Шлюбні ігрища жаб

— Відчини. Це Василь, — дозволив той.

Не минуло й півхвилини, як Стас повернувся до кімнати.

— Щось незрозуміле, Шефе… Я у вічко подивився… Там лягавий!

Трійця перезирнулася. В руці Басмача миттю з’явився пістолет. Гога спокійно витяг з кишені ніж — «перо», лезо, голосно клацнувши, вилетіло з руків’я. Петруня теж засунув руку до кишені, але виймати її не поспішав.

— Все нормально, Стасе. Відчиняй, я все поясню. — Шевель був спокійний.

Коли до кімнати у супроводі Стаса ввійшов молодий сержант-«даішник» у формі, Шевель пересвідчився, що не помилився у своїх прогнозах щодо реакції публіки. Всі, крім Гоги, підвелися. Петруня вже не ховав кастета, Басмач люто засичав:

— С-с-су-ук-ка лягава! Йди сюди, йди…

— Спокійно! — Тепер Шевель зрозумів: пора вдаватися до наказів. — Усі сіли на місця і поховали свої цяцьки! Вам справу разом робити!

— Я? З лягавим? — здивування Басмача було щирим.

— Ти теж хороший! — дорікнув Шевель сержантові. — Не міг форму зняти!

— Не міг! — виклично сказав сержант. — Я прямо з чергування! Й так насилу змився! І потім, все одно вони б дізналися…

Басмач, скреготнувши зубами, сховав пістолета. Гога спокійно повернув ножа до кишені, Петруня вмостився на стільці, демонстративно граючись кастетом.

— Сідай, Василю, — Шевель кивнув на канапу, де вже влаштувався Стас. — Отже, тепер всі…

Він не сідав, став так, щоб бачити всіх, і спитав:

— Чи всім потрібні гроші?

— Не смішно! — висловив загальну думку Петруня.

— О’кей! Через шість днів у нас може бути п’ятсот тисяч. Якщо ми дуже захочемо, звичайно.

І знову тиша.

— Це означає: півмільйона без охорони? — запитав нарешті Басмач. У його розкосих азіатських очах спалахнули вовчі вогники, а руки нервово стиснули коліна.

— Якби не було охорони, ми б впоралися вдвох із Стасом. Ти б залишив такі бабки без охорони? Я повторюю: вони будуть наші, якщо ми всі цього дуже захочемо.

— Давай докладніше! — сказав Петруня.

— Гаразд. Тільки не перебивайте мене, всі коментарі і зауваження потім, добре? — Аудиторія енергійно закивала, і Шевель продовжив: — Один діловий мужик вирішив на паях з колегами прокрутити одну напівлегальну справу. Його внесок — півмільйона…

— Не слабо! — ляпнув Петруня.

— Я ж просив — не перебивати! — Петруня картинно приклав пальця до губів. — Так ось, фокус в тому, що колеги цього мужика мешкають у Києві і гроші беруть лише готівкою. Їх потрібно передати з рук у руки, а оскільки йдеться не про троячку, то довірити таку справу можна надійним людям. Тому за грошима приїдуть спеціально. Коли вони будуть повертатися назад, ми не повинні відпустити їх просто так.

— Оце й усе? — здивування Петру ні теж було картинним. — На диво просте завдання. Ось так просто взяти і не пропустити!

— Між іншим, складного справді нічого нема. Головне — вони думають, що про їхню місію ніхто не знає, тому не чекатимуть нас. А тепер дивіться. — Він видобув з кишені сорочки складений вчетверо аркуш паперу, розгорнув його і поклав на стіл. — Дивіться уважно.

П’ять голів схилилося над столом.

— Що це за військова топографія? — спитав Петруня.

— Це — план нашої дороги, — пояснив Шевель. — Василю, все точно?

— Так, усе правильно, — погодився сержант, розглядаючи малюнок. — Ось місто. Оце — траса. Тут вона роздвоюється. Ліворуч — на Харків, праворуч — на Київ.

— А це що за сліпа кишка? — Петруня тицьнув пальцем у план.

— Якщо їхати харківською трасою, там є поворот на село Кузьминці. Спочатку там кілометрів три асфальту, а потім грунтова дорога, обкатана, правда. Бачиш, якщо їхати так, то можна виїхати прямо на київську трасу і зрізати чималий кут. — Шевель чиркнув нігтем по намальованій лінії. — Кур’єри будуть їхати, звичайно, по київській трасі. Вона нова, її пустили всього два роки тому. До цього на Київ і з Києва їздили харківською трасою, ось у цьому місці повертали, виходив добренький гак, а це — перетин трьох напрямків, дорога завантажена, пробки, аварії… Скажи, Василю?

