Факир

- Я теж радий, що зустр╕в тебе. - Лисиця шукав, що сказати, н╕би "Ункасов╕" з╕знання прор╕зали в торб╕ д╕рку, ╕ слова розсипалися, закотившись за н╕жки мебл╕в. - Удвох ми значно сильн╕ш╕. Нав╕ть утрьох. "Золоте Перо" теж за нас.

М╕стер Тейлор кивнув п╕дморгнувши:

- Зв╕сно...

Март╕н щиро зрад╕в.

- Я знав, що так станеться, - заговорив в╕н енерг╕йно. - Мен╕ снилося... У снах ти приходив до мене. ╤ ми разом ходили нашим парком. Ти розпов╕дав про пригоди. Адже ти вже багато пережив. От би мен╕ таке ц╕каве життя, як у тебе...

- Не хвилюйся, - поплескав Лисиця хлопця по плечу. - Тво╓ життя буде ще ц╕кав╕шим. Ось побачиш.

- Знаю, - впевнено сказав "Ункас". - Про це мен╕ теж снилося. Та й тво╖м словам я в╕рю. Вони для мене - як пророцтво...

- Слухай, "Ункасе", хот╕в тебе запитати. - Лисиця зрозум╕в, що саме час. - У тебе тут знайшли п╕д л╕жком сокиру. Зв╕дки вона взялася?

- Не знаю... - засумував Март╕н. - Вона завжди в Андреаса вис╕ла. В сара╖. Класна така. В╕н сам ╖╖ зробив. Мен╕ нав╕ть давав постругати. Це так ц╕каво. Береш шматок дерева, а пот╕м робиш ╕з нього, що хочеш... В Андреаса усе так легко виходить. Наче в чар╕вника...

- Тобто, де збер╕галася вона, ти знав?

- Зв╕сно. Тут кожен це знав.

- ╤ ти ╖╖ точно не брав?

- А нав╕що вона мен╕? - Март╕на здивувало питання. - Я ж нею н╕чого не вм╕ю. Коли дивишся, як хтось працю╓, ц╕каво. А сам береш - ╕ н╕чого. Гупа╓ш ╕ так ╕ сяк, а як в Андреаса, не виходить. Важка зал╕зяка тебе не слуха╓ться. Це ж непросто. Навчитися треба.

- А як же вона у тво╖й к╕мнат╕ опинилася?

Лисиця сипав питаннями, наче н╕ч перед цим готувався. Але й у Март╕на на все були в╕дпов╕д╕. Проте на останн╓ той не знайшов, що сказати. Зробив крок назад.

- Розум╕╓ш, - задумався й замовк. Розвернувся. П╕д╕йшов до в╕кна. Постояв. Озирнувся. - Я сам над цим думав. Те, що я ╖╖ сюди не приносив, це точно.

- А ╢лена?

Хлопець щиро здивувався.

- Ти що? - аж в╕дсахнувся в╕н. - А ╖й це нав╕що? Вона ж д╕вчина.

- Просто...

Слова знову поважчали. Неспод╕вана щир╕сть Март╕на робила непотр╕бними й безглуздими будь-як╕ питання. Однак зараз на трон зал╕зла "Потреба ╤нформац╕╖". Не слухати ╖╖ указ╕в Богдан не мав права.

- Дивися. Ви ж ╕з нею в к╕мнат╕ удвох?

- Ну... удвох...

- А ще хтось заходив?

- Поко╖вка заходила, прибирала... "Великий Зм╕й" був.

- А коли ви з ╢леною виходили, к╕мнату замикали?

- Так. У не╖ ж ключ ╓.

- А виходили куди?

- Погуляти.

- А пот╕м одразу ж сюди?

- Так. "Великий Зм╕й" суворо наказав. А я не розум╕ю, чому? Я ж н╕кому н╕чого лихого не зробив.

- Не все так просто. Треба почекати. Усе заспоко╖ться. Стане на сво╖ м╕сця. Але найголовн╕ше, що все буде добре.

- Я тоб╕ в╕рю.

Лисиця щиро усм╕хнувся й п╕дморгнув. Але "допит" продовжив:

- А ╖ли де? Тут?

- Так. ╤з кухн╕ пост╕йно приносять. Смачно...

- То ╢лена тебе не залиша╓ самого?

- Н╕. Ми пост╕йно разом. Вона класна...

- Добре, - мовив Богдан. - Нам ╕з "Золотим Пером" треба йти. Вистежувати здобич. Вона ж прудка. ╤ вм╕╓ добре ховатися.

- Я теж ╕з вами, - загор╕вся Март╕н. - Т╕льки лука в╕зьму.

Хлопець п╕дб╕г до л╕жка, нахилився й витяг зброю.

Лисиця завмер, придумуючи, як його зупинити. Педагог╕ка ╕ психолог╕я.

- "Ункасе", - сказав твердо. - Тв╕й в╕гвам тут. Буде краще, якщо ти поки залишишся в ньому. Пов╕р, що так треба. ╤ тоб╕, ╕ вс╕м нам. Та й ╢лену мусиш захищати. Вона ж д╕вчина. А ти в╕дважний во╖н. Хто краще за тебе це зробить?

- Тво╖ слова правильн╕, "Соколине Око". - Март╕н випрямив спину. - "Ункас" ╖х розум╕╓. ╤ викона╓. Слово во╖на.

