Факир

- Стоп, - клацнув пальцями поет. - ╤ справд╕. Образ Казандзак╕са як убивц╕ вимальову╓ться все ч╕тк╕ше. З кожною новою под╕╓ю.

- А зна╓те, що мен╕ зараз спало на думку? - засяяв Богдан. - Не погано б поговорити ╕з Казандзак╕сом-молодшим.

- Точно! ╤ як ми до цього ран╕ше не додумались? З цього треба було починати... Про╜авили...

- Не страшно. Проколи бували ╕ в ген╕╖в. А ми ж усього лиш - жовторот╕ новачки. Хоча... Погодьтесь, усп╕шн╕ моменти в наш╕й "робот╕" ╓.

Лисиця випнув груди. Задер носа. Виставив ногу вперед. Пишаються собою саме так. Учись, поете!

- ╢, - погодився Марк. - Але небагато... Та зараз це не так важливо... Часу ж зовс╕м мало. А в нас лише "а може?". Усього чотири дн╕. Чотири. ╤ нуль факт╕в. Абсолютний нуль.

- Правильно, - в╕дпустив у небо штучну пихат╕сть Богдан. - Ход╕мо до "Ункаса".

Рушили центральною але╓ю.

Назустр╕ч пов╕льно наближалася знайома пара "п╕д ручку": м╕стер Скарпсверд ╕ його незм╕нна пас╕я, що знову одягнула нове. Мабуть, хоче увесь гардероб перевдягати. Нав╕що ж везла?

"Голубочки" усм╕хнено воркували. Наче навколо розкинувся едем. ╤ нема╓ н╕ смерт╕ Лукаса, н╕ поранення Казандзак╕са. Хоча... Життя у кожного сво╓. Та й одне - до того ж. ╤ кожен його витрача╓, як хоче. Ц╕ хочуть так. Що ж, мають право.

Детективи чемно прив╕тались. "Адам ╕ ╢ва" шанобливо в╕дпов╕ли. ╤ маршрути пов╕льно продовжились.

Коли трохи в╕д╕йшли, Богдан прошепот╕в ╕ кивнув усл╕д парочц╕:

- М╕стер Скарпсверд... Цього блондинистого казанову теж не треба спускати з ока. До реч╕, буквально його пр╕звище означа╓ "гострий меч". ╤ хай Лукаса вбито не мечем...

- Ага, - знущально посм╕хнувся Тейлор. - Чудовий метод. Ма╓ шанси переплюнути будь-яку дедукц╕ю...

- А ви не см╕йтесь, - весело парирував Лисиця. - Назви колись вважалися р╕ччю маг╕чною. Тому просто так ╖х не давали. Можливо, й наш м╕стер "Гострий Меч" теж названий невипадково. ╤ п╕дпрацьову╓ в╕н тихенько соб╕ к╕лером "м╕жнародного масштабу". Ми ж про нього не зна╓мо н╕чого.

- Усе може бути... - мовив серйозно Тейлор. - До реч╕, мо╓ пр╕звище означа╓ "той, хто ши╓ одяг; кравець".

- Ц╕ка-а-а-во. Хтось ╕з пращур╕в шив. А ви тепер з╕ сл╕в в╕рш╕ та поеми ши╓те.

- Отже, до вбивств н╕яким боком?

Богдан помовчав, а пот╕м з усм╕шкою мовив:

- А в нас на сленз╕ "пришити" означа╓ "вбити". Ось так.

- Лукаса я не вбивав, - насторожено мовив поет.

- А кого? - п╕дняв брови Лисиця.

- Ну-у-у-у, - зам'явся Марк, - н╕кого. Н╕кого й н╕коли. Х╕ба на полюванн╕. Але ж там усе законно. Та й давно те було... Рок╕в з п'ятнадцять уже рушницю не брав...

- А ран╕ше як: б╕лку в око? Щоб шкурку не попсувати?

- Та... всяк бувало... Б╕лку - н╕. Пернат╕... За╓ць... Кабан.

- А нашого вбивцю ви б з ким пор╕вняли? - Оч╕ Лисиц╕ звузились ╕ прохромили приятеля. - Пернатий?.. За╓ць?.. Кабан?..

- Н╕. - Богдан╕в хитрий прищур поета не зупинив. - В╕н швидше вовк... Розумний. Обережний. Досв╕дчений. Ум╕ло веде гру. Виграти буде важко.

- А вигравати завжди важко...

28 вересня 1993 року, остр╕в Авг╕, 12 год. 34 хв.

Коли "пол╕смени" постукали до Март╕на, ╢лена йому читала. Хлопець лежав одягнений на л╕жку й слухав, заплющивши оч╕.

Лисиця з Тейлором зайшли. "Ункас" п╕дхопився й п╕дб╕г до Богдана.

- Соколине Око! - майже закричав в╕н. Рад╕сть плюскот╕ла через край. - Добре, що ти прийшов. Я вже втомився чекати. Де ти так довго був?

Лисиця розгубився. Треба в╕дпов╕дати. Ситуац╕йка!

- Я н-е-е-е м╕-╕-╕-╕г, - сяк-так вимовив. - Були на полюванн╕. ╤з товаришем. "Золотим Пером". - Кивнув на Тейлора. - В╕н - щира людина й ум╕лий мисливець. Б╕лку в око б'╓.

- М╕й брате, "Ункас" в╕та╓ тебе у сво╓му в╕гвам╕. Радий зустр╕ч╕.

Тейлор мовчки кивнув. Не готовий до такого повороту.

