Тісний закуток

Він вистрілив питання раптово, як ніби хотів застати доктора зненацька. Але він зустрів декого, хто був йому до пари.

- Не кажіть, що ви не довіряєте мені, капітане. Ви повинні вірити в свого лікаря. Він мало що зможе для вас зробити, якщо ви не довірятимете.

- Вірити в вас? Та якби я не вірив у вас, вас би тут не було. - Капітан Ніколс став смертельно серйозним; це було те, що стосувалося його самого. - Я знаю, що ніде поміж Бомбеєм і Сіднеєм немає нікого, рівного вам, і якщо тільки правду казали, я не здивувався б, що вам довелося б пройти довгий шлях в Лондоні, перш ніж ви змогли б знайти кого-небудь, хто міг би хоча б зрівнятися з вами. Я знаю, що ви отримали всі ступені, які тільки може отримати фахівець. Я чув, що якби ви залишилися в Лондоні, то зараз були б баронетом.

- Я не проти сказати вам, що у мене більше ступенів, ніж мені потрібно, - розсміявся доктор.

- Дивно, чому вас не повинно бути в книзі. Як це називається? «Медичний довідник».

- Чому ви думаєте, що мене нема? — пробурмотів лікар, усміхаючись, але насторожено.

- Мій знайомий у Сіднеї, шукав вас там. Він розмовляв з іншим лікарем, приятелем, і говорив про вас, що ви таке диво і все таке, і вони з цікавості подивилися.

- Можливо, ваш друг шукав не в тому виданні.

Капітан Ніколс хитро посміхнувся.

- Можливо, так і є. Я ніколи про це не думав.

— В усякому разі, я ніколи не бачив в’язницю з середини, капітане.

Капітан трохи здригнувся. Він відразу придушив це, але змінився в обличчі. Доктор Сондерс зробив постріл навмання, і його очі блиснули. Шкіпер засміявся.

- Треба ж таке вигадати. Я тим паче, док, але не забувайте, що багато людей потрапили до в'язниці не з власної вини, і є багато людей, які могли б потрапити туди, якби вони не вирішили, що зміна повітря їм піде на користь.

Вони поглянули один на одного і засміялися.

- Що тут смішного? — промовив Фред Блейк.

10

Ближче до вечора вони побачили острів, де капітан Ніколс задумав провести ніч, конусоподібний, укритий до вершини деревами, так що він був схожий на пагорб на картині П'єро делла Франческа, і, пропливаючи навколо нього, вони прийшли до якірної стоянки, про яку читали у лоціях. Це була добре захищена бухта, і вода була такою чистою, що, коли ви дивилися за борт, ви бачили на дні океану фантастичне квітнення коралів. Ви бачили, як плавають риби, немов лісові жителі, що пробираються знайомим шляхом крізь джунглі. До чималого свого здивування, вони виявили там шхуну, що стоїть на якорі.

- Хто це?- запитав Фред Блейк.

Його очі були стривожені, і дійсно, було дивно увійти в цю тиху бухту, захищену зеленим пагорбом, в тиху прохолоду вечора і побачити там вітрильне судно. Воно лежало, згорнувши вітрила, і, оскільки місце було таким відокремленим, його присутність здавалася смутно зловісною. Капітан Ніколс подивився на нього крізь свій бінокль.

- Воно ловить перли. Порт Дарвін. Я не знаю, що воно тут робить. Їх багато навколо островів Ару.

Вони побачили команду, з білим чоловіком серед них, спостерігаючим за ними, і які незабаром спустили шлюпку.

- Вони наближаються, - сказав шкіпер.

До того часу, поки вони встали на якір, шлюпка підпливла, і капітан Ніколс обмінявся вітальними вигуками з капітаном шхуни. Той, який виявися австралійцем, піднявся на борт і сказав їм, що його японський нирець захворів і він прямує на один з голландських островів, де зможе знайти лікаря.

      - У нас на борту є лікар, - сказав капітан Ніколс. - Ми забезпечуємо його переїзд.

