Факир

- Вам мало сердешного Лукаса? З його маскарадом.

- За статистикою на один квадратний метр... Н╕. ╤ двох забагато. Нав╕ть за теор╕╓ю неймов╕рност╕.

- До реч╕, "теор╕я двох ключ╕в" дуже слабка. Ви не допуска╓те, що на цьому св╕т╕ ╓ ще людина, яка теж хвацько може в╕дмикати замки? Так як ви, Майстре.

- Ну, допустити, зв╕сно, можна... - зам'явся Тейлор, - але за Казандзак╕са факт╕в б╕льше.

- Так. Б╕льше. Однак з таким же усп╕хом це може бути хибний сл╕д. Нас до цього могли просто п╕двести. Тихо й красиво.

- Могли.

- А зна╓те, про що я думаю? - замислився Богдан.

- Поки н╕, - п╕дморгнув поет.

- Може, слова Март╕на про енерг╕ю ╕ маячня, але придивитися до Скарпсверда треба. Пам'ята╓те... Казандзак╕с говорив, що той його спинив, затримав, коли в╕н збирався пов╕домляти на материк? А якщо це ниточка? Може, Господу теж надокучив наш майстер-клас "у небо пальцем". ╤ в╕н вир╕шив допомогти.

- Непогано б...

- А ход╕мо з'╖мо морозива, - неоч╕кувано запропонував Богдан. - Влашту╓мо маленьке свято. Гадаю, ми на нього заслужили.

- Не погодитися - стати ворогом соб╕.

Обидва щиро засм╕ялися.

28 вересня 1993 року, остр╕в Авг╕, 13 год. 32 хв.

Зайшли на терасу ресторанчика. М╕стер "Студент" допив пиво й п╕шов. Столики в╕льн╕. Ст╕льц╕ з ажурними спинками мовчазними охоронцями оточили ╖х, обер╕гаючи приспаний спок╕й. Порушувати нав╕ть не думай!

Тейлор п╕шов замовляти. Лисиця наблизився до балюстради. Схилився б╕ля вазона з червоними кв╕тами. Вдихнув. Живи ╕ жити хоти! Блаженство! Як же класно бути людиною... Шкода, не вс╕ про це пам'ятають...

Поглянув на море. Голубе безмежжя дихало споко╓м. Лише злегка ворушилося, в╕дбиваючи крильми хвиль неслухняне сонячне пром╕ння, розкидане повсюди. Воно, ковзнувши поверхнею, яскравими в╕дблисками лет╕ло прямо в оч╕. ╤ влучало, зовс╕м не ц╕лячись. Доводилося мружитись. Кр╕зь щ╕лини пов╕к Богдан милувався величною красою далини, що розкинулась над упокореною стих╕╓ю. Так хот╕лося, щоб далеко-далеко, "ген, на небокра╖", обнад╕йливо з'явилася цяточка й почала рости. А пот╕м - ╕ зовс╕м стала рят╕вним морським скитальцем. Щоб скиталець причалив до Авг╕. З нього з╕йшов чар╕вник ╕з маг╕чним посв╕дченням. Щоб за к╕лька годин поставив крапку у вс╕й "веселеньк╕й ╕стор╕╖". Вив╕в на чисту воду вбивцю (благо, "чисто╖ води" м╕льйони куб╕в довкола). Одяг йому "омр╕ян╕" кайданки. Й забрав на материк. Щоб той одержав заслужене. А на остров╕ знов оселився рай... Бажання, у принцип╕, зд╕йсненне. Але ким ╕ коли? Дати в╕дпов╕дь не м╕г н╕хто. Н╕хто не м╕г ╕ прислати когось ╕з материка... Усе в руках у провид╕ння...

Лисиця зараз би зрад╕в нав╕ть м╕кроскоп╕чн╕й крапочц╕ байдужого, просоленого мандрами, ╕ржавого "ковчега", що тримав курс нев╕домо куди... Просто тому, що десь, поза островом, ╕ще залишилося людство. Що воно не обмежу╓ться кл╕╓нтами "Прер╕╖", загнаними в глухий кут божев╕льними вит╕вками. Що серед людей (як╕ ще лишилися) ╓ обов'язково т╕, хто можуть допомогти. Хто мусить допомогти. Хто точно допоможе. Бо вони тут - як на "остров╕ проклятих". Прокажених. Засланих. Викреслених з╕ списку насельник╕в планети. З таким романтичним ╕ привабливим ╕м'ям - Земля. А... Трьома десятками менше. Трьома десятками б╕льше... ╤ всьому св╕ту, усьому Всесв╕ту до них байдуже. Розбирайтесь сам╕. У нас сво╖х турбот по зав'язку...

