Чаротворці

Позаду них пролунав вибух, і над головою пронизливо пронеслися стовпи різнокольорового вогню, висікаючи іскри з кам'яної кладки. Тоді почувся звук, неначе з крихітної пляшки витягнули велетенський корок, дзвінкий сміх, який, однак, не сильно звеселяв. Земля здригнулася.

— Що відбувається? — запитала Коніна.

— Магічна війна, — пояснив Ринсвінд.

— Це добре?

— Ні.

— Але ти, звичайно, хочеш, щоб перемогли чарівники? — поцікавився Найджел.

Ринсвінд стенув плечима й пригнувся, коли щось велике й невидиме пронеслося в нього над головою, свистячи, наче куріпка.

— Ще ніколи не бачив, як б'ються чарівники, — мовив Найджел і почав видряпуватися на купу каміння.

Коніна схопила його за ногу, і він закричав.

— Не думаю, що це хороша ідея. Ринсвінде? — звернулася вона.

Чарівник похмуро похитав головою, підняв камінчик і підкинув його. Над зруйнованою стіною той перетворився на крихітний блакитний чайник, який розбився, вдарившись об землю.

— Чари взаємодіють одне з одним, — пояснив Ринсвінд. — Може статися що завгодно.

— Але ми в безпеці за цією стіною? — запитала Коніна.

Ринсвінд трішки пожвавішав.

— Дійсно? — перепитав він.

— Та я тебе питала.

— А. Ні. Не думаю. Це ж звичайнісінька стіна. Одне правильне заклинання, і — пуф!

— Пуф?

— Ага.

— Може, нам утекти?

— Варто спробувати.

Наступної стіни трійця досягнула за кілька секунд до того, як на місце, де вони лежали, приземлилася куля жовтого вогню і, розбризкуючи полум'я навсібіч, перетворила землю на щось жахливе. Усюди довкола вежі кружляли мерехтливі торнадо.

— Нам потрібен план, — сказав Найджел.

— Можна ще раз спробувати втекти, — запропонував Ринсвінд.

— Це нічого не вирішить!

— Вирішить більшість речей, — відказав Ринсвінд.

— Як далеко нам доведеться зайти, щоб опинитися в безпеці? — поцікавилася Коніна.

Ринсвінд ризикнув зазирнути за стіну.

— Цікаве філософське питання, — зауважив він. — Я вже довго в дорозі, а безпеки так і не знайшов.

Коніна зітхнула й подивилася на купу сміття неподалік. Потім поглянула знову. У ній було щось дивне, але дівчина не до кінця розуміла, що саме.

— Я би міг їх атакувати, — невиразно мовив Найджел і втупив погляд, сповнений туги, у спину Коніни.

— Це не спрацює, — заперечив Ринсвінд. — Нічого не діє проти магії. Окрім ще сильнішої магії. Тож єдине, що може подолати сильну магію — ще сильніша магія. Ну а наслідок... ти знаєш.

— Пуф? — підказав Найджел.

— Таке вже траплялося, — продовжив Ринсвінд. — Тягнулося тисячі років, поки не...

— Знаєш, чим дивна ця купа каміння? — перебила Коніна.

Ринсвінд зиркнув на неї. Примружився.

— Ну, окрім ніг? — запитав він.

На те, щоб відкопати серифа, пішло кілька хвилин. Він досі стискав у руці майже порожню пляшку вина й моргав, смутно впізнаючи обличчя всіх трьох.

— Могутня, — вимовив він і після деяких зусиль додав: — Штукенція, це вино. Здавалося, — продовжив він, — що на мене обвалився цілий палац.

— Так і було, — зауважив Ринсвінд.

— А. Ну тоді все ясно, — сериф зробив кілька спроб сфокусувати погляд на Коніні й похитнувся назад. — Нічого собі, — мовив він. — Знову ця юна леді. Дуже вражає.

— Гей... — почав було Найджел.

— Твоє волосся, — почав сериф і знову хитнувся вперед, — неначе... неначе стадо козлів, які пасуться на схилах Гебри...

— Слухай...

— Твої груди, як... як... — сериф хитнувся вбік й кинув на пусту пляшку з-під вина швидкий, тужливий погляд, — як всіяні діамантами дині в легендарних садах світанку.

Очі Коніни розширилися.

— Дійсно? — перепитала вона.

— Без сумніву, — відповів сериф. — Я розпізнаю дині, всіяні діамантами, з першого погляду. Неначе білі косулі в низинах річного заливу твої бедра, що...

— Ем, пробачте... — перебив Найджел, відкашлявшись, у чому вчувався злий намір.

Сериф хитнувся в його напрямку.

— Гм-м-м? — обізвався він.