Австралієць запитав доктора Сондерса, чи не погодиться він піти і відвідати його хворого, і після того, як його пригостили чашкою чаю, оскільки він відмовився від пива, доктор сів у шлюпку.

- У вас є якісь австралійські газети? - запитав Фред.

- У мене є «Бюлетень». Йому вже місяць.

- Не звертайте уваги. Він буде для нас як свіжий.

- Та будь ласка. Я передам його з лікарем.

Доктору Сондерсу не знадобилося багато часу, щоб виявити, що нирець страждає від важкого нападу дизентерії. Він був дуже хворий. Він зробив йому підшкірну ін'єкцію і сказав капітану, що нічого не залишається, як тримати його в спокої.

- Кляті ці япони, у них немає ніякої витривалості. Виходить, що деякий час я не отримаю більше від нього ніякої праці?

- Якщо взагалі коли-небудь, - сказав доктор.

Вони потиснули один одному руки, і він знову сів у човен. Чорношкірий хлопець відштовхнувся.

- Сюди, зачекайте трохи. Я забув віддати вам газету.

Австралієць пірнув в каюту і через хвилину вийшов знову з «Сіднейським бюлетенем». Він кинув його в шлюпку.

Капітан Ніколс і Фред грали в кріббідж, коли доктор знову піднявся на «Фентон». Сонце сідало, і гладке море світилось тьмяним і різноманітним кольором, блакитним, зеленим, оранжево-рожевим і молочно-фіолетовим, і це було схоже на тонкий і ніжний колір тиші.

- Полагодили його як треба? - байдуже довідався шкіпер.

- Він досить поганий.

- Це та сама газета? - запитав Фред.

Він взяв її з рук доктора і побрів на перед човна.

- Граєте в кріббідж? - запитав Ніколс.

- Ні, я не граю.

- Ми з Фредом граємо в нього щовечора. Йому до дідька щастить. Я не хочу навіть казати вам, скільки грошей він у мене виграв. Так більше не може тривати. Це повинно скоро закінчитися.

Він погукав: - Йди-но, Фреде.

- Хвилинку.

Шкіпер знизав плечима.

- Ніяких манер. Не терпілося йому побачити газету, чи не так?

- І до того ж місячної давності, - відповів доктор. - Скільки часу пройшло з тих пір, як ви покинули острів Четвер?

- Ми ніколи і не наближалися до острова Четверга.

- О-о?

- Як щодо трохи перехилити? Думаєте, це заподіє мені яку-небудь шкоду?

- Я так не думаю.

Шкіпер покликав Тома Обу, і чорношкірий хлопець приніс їм пару склянок і трохи води. Ніколс сходив за віскі. Сонце сіло, і ніч м'яко наповзла на нерухому воду. Єдиним звуком, що порушував тишу, був час від часу сплеск риби. Том Обу приніс штормовий ліхтар і поставив його на рубку, а спустившись вниз, запалив курну масляну лампу в каюті.

- Цікаво, що наш юний друг читає весь цей час.

- У темряві?

- Може бути, він думає про те, що він прочитав.

Коли нарешті Фред приєднався до них і сів, щоб закінчити перервану гру, доктору Сондерсу в сумнівному світлі здалося, що він був дуже блідий. Він не взяв з собою газету, і доктор пішов за нею. Він не міг її побачити. Він покликав А-Кея і велів йому пошукати її. Стоячи у темряві він спостерігав за гравцями.

- П'ятнадцять два. П'ятнадцять чотири. П'ятнадцять шість. П'ятнадцять вісім і шість - це чотирнадцять. І один за валет - сімнадцять.

- Боже, як вам везе.

Шкіпер був безнадійним невдахою. Обличчя його було суворим і жорстким. Його бігаючі очі дивилися на кожну карту, яку він відкривав, з глузливим поглядом. Але інший грав із посмішкою на вустах. Світло штормової лампи вирізало його профіль із темряви, і він був на диво гарний. Його довгі вії кидали трохи тіні на його щоки. Якраз тоді він був більше ніж гарний молодик; у нього була трагічна краса, яка була дуже зворушливою. А-Кей прийшов і сказав, що не може знайти газету.

