Шлюбні ігрища жаб

— Я знайду, на що витратити свою частку. І певен — гроші тобі потрібні і ти вже знаєш, куди пристосуєш те, що належатиме тобі.

— Ти певен, ось так? Старий Баскін не оголошує по радіо про кожну свою аферу. Невже так важко буде вирахувати, чиїх рук діло?

— Я не повинен був знати про цю справу. Взагалі, я знаю лише те, що мені належить, — батько вважає, що мені ще рано знати все про інший бік його бізнесу. На його думку, спочатку я мушу закінчити навчання. Про перевезення грошей я довідався випадково.

— І одразу прийняв рішення?

— Не одразу. Тиждень розмірковував. Потім прикидав можливі варіанти. Потім зрозумів, що без помічників не обійтися. Згадав про тебе. Ти ж зможеш підібрати потрібних людей?

Шевель рвучко піднявся з фотеля, вимкнув магнітофон і сказав, виразно вимовляючи кожне слово:

— Я не зможу підібрати потрібних людей. Я взагалі не зможу тобі допомогти в цій справі. Вибач, але я пояснював уже, на чому роблю гроші. Мене влаштовує моє життя, і воно мені ще не набридло. Бабки ніколи не бувають зайвими, але коли мені пропонують обміняти їх на життя, я відмовляюсь, бо мерцям не потрібні гроші. Тобі теж не раджу зв’язуватися з татусевими колегами — зуби поламаєш. Або поламають…

— Якщо діяти точно за планом…

— Та пішов ти зі своїм, блін, планом! Все, бувай, бажаю успіхів! Не хочу про все це більше балакати!

Шевель повернувся, збираючись іти геть.

— Почекай! От уже мода — не дослуховувати до кінця!

Слова розбивалися на друзки об спину Шевеля, яка невпинно віддалялася.

— Я ж головного не сказав! Скільки грошей у них при собі буде!

Шевель мовчки вовтузився із замком, намагаючись відчинити вхідні двері. Олег підійшов до нього ззаду, поклав руку на плече і стиха промовив:

— Гено, вони везтимуть мільйон.

Шевель завмер. Потім повільно повернувся до Олега всім корпусом.

— Повтори. В мене сірчані пробки у вухах.

Дивлячись йому просто в очі, Олег повторив:

— У них в машині буде мільйон.

Шевель відчув, що йому необхідно ще випити…

Автовокзал замовкав лише тоді, коли хриплячий і кумкаючий динамік сповіщав про чергове прибуття автобуса. Він стихав, і люди відразу ж поновлювали гармидер, лайки, сновигання туди-сюди, заважаючи одне одному.

У затінку кіоска «Союздруку», який не працював уже другий тиждень, юрбився народ. Навіть ті, хто поспішав на автобус, на бігу підстрибували і витягували шиї, намагаючись розгледіти, з якого це приводу зібрався натовп.

У той момент, коли Шевель підійшов до кіоска, мужик у смугастій сорочці крутив у руках купюру вартістю в п’ятдесят карбованців і вирішував: віддати її хлопцеві у коричневій шкірянці, одягнутій просто на футболку, чи сховати в кишеню, подалі від гріха.

— Дивись сюди, телепню! — розпинався хлопець. — Ось дві чирви, а оце ось — піка! Все! На, глянь, більше в мене карт немає!

— В рукаві у тебе карта! — заперечував мужик.

— Де в рукаві? Ось, помацай! Нехай ось він помацає! Я можу взагалі куртку зняти, щоб ти заткнувся! Ще раз кажу — піка по центру, чирви — по боках! Бачиш?

— Ну…

Хлопець артистично перевернув усі три карти.

— Ось, дивись — відкидаємо цю крайню! Ці дві перемішаємо! — Його руки миготіли, як лопасті пропелера. — Тепер цю беремо, кладемо сюди, ще раз… Де піка?

Мужика під’юджували з усіх боків. Він сам знав, що піка — ліва скраю, але ось щойно одного нагріли на три сотні…

— Слухай, або грай, або нехай люди грають! — надривався шкіряний.

Шевель проштовхався до нього і рішуче наступив ногою на крайню праворуч карту.

— Тут!

— Чого «тут», ти гроші покажи! — підскочив шкіряний і раптом осікся: — Стоп! Гена Шеф! — Він простягнув Шевелю руку. — Звідки ти взявся?

— Від верблюда. — Шевель потис його правицю. — Справа є, Стасе…

— Що, прямо зараз? — шкіряний не приховував люті й роздратування: з’явився невідомо звідки, зриває йому гру, привертає увагу…

— Так, зараз. Згортайся, я чекаю тебе біля центрального входу.