— Там, звідки я родом, — холодно промовив Найджел, — ми так не розмовляємо з дівчатами.

Він заступив Коніну, обороняючи її. Дівчина зітхнула.

«Чистісінька правда», — подумала вона.

— Насправді, — продовжив він, якнайсильніше випинаючи підборіддя, яке й досі скидалося на ямку, — у мене назрів непоганий привід...

— Вступити в суперечку, — перебив Ринсвінд, роблячи крок вперед. — Пробачте, пане, нам треба вибиратися звідси. Ви часом не знаєте дороги?

— Знаєте, — почав сериф, — тут тисячі кімнат. Я не виходив звідси роками, — він гикнув. — Десятиліттями. Ярами, — його очі стали скляними, а в голові розпочався творчий процес. — Пташині Часу треба, гм, пройти лиш трошки і! Вона вже на ногах.

— Схоже на просянку, — пробурмотів Ринсвінд.

Креозот хитнувся у його бік.

— Розумієш, усі управлінські справи виконує Абрім. Страшенно важка робота.

— Ну зараз, — мовив Ринсвінд, — вона йому не дуже добре вдається.

— І ми, типу, таки хочемо вибратися звідси, — додала Коніна, у думках якої ще досі крутилося речення про козлів.

— І в мене є просянка, — сказав Найджел, злісно дивлячись на Ринсвінда.

Креозот поплескав його по руці.

— Чудово, — сказав він. — У кожного має бути домашній улюбленець.

— А ти часом не знаєш, може, тобі належать якісь стайні чи щось подібне...? — підказав Ринсвінд.

— Сотні, — відповів Креозот. — Мені належать одні з найкращих, кращі... найкращі коні в світі, — його лоб прорізала зморшка. — Так мені сказали.

— Але де вони перебувають, тобі не відомо?

— Не дуже, — визнав сериф.

Струмінь випадкової магії перетворив одну зі стін поблизу на меренгу з миш'яком.

— Думаю, у зміїній ямі нам би було безпечніше, — зауважив Ринсвінд, відвертаючись геть.

Креозот ще раз тужливо поглянув на порожню пляшку з-під вина.

— Мені відомо, де килим-літак, — повідомив він.

— Ні, — заперечив Ринсвінд і замахав руками, захищаючись. — Категорично ні. Навіть не...

— Він належав моєму дідусеві...

— Справжній килим-літак? — поцікавився Найджел.

— Послухайте, — залопотів Ринсвінд, — у мене паморочиться в голові від одних тільки розмов про висоту.

— О, абсолютно, — сериф тихенько відригнув, — справжній. Із дуже симпатичним візерунком, — він знову примружився на пляшку й зітхнув. — Пригадую, він був чарівної блакитної барви.

— І ти часом не знаєш, де він зараз? — повільно проговорила Коніна, обережно, неначе людина, яка підкрадається до дикої тварини, намагаючись її не сполохати.

— У скарбниці. Я знаю, як туди дійти. Знаєте, я неймовірно заможний. Ну, принаймні мені так казали, — він понизив голос і спробував підморгнути Коніні. Зрештою, йому це таки вдалося — щоправда, обома очима. — Ми б могли на нього сісти, — продовжив він, вкриваючись потом. — І ти б розповіла мені історію про те, як...

Ринсвінд спробував видушити крик крізь зціплені зуби. Піт вкрив навіть його щиколотки.

— Я не збираюся сідати на килим-літак! — прошипів він. — Я боюся землі!

— Маєш на увазі висоту? — уточнила Коніна. — Припини молоти дурниці.

— Я краще знаю, що маю на увазі! Вбиває ж не сам політ, а зіткнення зі землею!

Битва при Аль Халі нагадувала молотоподібну хмару, у клекотливих глибинах якої можна було почути химерні обриси й побачити дивовижні звуки. Час від часу магічні заряди не влучали в ціль і неслися в місто. Там, де вони приземлялися, ставалися... зміни.

Наприклад, більша частина суку перетворилася на непрохідний ліс велетенських жовтих грибів. Ніхто не знав, як це вплинуло на його мешканців, хоча, можливо, вони нічого й не помітили.

Храм крокодилобога Оффлера, покровителя міста, тепер став доволі страшною цукровою спорудою, створеною відразу в п'яти вимірах. Але не біда — його відразу ж зжерла ціла хмара велетенських мурашок.

З іншого боку, у місті залишилося не так багато людей, здатних оцінити цю заяву проти неконтрольованих змін міста, бо більшість із них утікала, рятуючи своє життя. Вони бігли крізь родючі поля рівномірним потоком, деякі скористалися човнами, але цей спосіб втечі став неможливим, коли майже вся портова зона перетворилася на болото, в якому без особливих на те причин вила гніздечко пара рожевих слоненят.