- Де ви залишили «Бюллетень», Фреде? — запитав доктор. - Мій хлопець не може знайти.

- Хіба він не там?

- Ні, ми обидва дивилися.

- Як я в біса маю знати, де він? Два очка за валета.

- Викинули його за борт, коли прочитали? — запитав капітан.

- Я? Чому я мав викинути його за борт?

- Ну, якщо ви цього не зробили, він десь має бути, — сказав доктор.

- Це ще одна ваша гра, — прогарчав капітан, — я ніколи не бачив, щоб хтось володів такими картами.

11

Було між першою і другою ночі. Доктор Сондерс сидів у шезлонгу. Шкіпер спав у каюті, а Фред відніс свій матрац на носову частину палуби. Було дуже тихо. Зірки були настільки яскраві, що на тлі ночі дуже чітко окреслювалася форма острова. Відстань — це питання менше простору, аніж часу, і хоча вони пройшли всього сорок п’ять миль, лікарю здалося, що Такана дуже далеко. Лондон був на іншому кінці світу. У нього промайнуло швидкоплинне видіння площі Пікаділлі з її яскравими вогнями, натовпом автобусів, автомобілів і таксі, а також натовпом, що зростав, коли театри розпускали глядачів. Там була місцевість, яку в той час вони називали «Передок», вулиця на північній стороні, що вела від проспекту Шефтсбері до Чарінг-Кросс-роуд, де від одинадцяти до дванадцяти людей прогулювались туди-сюди скупченим натовпом. Це було до війни. У повітрі носилося відчуття пригод. Очі зустрічалися, і тоді... Доктор посміхнувся. Про минуле не шкодував; він ні про що не шкодував. Тоді його блукаючі думки нависли над мостом у Фу-чоу, мостом через річку Мін, з якого ви бачили, як рибалки на баржах внизу ловили рибу з бакланами; рикші перетинали міст, і батраки, що несли важкі вантажі, і незліченна кількість китайців йшла туди й сюди. На правому березі, якщо дивитися вниз за течією, знаходилося китайський місто з його переповненими людом будинками і храмами. На шхуні не було світла, і доктор бачив це тільки в темряві, тому що знав, що воно там є. На борту панувала тиша. Але в трюмі, де була складена перлова раковина, на одному з дерев'яних ліжок уздовж борту лежав вмираючий нирець. Доктор надавав мало значення людському життю. У кого, хто прожив так довго серед цих багатолюдних китайців, де все було так дешево, могло бути з цього приводу сильне почуття? Він був японцем, нирцем, і ймовірно буддистом. Переселення душ? Подивіться на море: хвиля слідує за хвилею, це не одна і та ж хвиля, але одна викликає іншу і передає її форму і рух. Таким чином, істоти, які подорожують по світу, не однакові сьогодні і завтра, і в одному житті не такі ж, як в іншому; і все ж саме спонукання і форма попередніх життів визначають характер наступних. Розумне переконання, але неймовірне. Але чи було це більш неймовірним, ніж те, що стільки зусиль, така різноманітність нещасних випадків, стільки чудесних небезпек повинні були об'єднатися протягом довгих еонів часу, щоб врешті-решт виробити з первісного слизу цю людину, яка за допомогою бацилли Флекснера, була безцільно зруйнована? Доктор Сондерс подумав, що це дивно, але природно, звичайно, безглуздо, але він вже давно відчував себе як вдома в марності речей. Звичайно, душа була проблемою. Чи припиняла вона існування, коли матерія, яка була її інструментом, розчинялася? У цю прекрасну ніч, коли його думки текли безцільно, як птахи, як морські чайки, що кружляли над морем, піднімаючись і опускаючись, коли їх відносив вітер, він не міг не зберігати неупередженість.