Він забрав ногу з карти, нахилився і перекинув її «сорочкою» донизу. Це була пікова «дев’ятка».

Мужик рішуче запхав купюру в кишеню і відійшов.

— Я чекаю, — повторив Шевель і теж подався геть.

Повільно розбрелися глядачі. Поряд із Стасом залишилося лише п’ятеро хлопців, його партнерів, котрі вдавали, що абсолютно незнайомі між собою, і провокували ймовірних клієнтів.

— Хто це? — один з них кивнув у бік Шевеля.

— Знайомий один… Німого мужик, понту тільки багато. На сьогодні, мужики, шабаш, зустрічаємося ввечері, де завжди…

Шевель стояв біля центрального входу і палив.

— Ти що, зовсім поїхав? — з ходу почав Стас. — Не знаєш, де мене шукати?

— Вибач, Стасе, але справа дійсно невідкладна… Не набридло тобі людей дурити?

— Ти що, в попи записався? Вирішив наставити мене на шлях істинний?

— Щось схоже на те… Ходімо он у той затишний скверик, а то на осонні розтанеш, як морозиво. Там, у затінку, я все поясню…

За столом троє хлопців грали в карти. Гриміла музика, тому дзвінка в двері вони не почули.

— Вони вже тут? — спитав Шевель, заходячи до квартири.

— Сорок хвилин на тебе чекають. Надиміли, козли, — Стас не палив сам і мав алергію на тютюновий дим.

— Той хлопець пізніше прийде. Без нього почнемо, тільки перекурю.

Стас скривився.

— Гаразд, ходімо на кухню… Врахуй, Шефе, крапля нікотину вбиває коня.

— Людина — не кінь, Стасе, — Шевель умостився біля прочиненого вікна, запалив. — Люди надійні?

— Непогані.

— Розкажи про кожного потроху. Щоб я знав, з ким розмовляю….

Стас зітхнув.

— Спиною до дверей сидить Гога. Прізвисько це чи ім’я — не знаю. Працює вантажником у овочевому, що навпроти воєнторгівського універмагу. Він дивакуватий трошки…

— Хворий? — Шевель постукав себе пальцем по лобі.

— Та ні, тут інше… Казанок у нього, до речі, дай Боже варить! Просто він мовчить. Постійно. Якщо за п’ятирічку одне слово скаже — вже свято.

— Всім би такі дивацтва! Притягувався?

— Два роки умовно. Давно, ще по малолітству. З пацанами підсилювач зі школи потягнули…

— Гм, добре… Наступний…

— Ліворуч від нього — Басмач. Він з Фергани, пам’ятаєш, там колотнеча була? За ним давно карний розшук плаче… — Стас витримав паузу. — 3 ним слід обережніше, Шефе. Йому людину вколошкати — як два пальці обмакнути.

— Для нашої справи він знадобиться, Стасе…

— Я знаю, тому й привів його. Але з такими хлопцями намагаюся спільних справ не мати.

— Не бійся. Справу зробимо — і в різні боки. Хто третій?

— Ігор Петруня. Його я знаю добре. Спеціаліст по шмотках.

— Не люблю фарцу, якщо чесно. Гнилуватий народець…

— Жодного разу не попадався, між іншим! Хлопець надійний. І потім, ти тачками займаєшся, він — шматтям, в кожного свій бізнес.

— Гаразд, замнемо. Врешті-решт, це моя особиста справа, як я до них ставлюся. — Він викинув недопалок у вікно і глипнув на годинник. — Васьки нема чомусь… Добре, ходімо! В загальних рисах він свою задачу знає…

Вони зайшли до кімнати. Стас негайно розчахнув балконні двері, крізь зуби клянучи того, хто винайшов тютюн. Трійця за столом облишила карти. Три пари очей очікувально дивилися на Шевеля, і той відчув, що зараз на нього дивляться як на головного. Мовчки кивнув на галасливий магнітофон. Ігор Петруня підвівся, натиснув на клавішу «стоп» і повернувся на своє місце.

— Привіт, мужики! — Шевель дозволив собі легеньку дружню посмішку. — Можете називати мене Шефом. Або Геною, якщо кому так більше до вподоби. А про вас мені вже Стас коротенько розповів.

Він подав кожному руку. Гога потиснув її коротко і міцно, Басмач просто ляснув по ній своєю смаглявою долонею, Петруня енергійно трусонув. І знову тиша. Шевель майже фізично відчув, як його буравлять три пари очей.

Дзвінок у двері увірвався в нервову тишу, і ефект від нього був як від раптового пострілу з-за рогу. Стас запитально глянув на Шевеля.