Чаротворці

На певній відстані від паніки на вулицях Багаж повільно вибрався із однієї зі стічних канав, порослих очеретом. Трохи попереду ціла хвиля крихітних алігаторів, щурів і кайманових черепах вибиралася з води й видряпувалася на берег, керуючись якимось незрозумілим, але абсолютно точним тваринним інстинктом.

На кришці Багажа застиг вираз похмурої рішучості. Від світу він хотів небагато, — окрім повного винищення всіх інших форм життя, — однак зараз понад усе потребував свого власника.

Було легко зрозуміти, що це приміщення — скарбниця, побачивши її неймовірну порожнечу. Двері були зірвані з петель. Ґрати на комірках — зламані. Повсюди валялася купа розбитих скринь, побачивши які, Ринсвінд відчув напад провини й приблизно на секунди дві задумався, куди зник його Багаж.

Там панувала шаноблива тиша, як завжди буває, коли щойно зникла значна сума грошей. Найджел відійшов і обмацав кілька скринь, безнадійно намагаючись знайти потаємну комірку, підкоряючись інструкціям одинадцятого розділу.

Коніна нахилилась і підняла маленьку мідну монету.

— Як жахливо, — зрештою констатував Ринсвінд. — Скарбниця без скарбів.

Сериф стояв і осяйно усміхався.

— Не варто хвилюватися, — сказав він.

— Але ж усі твої гроші викрали! — здивувалася Коніна.

— Мабуть, це були слуги, — сказав сериф. — Дуже підступно з їхнього боку.

Ринсвінд втупився на нього зі здивуванням.

— Тебе це взагалі не тривожить?

— Не дуже. Насправді я ніколи багато не витрачав і часто задумувався, як це — бути бідним.

— Ти отримаєш неймовірну можливість довідатися, на що це схоже.

— Мені знадобиться якась підготовка?

— Воно приходить само собою, — пояснив Ринсвінд. — Навчишся всього в процесі.

Вдалині пролунав вибух, і частина стелі перетворилася на желе.

— Ем, вибачте, — озвався Найджел, — цей килим...

— Так, — перебила Коніна. — Килим.

Креозот усміхнувся щиросердною, не зовсім тверезою усмішкою.

— А, так. Килим. Натисни на ніс статуї позаду тебе, персиковозада перлино пустелі світанку.

Коніна, шаріючись, вчинила згаданий акт дрібного святотатства над великою зеленою статуєю крокодилобога Оффлера.

Нічого не відбулося. Потаємні комірки зі всіх сил відмовлялися відчинятися.

— Гм. Спробуй ліву руку.

Вона спробувала її крутнути. Креозот задумливо почухав голову.

— Може, це була права рука...

— На твоєму місці я б спробувала згадати, — відрубала Коніна, коли й це не спрацювало. — Залишилося не так багато частин тіла, за які я б хотіла тягнути.

— А це що таке? — поцікавився Ринсвінд.

— Якщо це не хвіст — ти про це неодмінно пошкодуєш, — сказала Коніна й копнула деталь.

Вдалині залунав металевий стогін, подібний на крик душі каструлі. Статуя здригнулася. Потім пролунало кілька глухих ударів десь усередині стіни, і крокодилобог Оффлер тяжко, зі скрипом відсунувся вбік. Позаду нього був тунель.

— Мій дідусь побудував це приміщення для наших найцінніших скарбів, — повідомив Креозот. — Він був дуже... — він спробував віднайти потрібне слово, — ...винахідливий.

— Якщо ви думаєте, що я переступлю цей поріг... — почав Ринсвінд.

— Відійди, — гордовито наказав Найджел. — Я піду першим.

— Але там можуть бути пастки... — мовила Коніна в задумі, кинувши погляд на Креозота.

— Напевно, о небесна газеле, — сказав він. — Я не бував всередині відтоді, як мені виповнилося шість. Здається, там були якісь плити, на які не слід наступати.

— Про це не хвилюйся, — відізвався Найджел, зазираючи в темряву тунелю. — Не думаю, що існує міна-пастка, яку б я не зміг розпізнати.

— Ти що, маєш багато досвіду в подібних речах? — кисло поцікавився Ринсвінд.

— Ну, я вивчив напам'ять чотирнадцятий розділ. Там ще й картинки є, — відповів Найджел і пірнув у темряву.

Вони чекали кілька хвилин. Якби не приглушений стогін і удари, що час від часу долинали з тунелю, можна було сказати, що вони очікували в нажаханій тиші. Зрештою голос Найджела долинув ехом з певної відстані.

