Шлюбні ігрища жаб

Журнал я заснував. Потрібні були кадри. Саме з таким питанням я й звернувся до викладача факультету журналістики Київського університету імені Т. Г. Шевченка Юрія Ярмиша.

Пам’ятаю, він тоді сказав:

— Спробую. Але з гумором і сатирою справа важка.

— З гумором і сатирою справа якраз легка, з гумористами і сатириками — важко, — пожартував я.

Ю. Ярмиш погодився — за останні п’ять випусків (а дія відбувалася в 1992 році) згаданий факультет засвітив лише одну яскраву сатиричну зірку — Михайла Прудника.

Коли Юрій відійшов, мені, чесно скажу, подумалося, що він навіть не оголосить про появу нової трибуни для українських Котляревських, марк твенів, чапеків та гашеків. Але, на мій сором, за кілька днів Юрій зустрів мене і сказав:

— Оголошення зробив. Пройшло на «ура». Бажаючих було море. Чекай, післязавтра у тебе буде півфакультету.

Минуло кілька днів. За цей час я трохи відійшов від цих справ — разом з Юрієм Мушкетиком переключився на створення «Української родини». Хотіли навіть створити такий журнал, мені запропонували його очолити, я скромно відмовився на користь Івана Дзюби. Зате мене обрали (чи призначили, не пам’ятаю) президентом «Української родини». Плани були грандіозні, хоча, забіжу наперед, — мало що здійснилося. Мріяли переселити діаспору на українські землі, на хутори, названі колись Хрущовим безперспективними, люди зі східної діаспори рвалися туди зі своїм будівельним матеріалом… Все це втілилося в ідею Всесвітнього форуму українців, але й ця непогана ідея не стала тим фундаментом нової держави. Все це робилося в моєму кабінеті, на моєму робочому місці, і одного разу на мій робочий стіл поклали список співзасновників цього форуму, в якому серед порядних людей були також ті, хто осміював ідею в зародку, вважав її нежиттєздатною. І ось всі вони були в цьому списку і віщали з блакитних екранів. Тільки свого прізвища я там не знайшов. Сидів я трохи ображений, трохи лихий. Руки опускалися. Хотілося плюнути абсолютно на все і йти геть. Знову забіжу наперед — помилку було виправлено Іваном Драчем… Але для чого весь цей екскурс? Бо саме в цю хвилину мені під руку підвернувся Андрій Кокотюха.

Я був лютий ледь не на весь світ, коли поріг переступив тонюсінький юнак з тонюсінькою течкою, якого я прийняв за школяра з тих, які люблять відвідувати кабінет молодого автора.

— Ви школяр?

— Тільки в перукарні. Школярів стрижуть за півціни, а мені вірять на слово. А так — я студент фа-факуль-куль-тету жур-налістики.

Я глипнув на нього. По-перше, зовні він явно тягнув на восьмикласника, ну, від сили на дев’ятикласника. По-друге, його загикування я сприйняв як знущання наді мною. Прийшов, щоб добити мене. Я йому признався, що зараз не в гуморі. Розповів те, що вже виклав вище. А хлопець глянув на мене довірливими, як у дівчини, очима і спокійно, вже не затинаючись, промовив:

— Олегу Федоровичу, ви щойно справді багато втратили, але знайшли значно більше. Мене. Андрія Кокотюху. — І подав руку для знайомства.

Тоді я щиро розреготався, а потім зрозумів, що й справді, якщо можна так сказати, знайшов Андрія Кокотюху. А точніше — відкрив для себе, а він незабаром відкрив себе для літератури.

Іноді я називаю його Кікотюхою, підтримуючи його дотепи стосовно мовних перегинів, яких не уникнути під час нашої українізації. Наприклад, телефонує він мені і запитує:

— Як там наш нарід? Вже здобув перемігу чи спить і бачить сін?

Він виявився не лише дотепним гумористом, а й вправним працівником, працелюбом, як кажуть американці — трудоголіком. Без нього ніяка справа не обходилася — редагував, писав, складав кросворди, займався організаційними питаннями редакції, бігав по друкарнях, продавав журнал в електричках, ходив коридорами різних установ, коли організовував презентацію журналу і святкування його річниці… Мабуть, через його таку моторність його й помітили американці. Українського походження. Маю на увазі видавця книги, яку ви, шановні читачі, тримаєте в руках, директора видавництва «Смолоскип» Осипа Зінкевича.

Спочатку Андрій працював у нього по чотири години в день. Я відчував, що скоро доведеться «продати» працівника з тельбухами, але відчував також дихання ринкових відносин в потилицю і розумів — молодий хлопець і вчорашній студент не просидить довго на одній зарплаті навіть при всьому його справді філософському ставленні до грошей.

Так я «продав» Андрія Кокотюху, не заробивши на цьому ні копійки. Вірю — трохи згодом він перехопить у мене журнал, як естафетну паличку. Ми й далі співпрацюємо, і я певен: з гумором він не зав’язав — саме такий жаргон вживають герої його першої кримінальної повісті «Шлюбні ігрища жаб».

Сподіваюсь, що це перші спроби повернути українську літературу обличчям не до зарозумілої критики, а до масового читача. Я передбачаю комерційний успіх цієї книжки. І на це є всі підстави — жоден з класиків на моїй пам’яті не отримав престижну нагороду за книжку, яка була ще в рукописі, як це вдалося молодому авторові.

Коли я читав Андрієві гумористичні оповідання «Інквізитор», «Киця», «Небезпека звідусіль», «Інфляційний бутерброд», «Про п’яного» та інші, мені було смішно й цікаво. Коли кримінальні твори, які складають цю книжку, — мені було страшно цікаво. Такою ж була, певно, і твоя реакція, дорогий читачу.

Олег ЧОРНОГУЗ

Про автора

Андрій Кокотюха народився в місті Ніжині 17 листопада 1970 року. Після закінчення десятирічки поступив на факультет журналістики Київського університету, який закінчив у 1992 році. Навесні 1993 року спільно з Максимом Розумним та Сергієм Руденком утворив молодіжну Творчу асоціацію «500», яка на сьогоднішній день вважається однією з найбільш впливових і авторитетних структур у сучасному літературному й мистецькому житті.

Працював на меблевій фабриці, будівництві, шляховим робітником у Республіці Комі, чернігівських газетах «Комсомольський гарт» (тепер — «Гарт») та «Чернігівські відомості», сатиричному журналі «ВУС», членом редколегії якого залишається й дотепер. Зараз на видавничій роботі, час від часу займається журналістикою.

Літературну діяльність розпочав ще в школі, гумористичні оповідання друкувалися в місцевій пресі та всесоюзному журналі «Робітничо-селянський кореспондент». З 1993 року гумористичні тексти друкуються майже в усіх республіканських виданнях. Кримінальний текст вперше було надруковано в 1994 році (газета «Чернігівські відомості»).

Кримінальна повість «Шлюбні ігрища жаб», відзначена нагородою «Смолоскипа» у 1995 році, була написана на три роки раніше і протягом цих років кілька разів доопрацьовувалася. На видавця й читача чекають також кримінальні повісті «День Перемоги» (1990), «Подивись на вогонь» (1993), «Повернення сентиментального гангстера» (1994), детективний роман «Осінній сезон смертей» (1996) та багато інших текстів.