А в "самих", як на лихо, н╕чого не виходить. Н╕чого! Хоч це й не дивно. Швидше - навпаки. Звичайна законом╕рн╕сть. Кожна профес╕йна д╕я передбача╓ серйозну п╕дготовку. А ти хот╕в витягти шаблю ╕ за три махи... Н╕. Так не бува╓. Убивця ж десь тут. Ходить. Усм╕ха╓ться. Спить. Сн╕да╓. Купа╓ться в мор╕. См╕╓ться над вдалими жартами. Чи й невдалими. А може - й сам розпов╕да╓. А в думках бачить наступний крок. До вт╕лення задуманого... ╤ яке ж воно, те задумане? Для вбивц╕ - правильне й щасливе. Це зрозум╕ло. А для решти? Кого обрано наступним? Чи вже все зак╕нчилося? Усе, що хот╕в, зробив, ╕ тепер лише чека╓ нагоди. Щоб техн╕чно злиняти. Разом ╕з коштовностями. Е н╕! Цього не буде. Не буде! Не буде!! Стоп!!! Коли прийде катер з продуктами... Ага... Убивця не чекатиме пол╕ц╕╖. Попроситься на цей катер. Усе правильно! Мавр зробив свою справу. Треба не дати йому цього. Катер повернеться, пов╕домлять, куди треба - ╕ тод╕ розпочнеться справжн╓ сл╕дство. Що робитиме вбивця? Б╕лим пухнастиком розкаже копам, який в╕н б╕лий ╕ пухнастий. Н╕ до чого н╕яким боком. Сл╕ди замете. Коштовност╕... Коштовност╕ захова╓. Пол╕ц╕я н╕чого не знайде. В╕н перечека╓ всю колотнечу. Пол╕ц╕я повернеться на материк. Убивця зак╕нчить в╕дпочинок. Д╕стане з╕ схованки здобич. ╤ - вперед. До щасливого й заможного життя... Приблизно так... Ех, треба за цим приглядати...

Тейлор п╕д╕йшов збоку ╕ теж, не кажучи н╕ слова, об╕перся. Подивившись на красу, почав читати:

Не кажу тоб╕: "Не забувай,

Збережи у серц╕ все нав╕ки".

Не тремтять нехай тво╖ пов╕ки,

Як згада╓ш наш╕ дн╕. Бувай...

Поет замовк. Лисиця не повертав голови.

- Н╕кого не видно? - порушив "золото" Марк.

- На жаль, - пов╕льно мовив Лисиця. - Нав╕ть якщо закричати "рятуйте", н╕хто не допоможе.

- А зазвичай допомагало? - Усм╕шку поет купив на "Сотб╕с". Коли продавали Джоконду. ╤з решти н╕чого не потр╕бно. Т╕льки усм╕шка. При╓мна й загадкова. Як по╖здка до м╕сцини, де н╕коли не бував. А побувавши, запасся лише при╓мними спогадами. На все життя. Що лишилось.

- Бувало. - Лисиця вир╕шив дозволити Марков╕ одержати насолоду. Самому ж до не╖ - як до неба на велосипед╕. Трикол╕сному. Без "коробки передач". ╤ фари попереду.

- Цього разу - точно н╕? - роз╕гнався по насолоду "сл╕дчий".

Богданов╕ ну зовс╕м не до жарт╕в. В╕н подивився на Тейлора повними розпачу очима. В╕д безсилля хот╕лося вити. Розривати на шматки все, що трапиться п╕д руку. Рвати на соб╕ волосся. Руйнувати ст╕ни, як╕ виростали на шляху. Але н╕чого з цього не зробив. Т╕льки тихо запитав:

- Замовили?

- Так, - безтурботно в╕дпов╕в поет. У нього з "результатами д╕яльност╕" - повний ажур. П╕шов. Замовив. Оплатив. Майже, як в античн╕й класиц╕. - До реч╕, ск╕льки там я ще винен?

- Дванадцять, по-мо╓му, - розгублено мовив Богдан, а пот╕м усм╕хнено додав: - Треба було записувати. Бухгалте-е-ер╕я.

- Без сьогодн╕шньо╖? - уточнив Марк.

- ╤з...

- Уже небагато. Борги я звик в╕ддавати.

- Не хвилюйтеся. З цим проблем не буде. У вас ще вагон часу. На в╕дм╕ну в╕д убивц╕.

- Так, - кивнув поет. - ╤ це ╓дине, про що можна говорити з сякою-такою певн╕стю. Решта ж - туман непрох╕дний. Густющий.

Оф╕ц╕ант прин╕с морозиво. "Детективи" вс╕лися б╕ля столика. Хвилин на десять зможуть стати людьми. Нормальними. Звичайними. Рядовими. Яких не шматують думки. Не гризуть та╓мниц╕. Не мучать нев╕дгадан╕ загадки. Як╕ просто смакують морозиво. Звичайне "людське" морозиво. Холодне й солодке. Смачне. ╤ це - найвища насолода.

Глава V╤╤╤. "Нест╕йк╕ паперов╕ "споруди"

28 вересня 1993 року, остр╕в Авг╕, 15 год. 11 хв.

...Його знайшли у сво╓му номер╕. Альбер сид╕в у кр╕сл╕, схилившись праворуч. Н╕би, втомлений, заснув. Не роздягшись. Не д╕йшовши до л╕жка. Не почистивши зуби. Але тепер ╕ втома, ╕ сон - назавжди. ╤ зуби перед кар╕╓сом - см╕ливц╕. Урукопаш не страшно йти.

Поряд на п╕длоз╕ лежав п╕столет з глушником. Мирно спочивав п╕сля пекельно╖ роботи. Зовс╕м звично╖ для нього. ╤ просто╖. Як людин╕ дихнути. Птахов╕ - засп╕вати. А бегемотов╕ - просто ворухнутися. Або й лежати нерухомо.