- Добре, - поклав йому руку на плече Богдан. - Я впевнений, що ти не злама╓ш об╕цянки. Синов╕ прер╕й це не личить. В╕н же не мерзенний койот.

"Ункас" нахилив голову.

28 вересня 1993 року, остр╕в Авг╕, 13 год. 07 хв.

Вийшли на вулицю. З корту долинали удари м'яча об покриття й чулася б╕ганина. "Гойко М╕т╕ч" ╕ "Черниця" п╕шли на пляж. Кр╕ст╕н ╕з рудою старенькою в окулярах теж п╕шли у б╕к пляжу. Але не купатися. На терас╕ ресторанчика сид╕в м╕стер "Студент" ╕ пив пиво. Отже, життя трива╓. Чудово. Непогано б ╕ самим роз╕м'ятися з ракетками. Чи застрибнути в море. Та не зараз. В╕з, у який запряглися, зупинятися не може. Ну, а раз узявся, тягни.

- Дотепно ви мене об╕звали. - Поет д╕став сигарети. Запалив. Дим вил╕тав ╕ танув, як над╕╖ викрити убивцю. Усе "мимо каси". ╤ нав╕ть натяку на усп╕х.

- Еге ж. - Лисиця хот╕в зарядити позитивом прост╕р довкола себе. Щось же треба робити з цим хрон╕чним "не щастить". Бо воно захоче не зак╕нчуватись. Ще й державу свою тут засну╓. ╤ в "суб'╓кти м╕жнародного права" поши╓ться. - Не Прозор╕ ж Скельця. Було б см╕шно. Не-серйозно. Не-ориг╕нально. А так - пристойно й поетично. М╕сцями нав╕ть романтично.

Не подарувати усм╕шки Богдан не зм╕г. Хоч ╕ не дуже хот╕лося. Думки ж крутились невесел╕. Що ж... Подарував. ╤ це добре. Зараз - вона потр╕бна. Нав╕ть дуже! Як рят╕вне коло для того, хто не зм╕г себе витягти за волосся. ╤ найперше - потр╕бна самим "детективам". Хай позитивчик хоч пов╕тряно-крапельним шляхом, але "заразить" ус╕х. ╤ хоч з "ус╕х" поряд лише Тейлор, на людину в╕н теж "тягнув".

- Я нав╕ть став вас б╕льше поважати, - обережно мовив Лисиця. Марк жарти розум╕в. ╤ сам ум╕в завернути. Але можна й нарватися.

- Дякую. - Поет закивав. - Хоч одна рад╕сна новина. ╤ день недаремно прожитий.

- А розмова з "Ункасом"? ╥╖ ви не "зарахову╓те"? - Богдан згадав свою гру в "Соколине Око". Не надто вона переконлива.

- А що ж там? - знову затягнувся Тейлор. - Та сама п╕сня. Т╕льки довша. Ви в╕рите у його маячн╕ розпов╕дки? Як╕сь хвил╕. В╕щ╕ сни...

- Нав╕ть не знаю, - стенув плечима Богдан. - В╕рити словам - р╕ч небезпечна. На них часто ц╕на не висока. Але, може, хлопець ╕ справд╕ "над╕лений"? ╤ його розпов╕дь, якщо вдуматися, п╕дведе до п╕дказки?

- Або в╕дведе ще дал╕. - Тейлор наче одружився з категоричн╕стю. Шлюбний контракт, правда, ще не п╕дписав. Але смок╕нга вже прикупили. - Раптом ус╕ хлопцев╕ одкровення - теж частина Казандзак╕сового спектаклю? Родинне вод╕ння за носа. Чим не вар╕ант? Понапридумували, а ми витанцьову╓мо п╕д ╖хню дудочку. Фак╕рську.

- С-с-с-с... - з╕м╕тував кобру Лисиця. Вийшло непогано. ╤ двер╕ до драмгуртка розчинилися.

- Майже так, - знехотя посм╕хнувся поет. - Але див╕ться: к╕мнату Март╕на замикали на ключ. ╢лена брала його з собою. А запасний ╓ т╕льки у Казандзак╕са. Спок╕йно зайшов. Заховав сокиру.

- Або це зробила поко╖вка.

- За його наказом. ╤ вс╕ вони - банда...

- Н╕, ви точно в╕зьметеся за детективи. Такий матер╕ал. Гр╕х пропускати те, що саме пливе в руки.

- Для цього потр╕бна принаймн╕ одна маленька р╕ч.

- Портативна друкарська машинка?

- Вижити... Навряд чи м╕стер Лукас не мав план╕в. Тим б╕льше - з тим, що було в його вал╕з╕. Гадаю, нам так╕ плани й не снилися. Однак хтось ╖х п╕дкорегував. Конкретно. ╤ тепер вони перекочували до чи╓╖сь симпатично╖ (чи й не дуже) голови.

- Або гол╕вки.

Лисиця знав, що скаже Тейлор. Тейлор знав, що Лисиця знав. Та все одно сказав:

- Ви знову?

- Н╕ в чому не можна бути певним.

- Ну, як же? Земля кругла. Лукас мертвий. Ми в╕др╕зан╕ в╕д св╕ту.

- Це все так. Але я говорю про припущення.

- А-а-а-а... ╤ в жодних припущеннях убивцею не може бути ж╕нка? Он ╖х ск╕льки тут.

- Не може. ╤накше вона мусить бути сильним ╕ розумним... чолов╕ком.