— Ага! — кивнув сержант. — Тепер є пряма траса на Київ. Будували її, правда, довгенько… В газетах ще писали про це…

— Не про це мова. Головне — на цій трасі їхню машину не підстережеш. А якщо примусити їх поїхати харківською трасою, а потім повернути сюди, на Кузьминці, то в лісопосадці їх притиснути буде не складно.

Він замовк. Очікуваних реплік не було. Слухачі не зводили з нього очей, вони були заінтриговані і чекали продовження. — Дивіться на малюнок. Якщо ось тут влаштувати аварію, то київське шосе на деякий час буде перекрите. Тому іншого шляху, крім харківської траси, в них не буде. Але, маючи в машині такі бабки, не бажано затримуватися в дорозі. Їм хочеться швидше приїхати на місце і позбутися вантажу, тому є шанс, що вони повернуть на Кузьминці, щоб знову повернутися на київське шосе. Ось тут, — ніготь знову черкнув по паперу, — починається посадка. Тут їх зупинить даішник. У їхньому становищі не бажано конфліктувати з владою. Навіщо привертати до себе увагу нахабною поведінкою, якщо можна просто зупинитися — мало що даішнику треба! Може, сірників немає і припалити хоче? Вони зупиняться, хоча б з цікавості. І тут з тилу мусить з’явитися машина, яка перекриє їм шлях до відступу. Ліворуч і праворуч — дерева. І п’ять стволів, готових харканути залпом у будьяку хвилину. Якщо вони не віддадуть гроші по доброму, їх буде троє або четверо проти п’ятьох. Оце й усе, мужики.

Гробова тиша.

— Я все сказав, мужики, — повторив Шевель. — Тепер ваша думка.

— Ні хріна з цього не вийде! — заявив Петруня, озираючись на інших, шукаючи їхньої підтримки. Але всі сиділи мовчки.

— Чому? — спокійно запитав Шевель.

— Все на припущеннях. Припустимо, аварія… Припустимо, повернули… Припустимо, зупиняться… Розпливчасте все…

…Тоді Олег погодився, що єдине слабке місце в його планах — це очікування, що кур’єри повернуть на Кузьминці. А все інше вважав бездоганним. Шевель же заявив тоді, що все це — вилами по воді писане. Та Олег переконав його…

Використовуючи ті самі аргументи, Шевель переконав Стаса. І збирався схилити на свій бік ще чотирьох хлопців.

— Ось ти, — він тицьнув пальцем у Петруню. — Ти особисто багато знаєш людей, котрі частіше одного разу в десять років возять у звичайних «Жигулях» півмільйона рябчиків? Може, хтось із вас, хлопці, знає таких людей і запропонує більш певний варіант?

— Що ти хочеш сказати? — обережно запитав Петруня.

— Що другого такого випадку ні в кого з нас не буде. Так, я не можу дати гарантію, що вони зроблять все саме так, як ми плануємо. Єдине, що не залежить від нас, — це повернуть вони на Кузьминці чи поїдуть в об’їзд. Але логіка повинна підказати їм саме такий шлях — трата часу їм не потрібна. Краще зрізати кут, ніж пертися в об’їзд, правда? Краще втратити двадцять хвилин, аніж півтори години. І ось, якщо ми, мужики, припустимо, що вони думають так само, як ми зараз, шанс зрубати півмільйона — реальний. — Він перевів подих і завершив свій монолог на більш спокійній ноті: — Думайте, мужики. За вуха я нікого не тягну.

— Якщо машина з грішми попри все поїде прямо, кожен отримає за турботу п’ять сотень і розбіжимося, — додав Стас. — У будь-якому випадку ніхто дарма час не витратить…

І знову тиша. Повна байдужість до всього, що відбувається, була написана тільки на обличчі Гоги. Решта зосереджено думала.

— Влипнемо, — Вася говорив не дуже впевнено. — Ці хлопці — не лопухи якісь, правда ж? — неозброєним оком було помітно, що ці слова з нього вичавлює почуття обов’язку, а не бажання відмовитись від справи. — Кому попало такі гроші не довірять, це точно… Вони професіонали, добре озброєні, і перелякати їх буде важко…

— А їх і не треба брати на переляк! — сказав Шевель. — Вони побачать, що діватися їм нікуди, чисельна перевага на нашому боці, що навіть якщо вони почнуть чинити опір, то довго не протримаються і віддадуть нам бабки — життя не вартує півмільйона. Згоден?