Шлюбні ігрища жаб

— Нічого собі! Я вже приготувався вечеряти баландою…

— Це ще не гірший варіант. Якби не я — ти дихав би перегаром на чортів у пеклі.

— Для чого тобі все це потрібно? Ти ж можеш добре заробити, здавши мене лягавим.

— Я розберуся. Поїхали.

З картини Борисові посміхалася жінка. Він подумав, що якщо художник малював з натури, то в епоху Ренесансу були справді красиві жінки, а якщо вигадав її у своїй уяві — то в нього нівроку уява, ким би він не був. Волосся її спадало на плечі, обрамляючи миле личко, довга спідниця не приховувала, а лише підкреслювала довершеність форм і класичну красу фігури. Ні, таких баб зараз, певно, нема! Жінка не йшла, а, здавалося, пливла, дерев’яні черевики майже не торкалися бруківки. Кошика вона несла легко й граційно, гроно винограду визирало з нього, немов дражнячись з голодних. А навколо сновигають міщани, до жінки з кошиком нікому немає діла, і лише вбраний, як павич, вельможний пан зі шпагою на поясі озирається на неї і не приховує ласого погляду. На відміну від хлопчиська, що скрадається поряд і чекає, коли ж впаде на землю хоч одне гроно з повного кошика, вельможа хоче поласувати зовсім не виноградом. Жінка ж нікого й нічого не помічає навколо себе, вона думає про своє і посміхається своїм думкам…

Макар куняв на канапі в квартирі Кравця. Полотно Борис розгорнув на журнальному столику. Вдосталь надивившись на нього, він перевів погляд на Макара, який теж невідомо чому посміхався уві сні. Якщо в цієї баби є підстави сміятися, то в тебе, друже, навряд. Борис теж посміхнувся своїм думкам і набрав номер Таверне.

— Картина в мене. Здається, в повному порядку. Приємно чути… Так, ми не помилилися. Злочинець, — він подивився на Макара. — Не певен… Можливо, я знаю, де його тепер шукати. Так, поговоримо. Чекайте. Хвилин десять-п’ятнадцять.

Сивий американець опустив газету і з сумом подивився на вдоволене обличчя Бориса Кравця, який розвалився у кріслі навпроти і тягнув через соломинку натуральний апельсиновий сік, котрий подають лише в «Інтуристі».

— Бідолашний Олежка Макарчук… Взагалі-то він був хлопець не дурний, вивідав якимось макаром — пардон за каламбур! — ім’я людини, яка мала справу з Яцинським і дату вашого приїзду в Україну. Мені лишилося тільки забрати всі Олежкові гроші зі сховку і тихо, як миша, жити в його квартирі кілька днів, чекаючи на ваш приїзд.

Сивий говорив російською краще, ніж Таверне, майже без акценту.

— Коли ви зустріли мене в аеропорту, я здивувався.

— А я здивувався тому, що ви все ж таки прилетіли. Адже та туфта про викрадену копію, яку з моєю допомогою запустив Таверне і яка дуже допомогла мені, облетіла весь світ. Я боявся, що доведеться або вираховувати вас власними зусиллями, або шукати іншого покупця.

Сивий теж сьорбнув соку.

— Ну, в мене в Україні взагалі багато справ… Але змушений розчарувати вас, молодий чоловіче. Копія, — він кивнув у бік скатаного полотна, яке лежало на ліжкові, — мені не потрібна.

— Ви не зрозуміли! Це — оригінал! Історію з копією…

— Це ви не розумієте, про що я говорю! — перебив його сивий. — Ваш нещасний Макар украв копію. Вже кілька років у колекції барона Таверне замість оригіналу «Жінки з кошиком винограду» виставляється високоякісна копія. Говорю вам як людина компетентна.

Якби зараз з-під ліжка виліз слон і почав гуляти по стелі, Борис Кравець здивувався б менше.

— То значить Таверне…

— Дайте спокій нещасному Таверне! Його легко обвести навколо пальця, що й зробив з успіхом такий собі Герберт Кейтервіл, посередній вчений, який створив собі ім’я завдяки «Жінці з кошиком винограду». Оригінал вже давно ним викрадено і продано одному італійському цінителю за неймовірну суму. А оригінал було підмінено цією ось прекрасною копією.

— І ви… знали все… і…

— Про все я дізнався буквально тиждень тому. Так, я давно ганявся за цією картиною, але тепер вона мені не потрібна. Навіть оригінал. Він нічого не вартий, повірте мені. Герберт Кейтервіл — геній, він зробив з посередньої картини дорогоцінний шедевр і ця містифікація триває вже майже десять років.

