Чаротворці

Коніна штовхнула його в поперек, випихаючи в кімнату попереду. Вдарившись об підлогу, він перекотився й відчув, як щось дряпнуло його стопу, а також почув оглушливий гуркіт.

Весь дах, велетенська кам'яна брила товщиною в чотири фути, обвалився в тунель.

Ринсвінд проповз крізь хмару пилу й тремтячим пальцем провів по напису на плиті.

«Ви ще не луснули зі сміху?» — прочитав він і осів на підлогу.

— Оце дідусь, — радісно вигукнув Креозот, — завжди...

Він піймав погляд Коніни, важкий, неначе свинцева труба, і вирішив, що буде мудріше замовкнути.

З-за хмар пилу з'явився Найджел, покашлюючи.

— Я питаю, що сталося? — запитав він. — Зі всіма все гаразд? Коли я проходив, воно так не робило.

Ринсвінд спробував підібрати потрібні слова, але не придумав нічого кращого, окрім:

— Дійсно?

Із крихітних заґратованих віконечок угорі, біля даху, світло проникало в глибини кімнати. Шляху звідси не було — хіба що пройти крізь кілька сотень тонн каменю, який перегородив тунель.

Якщо описати ситуацію іншими словами — а саме їх і використав Ринсвінд — вони, без сумніву, опинилися в пастці. Він дещо розслабився.

Принаймні з килимом-літаком помилок не виникло. Він лежав, скручений, на одній із плит, що вивищувалася посеред кімнати.

Неподалік виднівся невеликий, блискучий каганець і — Ринсвінд нахилився, щоб придивитися — крихітний золотий перстень. Він застогнав. Усі три предмети були оповиті слабким октариновим світінням, яке видавало їхню магічну природу.

Коніна розгорнула килим, і з нього на підлогу висипалася купа невеличких предметів: мідний оселедець, дерев'яне вухо, кілька великих квадратних блискіток і свинцева коробка зі законсервованою мильною бульбашкою.

— Що це, чорт забирай? — вигукнув Найджел.

— Ну, — почав Ринсвінд, — найімовірніше, міль. До того, як вона спробувала зжерти килим.

— Господи.

— Саме цього людям ніяк не зрозуміти, — стомлено мовив Ринсвінд. — Ви гадаєте, що магія — це щось, що можна просто взяти й використати, як от...

— Пастернак? — запропонував Найджел.

— Пляшку вина? — докинув сериф.

— Щось типу цього, — обережно погодився Ринсвінд, дещо опанував себе і продовжив: — Але правда в тім, що...

— Вона інакшого типу?

— Більше схожа на пляшку вина? — з надією запитав сериф.

— Магія використовує людей, — поспішно відповів Ринсвінд. — Її вплив на вас рівноцінний вашому впливу на неї. Уникнути цієї взаємодії, маючи справу з магічними речима — неможливо. Я просто подумав, що краще вас застерегти.

— Це як пляшка вина, — почав Креозот, — яка...

— Випиває вас у відповідь, — закінчив Ринсвінд. — Тому раджу вам поки що забути і про лампу, і про перстень, і, заради бога, не торкайтеся нічого.

— Завдяки ним мій дід збудував сімейний спадок, — мрійливо мовив Креозот. — Злий дядечко ув'язнив його в печері. Довелося обійтися тим, що потрапило під руку. Він не мав нічого, окрім магічного килима, магічної лампи, магічного персня і цілої печери різноманітних коштовностей.

— Нелегкий йому видався шлях, еге ж? — озвався Ринсвінд.

Коніна розстелила килим на підлозі. Його прикрашав складний візерунок — дракони на блакитному фоні. Вони були особливо хитромудрими — з довгими бородами, вухами та крилами і, здавалося, їх зобразили пійманими в русі, у переході з одного стану в інший. Це дозволяло припустити, що станок, який їх виткав, володів дещо більшою кількістю вимірів, аніж звичні три. Але найгірше те, що якщо дивитися на візерунок достатньо довго, то перед вами поставали блакитні дракони на золотому фоні. Тоді у ваше серце закрадалося відчуття, що якщо ви продовжуватимете намагатися побачити обидва типи драконів водночас, ваш мозок тоненькою цівкою витече крізь вуха.

Будівля здригнулася від ще одного вибуху вдалині, і Ринсвінд ледве відірвав погляд від килима.

— Як він працює? — поцікавився він.

Креозот стенув плечима.

— Ні разу його не використовував, — відповів він. — Гадаю, досить просто сказати «вгору», «вниз» і таке інше.