- Мен╕ треба тоб╕ дещо сказати, - перейшов на шеп╕т Март╕н. - Але - без зайвих вух. - Показав головою на ╢лену.

- М╕с Стефанопулос, - мовив Богдан, - чи не могли б ви залишити нас ненадовго?

- У мене наказ м╕стера Казандзак╕са. - Д╕вчина спробувала стати скелею. Вийшло не дуже переконливо. Скеля з п╕ску - не скеля. - ╤ порушити його я не можу.

Але оч╕ д╕вчини говорили про ╕нше. Вони н╕би усм╕халися Богданов╕. Чи то йому т╕льки здавалося? П╕сля катастрофи з Рег╕ною хот╕лося зрозум╕ти, чи в╕н ще може подобатися? Чи не "зламано" нав╕ки, не "пошкоджено" для справ амурних? Тому й у ╢лениних очах побачив бажане, але не справжн╓? Чи, може, бажане ╕ справжн╓ стають ╓диним ц╕лим? Повол╕. Але стають. Було б непогано. Життя ж продовжу╓ться. Мусить продожвитись.

- Не хвилюйтеся, - заспоко╖в "╕нспектор Фокс", - п╕д мою в╕дпов╕дальн╕сть. Даю слово оф╕цера, що все буде добре.

- Справд╕, - для певност╕ заговорив "сл╕дчий Теодорак╕с", - зрозум╕йте нас. Так треба. Служба.

╢лена несм╕ливо зробила крок, але зупинилася.

- Але ж...

- Усе... буде... добре. - Лисиця аж нахилився в ╖╖ б╕к. - Точно-точно. Якщо я сказав...

Д╕вчина пов╕льно рушила й за три мит╕ зачинила двер╕.

- Ус╕ думають, що "Дволикого" вбив я, - пошепки почав Март╕н. - Та я н╕ при чому. Нав╕що мен╕ це? В╕н хоч людина й лиха, але поганого тут н╕чого не зробив. Та й не можу я посягати н╕ на чи╓ життя. Колись небесний голос мен╕ сказав: "Ти мусиш боротися з╕ злом. Але без насильства. Лише словом. Лише словом!". ╤ я дослухаюся. А зброя в мене так, для годиться. Який же ╕нд╕анець без збро╖? Отож... ╤ лихого я робити н╕кому н╕чого не збираюся. ╤ не збирався.

- А чому ти вважа╓ш "Дволикого" лихим? - запитав Богдан. - ╤ чому так назвав його?

- Я в╕дчуваю, - захоплено пов╕в хлопець. - Хоча це й та╓мниця. ╥╖ н╕хто не зна╓. А тоб╕ розкажу... Я в╕дчуваю кожну людину. Дихання ╖╖ т╕ла. В╕д одного йде спок╕йна тепла хвиля. Ось, як в╕д тебе. ╤ в╕д "Золотого Пера" теж. - Март╕н виставив уперед руку, розвернув долоню вертикально, потримав. - Ну, ось... Як зараз... - Прибрав руку. - В╕д ╢лени теж ╕де тепло. Тому я й слухаюся ╖╖. Хоч ╕нколи й нападають на мене "вибрикаси". Але - не надовго... В╕д декого ж струменить тривожн╕сть ╕ холод. Крижана колюча хвиля... Я проходив повз такого вже немолодого, з поср╕бленим волоссям бл╕долицього. В╕н такий невисокий. На л╕ктях так╕ штуки... - Показав на соб╕. - Одразу в╕дчув: не те. В╕╓ холодом. Аж в╕дсахнувся. В╕н ще ╕з дамою п╕д ручку ходить. У не╖ таке ж "дихання"... А в╕д "Дволикого" йшла незрозум╕л╕сть. Наче й випром╕нювало тепло, але воно... Як це краще сказати? - Почав шукати очима, ковзаючи поглядом довкола, н╕би так точно знайде потр╕бну в╕дпов╕дь. Що ╖╖ заховали в╕д нього зл╕ й потворн╕ лиход╕╖. - Таке... Загробне чи що. Наче в╕н узяв на себе чужу долю. Чуже життя. Чуже дихання. Став ╕ншою людиною.

Март╕н замовк ╕ запитально подивився на Богдана:

- Ти в╕риш мен╕?

Лисиця закляк. Цим питанням його з╕штовхнули в провалля. Щоб не полет╕ти, ухопився за виступ ╕ повис. Складно... Складно брехати цим щирим очам. А не збрехати - неможливо. Усе можеш поламати. Дилема!

- Ну-у-у, зв╕сно... Та-а-ак... Ми не можемо один одному не дов╕ряти...

Слова не мудрован╕, але вимовити ╖х непросто. Та все-таки наче вийшло.

- Я знав, що в╕риш, - розцв╕ла Март╕нова усм╕шка. - Коли я тебе вперше побачив, ну, там, на трапез╕, одразу вп╕знав. ╤ зрад╕в. Якби ти т╕льки знав, як хочеться в╕дчувати поруч р╕дну душу. Яка не зрадить. Яка допоможе. Яка захистить. ╤ ось тепер ти тут. Боги почули мо╖ молитви.

Богдан не знав, як поводитися. Ускочив на слизьке. Опинився н╕ в сих н╕ в тих. Почуте розчулило. ╤ в╕н, зв╕сно ж, не згадав про перший "прив╕т в╕д Ункаса". Той постр╕л, можливо, Март╕н зробив, коли не бачив обличчя "Соколиного Ока". Або ж ц╕лив у щось ╕нше, але промахнувся. Зате влучив у Лисицину вал╕зу. Зараз не до цього. Усе склада╓ться шикарно.