Читаючи на обличчі Бориса повне нерозуміння, сивий ще раз сьорбнув соку і взявся до пояснень.

— Картина ця, звісно, має певну цінність як пам’ятка старовини. Але мало кому відомий Кейтервіл вирішив провернути махінацію, подібної якій я ще не бачив. Він взявся вивчати історію цієї картини, придумав навколо неї цілу тисячу й одну ніч, обплутав мережею таємниць, додав кілька вагомих реалій, аби підстрахувати себе від нападок фахівців, і в результаті світ отримав його грунтовну наукову працю, котра перетворювала звичайну собі картину, яку невідомо точно, хто написав — може, якийсь учень художника-майстра, на шедевр, подібний, скажімо, «Джоконді». Таке відкриття піднімало престиж колекції Таверне, люди валом валили, всі хотіли глянути на новоявлений шедевр. Звичайно ж, родина Таверне почала фінансувати дослідження Кейтервіла, а оскільки світ довго нудився без сенсації в образотворчому мистецтві — казки Кейтервіла прийняли такими, якими він їх подав.

Грошова вартість картини астрономічно збільшилася. І хоча Кейтервіл несподівано для себе став одним з авторитетних науковців і далеко не бідною людиною, грошей все одно забракло. Ось цю копію виготовив один з тих талановитих молодих художників, які дні й ночі проводять на виставках і галереях. Між іншим, репродукції продаються по всьому світові, це нормально, і роблять їх цілком професійні майстри… Так от, Кейтервіл знав людей, які готові платити великі гроші за мистецтво, щоб тримати його в своїх таємних сховках і кайфувати з того, що це — їхнє!

— Ви — один з таких…

— Боже збав, я не сперечаюся! Отже, Кейтервілу зовсім не складно було замінити оригінал на копію. Італієць, такий собі Сантіно Петроллі, між іншим, його називають Дон Сантіно, заплатив Кейтервілові гроші, двадцяти кратно збільшену реальну вартість картини. Як я про це дізнався? — сивий прочитав у очах Кравця німе запитання. — Яка вам тепер, зрештою, різниця? Допивайте сік. Приємно було познайомитися.

— Ні, я не говорю італійською… Я й англійською говорю погано… Пані, тьху, чорт, як вас там… синьйора, мені все ж таки потрібен дон Сантіно! Ні, я дзвоню з Мюнхена, з автомата на вулиці… Шкода… Я ще передзвоню, але це важливо, мадам, тьху, синьйора! Запитайте його, коли він звільниться, чи цікавить його певна інформація про «Жінку з кошиком винограду», так, кошиком винограду… Він знає, про яку жінку йдеться… Запитайте це і, головне, запитайте, скільки він може за неї заплатити… Я ще дзвонитиму, скажу, якого плану інформація… Це дуже серйозно! Добре, дзвонитиму… Так…

1989–1995 рр.

Як я знайшов і продав Кокотюху

З Андрієм Кокотюхою я вперше зустрівся на порозі мого кабінету в Спілці письменників України. Я тоді там працював і носився з ідеєю створити журнал українських сатириків. Ідея сподобалася багатьом, ми працювали над заголовком журналу, перебираючи тисячу й один варіант. Варіантів називалось чимало. Ось лише кілька з них: «13 на 13», «Веселий ярмарок», «Веселяр» — той самий ярмарок, тільки дещо у скороченому вигляді, «Від вуха до вуха». Усіх уже й не пригадую, але зупинились на одній — «ВУС» («Видання українських сатириків»). Саме навколо цього видання і мріялось, та й тепер ще мріється, об’єднати усіх метрів сатири і почати роботи над сантиметрами. Тобто молодими сатириками, які вперто не приходили ні в літературу, ні в сатиричні газети. Народ — гуморист, а гумористів майже нема. Так принаймні мені думалося.

Це були часи, коли Україна йшла через мітинги і майдани до своєї незалежності. Публіцисти і письменники кинулися в політику. Час вимагав викричатись. Сказати все те, що на душі наболіло за роки червоної завіси, грат і в’язниць. І, здавалось, тоді було не до сміху. Сатира, гумор, які завжди з’являлись у першій наступальній лінії на передовій, сьогодні пасли задніх. Подавав свій сатиричний і дошкульний голос Євген Дудар, не сходив з авансцени народний гуморист Павло Глазовий, а от молодих на обрії не з’являлося.