Шлюбні ігрища жаб

— Але ж його можуть знайти за цей час…

— Ви ж самі не вірите в те, що кажете! І потім, він не чахне над здобиччю, як цар Кощій над златом…

— Тут не зрозумів… Який цар?

— А, це так, фольклор… Злочинець потурбувався про те, щоб заховати здобич якомога далі від себе, але щоб при першій слушній нагоді вона була під руками.

— Якщо преса не прийме наші пояснення?

— Куди вона дінеться? Зрештою, ваша власність, ви розпоряджаєтеся нею так, як вважаєте за потрібне.

— Копію з Парижа мені доставлять лише післязавтра, і за умови, що доведеться пояснювати, для чого вона… А це означає…

— Про істинний бік справи повинні знати тільки надійні люди! — жорстко сказав Кравець. — Розумію, що між нами двома це не втримається з суто практичних міркувань. Але — лише надійні люди!

— Які гарантії з вашого боку?

— Ніяких, — сказано це було дуже просто. — Чим ви ризикуєте? Репутацією? Хто доведе, якщо про справу знатимуть лише свої? Хто винесе сміття з власної хати? Всі будуть мовчати заради збереження тієї ж самої репутації! Що втрачаю я? Хіба що винагороду за врятовану картину.

— Але якщо ви знаєте злочинця, чи не легше…

— Ні! — від різкого вигуку Таверне здригнувся. — Я ж вам казав — навряд чи картина буде при ньому. Як ми доведемо? Саме тому я й пропоную не вплутувати в справу міліцію, вони працюють, як сокирою рубають. Ми спровокуємо злочинця і він сам захоче позбавитися здобичі. І тут я вже його не випущу! На цьому етапі й органи підключимо.

Таверне ще вагався. Логіка в плані, запропонованому цим чоловіком, безперечно, була. Але якщо це буде холостий постріл… Та зрештою… чому б…

Він навіть не помітив, що дощ посилився.

Яцинський вже відбув дуже неприємну розмову з замовником і тепер готовий був усі негативні емоції спрямувати на Макара. Чекаючи на нього. Яцинський вкотре перечитував газетну статтю.

Учора в приміщенні Французького культурного центру пан Таверне, один з представників «Таверне колексьон», зробив офіційну заяву для засобів масової інформації. Суть заяви: зловмисник викрав не оригінал «Жінки з кошиком винограду», а лише вправну, зроблену на високому професійному рівні, копію. Наявність кількох примірників копій з кожного експонату колекції не просто не приховується — вона широко афішується. В деяких випадках власники колекції замінюють оригінали копіями, звичайно, не повідомляючи про це публічно. Шанувальники мистецтва приходять дивитися картини і їх цікавить, що саме та, через яку вони витратили час і гроші, знаходиться на реставрації. Звичайно, пан Таверне усвідомлює, що подібна заява дещо похитне репутацію фірми — люди, які йдуть дивитися на оригінали, хочуть побачити саме їх, а не копії, нехай найкращі. Та з паном Таверне можна погодитися в тому, що є й інший, позитивний бік справи, адже зберігаються витвори мистецтва, і свідомі його шанувальники не можуть цього не оцінити.

Виставка продовжена ще на тиждень, крім того завтра вхід безкоштовний — кожен з бажаючих може впевнитися, що оригінал на місці. Тут же будуть присутні кваліфіковані спеціалісти, які підтвердять, що перед глядачами саме оригінал. Заради цього з Лондона прибув Герберт Кейтервіл, людина, яка півтора десятиліття досліджувала «Жінку з кошиком винограду» і яка знає буквально кожний міліметр оригіналу.

На цілком логічне запитання, чому інформацію про викрадення копії тримали в секреті цілих шість днів після викрадення, пан Таверне відповів, що власники користувалися своїми певними міркуваннями. Він висловив сподівання, що розшук злочинця і надалі буде вестися активно, запевнив, що умова про грошову винагороду лишається в силі.

Яцинський не відірвався від читання, хоча й помітив, що Макар вже прийшов і тепер тупцяє на одному місці. Дочитавши, Яцинський акуратно склав газету і запитав:

— Грамотний?

— Це не моя провина! — вигукнув Макар.

— Не твоя провина, що ти грамотний?

— Для чого блазнювати? Хто знав, що там висить фальшивка?

