінд не впустив камінь, який він ніс, на ногу.

Чарівник розплющив очі.

— Де це я? — поцікавився він.

— На пляжі. Ти... е-е... ну... спав.

Ринсвінд блимнув на туман, небо, коло з каміння, Коніну, ще раз на коло й зрештою знову перевів погляд на небо.

— Що відбувається?

— Щось типу магічного феєрверку.

— Ага. Значить, почалося.

Ринсвінд вибрався з кола, похитуючись так, що Коніна припустила — прокинувся він не до кінця. Тоді чарівник повернувся назад, до залишків вогнища. Пройшовши кілька кроків, він, схоже, щось пригадав.

— Ой, — зойкнув він, подивившись на ногу.

Ринсвінд майже добрався до вогнища, коли їх накрило хвилею від останнього заклинання. Його ціллю була вежа в Аль Халі, розташована за двадцять миль від берегової лінії, тож долетівши сюди, хвиля майже втратила свою силу. Вона практично не вплинула на навколишнє середовище, пролетівши над дюнами з ледь чутним всмоктувальним звуком. На мить спалахнув червоно-зелений вогонь, один із Найджелових сандалів перетворився на крихітного й дратівливого борсука, а з серифового тюрбана вилетів голуб.

Проминувши їх, хвиля розсіялася над морем.

— Що це було? — запитав Найджел і копнув борсука, який обнюхував його ногу.

— Гм-м? — озвався Ринсвінд.

— Де!