— Там нічогісінько немає, — повідомив він. — Я все перепробував. Міцне, як скеля. Можливо, пастки застрягли, чи що.

Ринсвінд і Коніна переглянулися.

— Він не знає найголовнішого про пастки, — мовила вона. — Коли мені було п'ять, мій батько змусив мене пройти коридор, який він оснастив власноруч, просто щоб мене навчити...

— Але ж він пройшов? — уточнив Ринсвінд.

Пролунав звук, неначе вологий палець ковзнув по склу, але посилений у мільйон разів, і підлога здригнулася.

— Хай там як, вибору в нас немає, — додав він і пірнув у тунель. Решта рушила за ним. Багато людей, знайомих із Ринсвіндом, звикли ставитися до нього, як до двоногої канарки[26] в шахті, і припускали, що якщо Ринсвінд тримається на ногах і не збирається втікати, то надія ще є.

— Кумедно, — озвався Креозот. — Я грабую власну скарбницю. Якщо я себе впіймаю, то можу наказати кинути себе в зміїну яму.

— Але ти можеш віддати себе на свою милість, — зауважила Коніна, параноїдально оглядаючи кам'яну кладку.

— О, ні. Гадаю, мені доведеться провчити себе, щоб це послужило для мене прикладом.

Над ними щось тихо клацнуло. Крихітна плитка відійшла вбік, і донизу повільно й уривчасто опустився заржавілий металевий гак. Зі стіни зі скрипом висунувся ще один кілок і доторкнувся до плеча Ринсвінда. Той обернувся, і перший гак почепив йому на спину пожовтілу записку, після чого знову втягнувся в дах.

— Що воно зробило? Що воно зробило? — закричав Ринсвінд, намагаючись прочитати напис на власних лопатках.

— Тут написано «Копни мене», — повідомила Коніна.

Частина стіни поруч зі закам'янілим чарівником ковзнула догори. Великий черевик, який висів на цілій купі заплутаних металевих зчленувань, неохоче хитнувся, і уся конструкція зламалася коліном.

Трійця витріщилася на неї в цілковитій тиші.

— Бачу, ми стикнулися зі збоченим розумом, — зробила висновок Коніна.

Ринсвінд обережно розгорнув записку й кинув її на підлогу. Коніна проштовхнулася повз нього й закрокувала коридором з сердито-обережним виглядом. Перед нею на пружині витягнулася металева рука, по-дружньому похитуючись, але дівчина не потиснула її, а перевела погляд з облізлого дроту на два понищених корозією електроди, які лежали у великій скляній банці.

— Твій дід мав неабияке почуття гумору? — поцікавилася вона.

— О, так. Завжди був не проти посміятися, — відповів Креозот.

— Ага, чудово, — озвалася Коніна. Вона обережно штовхнула плитку, яка, на думку Ринсвінда, нічим не відрізнялася від своїх товаришок. З тихим сумним звуком зі стіни на рівні пахв вистрибнула пружина, на якій хиталася облізла щітка для пилу.

— Гадаю, я б із задоволенням познайомилася зі старим серифом, — процідила крізь зціплені зуби Коніна. — Але далеко не для того, щоб потиснути йому руку. Краще б ти мені допоміг, чарівнику.

— Що?

Коніна роздратовано тицьнула в напіввідчинені кам'яні двері попереду них.

— Хочу там все оглянути, — пояснила вона. — Просто зціпи руки, щоб я могла на них встати, добре? Як тобі вдається приносити так мало користі?

— Коли я стаю корисним, то обов'язково потрапляю в халепу, — пробурмотів Ринсвінд, намагаючись не звертати уваги на тепле тіло, що випадково торкнулося його носа.

Він чув, як вона порпається над дверима.

— Я так і думала, — мовила дівчина.

— Що таке? На нас от-от впадуть страшенно гострі списи?

— Ні.

— Нас проколе решітка з цвяхами?

— Це відро, — різко відповіла Коніна й штовхнула його.

— Що, з їдким, отруйним?..

— З білилом. Звичайним старим засохлим білилом, — Коніна зістрибнула донизу.

— Таким був мій дід, — сказав Креозот. — З ним не засумуєш.

— Ну, з мене вже досить, — рішуче заявила Коніна й тицьнула в дальній кінець тунелю. — Ви двоє, ходімо.

Вони майже досягнули кінця тунелю, коли Ринсвінд відчув якийсь рух у повітрі над ним.

26

Ну, суть ви зрозуміли. — Прим, авт.