— А як щодо «пролети крізь стіну»? — поцікавився Ринсвінд.

Усі вони подивилися на високі, темні і — що найважливіше — міцні стіни приміщення.

— Можна спробувати сісти на нього й наказати «піднімися», — запропонував Найджел. — Потім, щоб не врізатися в стелю, можна сказати, наприклад, «зупинися», — він хвильку обдумав сказане й додав: — Звісно, якщо це потрібне слово.

— Або «знижуйся», — додав Ринсвінд, — чи «спускайся», «пірнай», «падай», «тони», «кидайся».

— «Валися», — похмуро запропонувала Коніна.

— Ну і звісно, — продовжив Найджел, — довкола стільки неприборканих чарів, можна спробувати скористатися ними.

— А-а... — почав Ринсвінд. — Ну-у...

— У тебе ж на капелюсі написано «чаррівник», — нагадав Креозот.

— Кожен може написати що-небудь на своєму капелюсі, — сказала Коніна. — Не варто вірити всьому, що ти читаєш.

— Почекайте хвилинку! — палко скрикнув Ринсвінд.

Вони почекали хвилинку.

Почекали ще сімнадцять секунд.

— Слухайте, це набагато важче, ніж ви гадаєте, — констатував він.

— Що я вам казала? — мовила Коніна. — Ходімо, будемо колупати вапняк нігтями.

Ринсвінд махнув рукою, змушуючи її замовкнути, зняв капелюха, показово здмухнув пил із зірки, знову натягнув капелюха, поправив криси, закасав рукава, розім'яв пальці й запанікував.

Не знаючи, що робити далі, він сперся на кам'яну стіну.

Та вібрувала. Не те щоб її щось трусило — ні, здавалося, вібрація виходила з самої середини стіни.

Це було дуже схоже на тремтіння, яке він відчув ще в Академії, якраз перед прибуттям чаротворця. Брилу щось однозначно засмутило.

Він тихенько ковзнув вздовж стіни й притулився вухом до іншого каменя — меншого, клиноподібного, створеного, щоб згладити кут стіни. Він не був великим чи особливо помітним — звичайний крихітний камінчик, що виконував свою частину роботи на благо цілої стіни. Він теж дрижав.

— Т-с-с! — шикнула Коніна.

— Я нічого не чую, — голосно заявив Найджел.

Він був одним із тих людей, які одразу крутитимуть головою, як сова на програвачі вінілу, якщо їм сказати «не дивися». Це ті самі люди, які для чогось розвернуться і опустять свою ногу з тихеньким сумним хлюпанням, якщо їм вказати, скажімо, на незвичайний крокус якраз поруч із ними. Якщо вони губляться в бездорожній пустелі, їх можна знайти, поклавши на пісок щось маленьке та крихке, наприклад, цінну старовинну чашку, яка зберігалася у вашій сім'ї багато поколінь. Почувши тріск, слід одразу бігти до них.

Хай там як...

— Ось в чому річ! Щось сталося з магічною війною!

Зі стелі на Ринсвіндів капелюх каскадом посипався вапняк.

— Щось впливає на каміння, — прошепотів він. — Воно намагається вирватися на волю.

— І ми саме під цілою купою подібного каміння, — зауважив Креозот.

Над ними пролунав скрегіт, і донизу вдарив промінь денного світла. На здивування Ринсвінда, за ним не настала миттєва смерть від обвалу. Почувся ще один скрип каміння, і отвір збільшився. З нього випадало каміння, але падало воно догори.

— Гадаю, — зауважив Ринсвінд, — саме час випробувати килим-літак.

Стіна позаду нього обтрусилася, наче пес, і розлетілася на крихітні частинки. Каміння, з якого вона складалася, кілька разів сильно вдарило Ринсвінда, а потім полетіло геть.

Четвірка опинилася на блакитно-золотому килимі, оточена виром летючого каміння.

— Нам варто вибиратися звідси, — зауважив Найджел, зміцнюючи свою репутацію надзвичайно проникливої людини.

— Міцно тримайтеся, — порадив Ринсвінд.— Я скажу...

— Ні, — різко обірвала Коніна. — Я це зроблю. Тобі я не довіряю.

— Але ж ти...

— Замовкни, — порадила Коніна й поплескала по килиму.

— Килиме, піднімися, — наказала Коніна.

Запала мовчанка.

— Вгору.

— Напевно, він не розуміє цю мову, — припустив Найджел.

— Здіймись. Левітуй. Лети.