Факир

- Рятувати, даруйте, в╕д чого? - здивувався поет. - Хлопець несповна розуму, неосудний. ╤ каратимуть батька. З таким сином треба обережно.

- Ви сам╕ ж в╕дпов╕ли на сво╓ запитання. - Богдан теж говорив ╕з серйозним обличчям. - Покарання Казандзак╕са добряче зачепить ╕ сина. У будь-якому випадку. Але х╕ба Март╕н винен у хвороб╕?... Е-е-е...

Лисиця не зак╕нчив, задумався й дал╕ говорити не посп╕шав. П╕д╕йшов до в╕кна. Задивився. Н╕би шукав те, що дасть натхнення продовжити.

- Тому, - р╕зко повернувся й випалив: - Пропоную ╕нсценувати вбивство нев╕домим, що прибув сюди непом╕ченим ╕, дочекавшись нагоди...

- Зн╕маю капелюха перед таким благородством. - Тейлор нав╕ть не намагався приховати свого "фе". - Але ваша мова нагаду╓ "Ункасову". ╤ - не в'яжеться з реальн╕стю. Ви ж не раз повторювали, що трохи знайом╕ з прийомами ведення сл╕дства.

- Ну, й що з того? Невже це нам зашкодить?

Богдан продовжував в╕рити в "непоган╕сть" ╕де╖.

- Зашкодити не зашкодить, - розсудливо пов╕в поет, - але суд╕ть сам: панс╕онат з парком охороняють два великих ротвейлери, а вони - сторож╕ добряч╕. Та й що ми встигнемо зробити за такий короткий час? Адже Казандзак╕с уже викликав пол╕ц╕ю.

Богдан зробився сумн╕шим.

- Я зовс╕м про це не подумав. - Розчарован╕сть накинула на нього вуздечку ╕ вправно примощувала вудила. Ще трохи - ╕ почу╓ш "вйо". - Справд╕. Усе проти нас... Але... Може, спробу╓мо п╕дкинути тутешн╕м п╕нкертонам м╕цного гор╕шка?.. То-о-о-д╕, - Лисиця п╕дморгнув поетов╕, - почнемо спочатку? Перше, що спада╓ на думку, це те, що Лукаса вбито, коли в╕н опинився напроти в╕кна. В╕дчиненого в╕кна. Для цього Март╕ну треба було ховатися, ╕накше Лукас пом╕тив би його.

- До того ж "Ункас" повинен ум╕ти добре стр╕ляти, - додав ╕ сво╖х "п'ять" Тейлор.

- Так, - кивнув Богдан ╕ розклав на столику фотограф╕╖, завбачливо зроблен╕ "Поляро╖дом".

Тейлор прихилився ╕ взяв одну. Загальний план. Вигляд, коли дивишся в╕д дверей. Труп з╕ стр╕лою в грудях. М╕стер Казандзак╕с над ним. Розчинене в╕кно. Наступний зн╕мок - вигляд збоку. Трет╕й - дублював другий, але зображення значно зб╕льшене.

Передивившись, в╕ддав Лисиц╕. Той розглядав зн╕мки довше й уважн╕ше.

- Ну що? - поц╕кавився трохи згодом Тейлор.

- Зачекайте хвилинку, - сказав байдужим голосом автов╕дпов╕дача Богдан, усе ще вивчаючи ц╕кав╕ "зл╕пки д╕йсност╕".

Тейлор жартома глянув на годинника, ф╕ксуючи хвилину. Але марно. За к╕лька секунд почув уже майже справжнього Лисицю:

- Так. Потр╕бен пап╕р ╕ якесь писало.

Голос збуджений. Погляд напружений. Вдивля╓ться у фото, де Лукас великим планом.

- Стилос п╕д╕йде?

- Х╕ба що разом з навощеною дощечкою, - п╕д╕грав Богдан ╕, схопившись, став поратись б╕ля вал╕зи. Д╕ставши потр╕бне, жад╕бно заходився креслити. Але перед тим розвернув останн╕й зн╕мок на дев'яносто градус╕в. ╤ труп н╕би став на ноги.

На блокнотному аркуш╕ з'явилась вертикальна л╕н╕я, а пот╕м - похила до не╖, що починалася в╕д верху. Утворився тупий кут градус╕в на сто. Богдан позначив його як "альфа", заховав той витв╕р абстракц╕он╕стсько╖ граф╕ки до кишен╕ й кинув Тейлоров╕:

- Ход╕мо.

Поет, усе ще не розум╕ючи, пок╕рливо рушив сл╕дом. За щойно народженим художником.

27 вересня 1993 року, остр╕в Авг╕, 14 год. 33 хв.

Богдан ╕шов швидко. Здавалося, в╕н ось-ось поб╕жить. Тейлор ледве встигав. Хоч ╕ робив велик╕, майже циклопов╕, кроки.

Об╕йшли панс╕онат. Опинились неподал╕к в╕д сх╕дно╖ ст╕ни.

- В╕кно дв╕ст╕ сьомого номера, зда╓ться, виходить сюди. Я не помиляюсь? - нарешт╕ спитав ута╓мничений Богдан.

Поета пригн╕чували ╕ Лисицине мовчання, ╕ нерозум╕ння того, що в╕дбува╓ться. Усередин╕ заворушився к╕лькаголовий дракон гн╕ву.