— Ніхто, — погодився Яцинський. — От ти й мусив про це дізнатися. Перевірити все, перед тим, як брати аванс і йти на справу.

— Як, у біса, я міг…

— Заткни пельку! — Яцинський люто жбурнув газету на підлогу. — Ти не виправдав довіри, ясно? — він розумів, що в тому, що сталося, не винен ніхто, навіть цей Макар, але він втратив свої гроші і це його бісило. — Мазню, яку ти вкрав, почепи в сортирі! Про гроші не може бути й мови, досить з тебе авансу!

— Я працював…

— Все, тему закрито! — Яцинський трошки заспокоївся. — Більше ми не зустрінемося… поки що, принаймні… Ти не знаєш мене, тебе я й знати не хочу, — розігруючи втому від усього цього дурного життя, він примружив очі, а коли за кілька хвилин розплющив їх, запитав здивовано: — Ти ще тут?

Двері за Макаром зачинилися і Яцинський пошкодував, що так з ним повівся. Макар образився і розлютився. Злі й ображені роблять дурниці… Ох, як не любив він віддавати подібні накази! Але що тут поробиш… Він підвівся з крісла і підійшов до телефону.

Макар напився. Він мандрував з одного питного закладу до іншого і заливав горілкою горе поразки. Коли відчув, що ледь тримається на ногах, вирішив їхати додому. Краще взяти тачку — не вистачало потрапити на очі ментам, які за рахунок п’яниць виконують свої плани. З водієм не торгувався, закимарив у машині, водієві довелося його розбуркувати. Сходами піднімався, підтягуючи неслухняне тіло обома руками за бильця. Довго шукав ключа, не втрапив у замкову шпарину, ключ сильно штовхнувся об двері. Двері відчинилися.

Спочатку Макар думав, що так і треба, а коли побачив перед собою незнайомого мужика — перелякався і повільно почав тверезіти.

— Ого! — вигукнув Кравець, глипнувши на Макара. — Ти даєш, мужик!

— Яц-цинсь-кий прис-слав? — п’яний Макар затинався ще дужче.

— Ходімо під холодний душ, а потім тобі покажу хлопця, якого справді прислав Яцинський.

Не такою уявляв собі Борис зустріч з тим, хто принизив його, хто змусив лягти обличчям донизу і наступав ногою на шию. Він збирався як мінімум віддухопелити його, але, уздрівши п’яного й переляканого заїку, несподівано для себе пожалів людину. Холодна вода помітно приводила Макара до тями. Нарешті він труснув головою, глянув на непроханого гостя і впізнав його. Один із трьох охоронців. Наймолодший. Найнебезпечніший.

— Як ти мене знайшов?

— Довга історія… Картина де?

— Хіба я схожий на художника?

Нарешті Кравець отримав привід, щоб з усієї сили затопити Макарові в писок. Той не втримався на ногах, полежав трохи, повільно звівся на ноги. З розбитого носа цівкою текла кров.

— Картина де?

— В надійному місці… Охороняєте різне барахло…

— Не твоя справа. Вона мені потрібна.

— Навіщо?

— Яке твоє собаче діло?!

Макар приречено кивнув. Відсьогодні колишній Олег Макарчук помер і, мабуть, ніколи не воскресне. Все чортова мазанина! Йому закортіло спалити її і топтати ногами попіл.

— Зараз ти зі мною поїдеш до свого сховку і віддаси картину. Сюди повертатися не раджу. На всі запитання тобі відповість пацан, який валяється у твоїй кімнаті. Піди, глянь.

Борис вирішив не розповідати Макарові, як невдало зламав замок його квартири, як замість очікуваного господаря з’явився хлопчисько з пістолетом і як він, Борис Кравець, випередив його на кілька секунд і вбив пострілом у голову. Стріляв він з «беретти», зброю цю кілька років тому непомітно для всіх привласнив після сутички з бандою Корвета, яка, оточена у захопленій ними дачі, мала при собі арсенал зброї і могла б витримати тривалу облогу, якби брат Корвета не випустив з руки, простреленої випадковою кулею, гранату Ф-1. Глушник Борис виготовив сам.

З кімнати Макар повернувся похмурий і зосереджений.

— Спокою мені тепер не буде.

— Тому я й пропоную тобі зникнути з міста.