- Н╕би так, - в╕дпов╕в невдоволено. Але Богдан цього не пом╕тив.

- Чудово, - п╕дсумував в╕н. ╤ Тейлора для нього ще раз не стало. Сам же знову перетворився на кресляра. Приклав до кол╕на пап╕р ╕ пров╕в нов╕ вертикальну й похилу. Але цього разу похила починалася внизу. Позначив гострий кут ╕ написав градуси. Кут "бета" наближено дор╕внював в╕с╕мдесяти градусам.

Зак╕нчивши, "творець" прос╕яв. Усм╕шка росла, загрожуючи перетворитися на велетенський вищир. ╤ зробити з молодого хлопця персонажа готичних роман╕в. Завадив сад╕вник - м╕цний л╕тн╕й чолов╕к з н╕би витесаним з дерева, але незавершеним обличчям, що з'явився ╕з-за живоплоту з двома могутн╕ми ротвейлерами в намордниках.

- Перепрошую джентльмен╕в, але якщо це не та╓мниця, що ви тут видивля╓тесь ╕ запису╓те? - поц╕кавився в╕н.

Питання захопило зненацька. Н╕би - "як пройти до б╕бл╕отеки о четверт╕й ноч╕".

Першим в╕дреагував Тейлор:

- М╕стер Лисиця - художник-пейзажист, робить шк╕ци для майбутн╕х роб╕т.

Мабуть, оте "шк╕ци" добре-таки под╕яло, бо чолов╕к приязн╕ше мовив:

- А я вже подумав, що ви т╕... ну, хто вхекав отого красивого, як к╕ноз╕рка, чолов╕ка. ╤ щось нове замишля╓те.

- Так його ж н╕би "Ункас"... е-е-е, тобто Март╕н на той св╕т спровадив, - вирвалось у Тейлора.

- Дурниц╕, вибачайте на слов╕, говорите, - в╕дразу ж отямився сад╕вник. - Щоб Март╕н убив людину? Та в╕н комашинки за сво╓ життя не образив, а щоб убити... Причинн╕, так╕ як в╕н, навпаки - дуже обережн╕ й лаг╕дн╕ з ус╕м живим... Ви ось послухайте мене. Рок╕в зо два тому до "Прер╕╖" та╓мно намагались потрапити "два типи злочинно╖ зовн╕шност╕". Острова вони д╕стались моторним човном ╕ вир╕шили тут поживитись. Та д╕стали добрячого в╕дкоша. Я пом╕тив ╖х, ╕ ми з м╕стером Казандзак╕сом поранили одного (хазя╖н наш стр╕ля╓, як В╕льгельм Тель).

- А що, у "Прер╕╖" ╓ зброя? - поц╕кавився Богдан, а пот╕м, схаменувшись, додав: - Вибачте, що перебив.

- А як же без не╖? - провадив дал╕ сад╕вник. - Та ще й на остров╕, загубленому серед моря? З нею над╕йн╕ше. Упевнен╕ше. Якби не вона, не солодко б нам довелося. Та й де гарант╕я, що напад не повториться? ╤ хоч ми й завели оцих ось вовкодав╕в, - потр╕пав по зашийку одного з ротвейлер╕в, - а вони службу знають добряче, з╕ збро╓ю розлучатися не збира╓мось... То до чого це я?.. Ага. Ось. Побачивши пораненого, наш "Ункас" не в╕дходив в╕д нього, аж поки незваного гостя не забрала пол╕ц╕я. Жал╕в того бандюгу, хот╕в перев'язати рану, називав "сво╖м бл╕долицим братом". ╤ п╕сля того випадку став г╕рше ставитися до батька... Або ще якось...

Сад╕вник належав до тих людей, що люблять розпов╕дати ╕, мабуть, - набридати цим. Побував же ж у бувальцях. ╤ варто лише "бувалого" зачепити, як пот╕м - проклянеш ту нещасливу мить, бо сп╕вбес╕дника вже не зупинити. Але зараз слухали уважно. Чули багато ц╕нного.

- П╕сля нападу оц╕ "атлети" ╕ з'явилися. Привезли ╖х, правда, сл╕пими пуцьв╕р╕нками. ╤ трапилося так, що цуценята захвор╕ли. Так хлопець наче й "забувся" про "ункасування" ╕ на деякий час знову майже став собою. Ну, тим, справжн╕м. Ще до хвороби. Забрав обох песик╕в до себе в к╕мнату ╕ н╕кому не в╕ддавав. Нав╕ть л╕кували ╖х там. А ви кажете: "людину"... Н╕, не в╕рю. ╤ не пов╕рю н╕коли.

- Хто ж тод╕ п╕дстрелив м╕стера Лукаса? - кинув поет, але стр╕вшись ╕з Богдановим поглядом, прикусив язика.

- Того я не знаю, - захитав головою сад╕вник. - Пол╕смени все з'ясують. Одне можу сказати точно: сторонн╕й сюди потрапити не м╕г. Упевнений. Це ж саме повторю й детективам.

- Андреасе, зайди-но будь ласка до мене, - громом серед довколишньо╖ тиш╕ пролунав у гучномовц╕ голос Казандзак╕са.

- Вибачте, джентльмени. Поб╕жу. Мнихалок хазя╖н не шану╓.

Покликавши собак, Андреас сховався за рогом.

Тейлор наблизився, ╕, сторожко озирнувшись довкола, прошепот╕в: