Страница 5 из 40
— Я згоден! — вигукнув Басмач. Говорив він майже без акценту. — Ми їх легко обробимо, Шефе! Запросто! Я знаю, як це робиться! А якщо вони й не потраплять до нашої мишоловки, для мене і п’ять сотень — гроші!
— Чудово! Ну що, будемо голосувати?
Гога мовчки підніс руку і кивнув.
Василь стенув плечима і теж підніс руку.
— Чорт з вами! — зітхнув Петруня. — Умовили… Від півлимона тільки дурень відмовиться.
Шевель посміхнувся.
— Все о’кей! Отже, будемо разом!
— Я ж говорив, що хлопці надійні! — сказав Стас.
— А питання можна, Шефе? — спитав Петруня.
— Навіть треба!
— Як бабки ділити будемо?
Аналогічне питання читалося на кожному обличчі.
— Я чекав, що про це піде мова. — Делікатний момент, слід бути обережним. — Двісті п’ятдесят беру я, решту ви ділите між собою. Думаю, це справедливо. Хто найрозумніший, порахуйте, скільки випадає на рило?
— По п’ятдесят кусків! — випалив Петруня.
— Кого не влаштовує? — Шевель обвів компанію уважним поглядом, намагаючись вгадати, хто з них зчинить бучу.
Зі Стасом все в порядку — його частка буде вищою, про це домовлено, але всім знати це не слід. Василь… Цей і п’яти штукам зрадіє… Гога… Йому, здається, все одно: скільки дадуть, стільки й візьме… Басмач… Очиці блищать, вже щось задумав… Петруня… Цьому точно мало, зараз всім про це скаже…
І Петруня справді роззявив було рота, збираючись заперечити, але Стас помітив це, зрозумів, який камінь може скотитися з гори, спричинивши лавину, й голосно сказав:
— Навіщо ділити шкіру невбитого ведмедя, хлопці? Грошей ніколи не буває багато. Якщо зараз почнуться претензії, ми ніколи не дійдемо згоди.
— Правильно! — підтримка з боку Басмача була досить несподіваною для Стаса. — Треба зараз все зробити для того, щоб гроші від нас не втекли. А поділити їх, — його очі знову на мить блиснули, — ми завжди встигнемо.
— Інші думки? — спитав Шевель.
Інших думок не було.
— Добре. Хто вміє водити машину?
Машину водили всі, крім Гоги й Басмача.
— Хто не вміє стріляти?
Відгукнувся лише Петруня.
— Зовсім не вмієш? — здивувався Василь.
— Школу міліції я не закінчував, — ущипливо сказав Петруня. — 3 воздушки в тирі стріляв. Армію проканав — печінка хвора… За півтори штуки, хе-хе, запросто захворіти можна…
— Потім поговорите! — підвищив голос Шевель. — Як з приводу зброї?
— Нормально, — сказав Стас. — У мене й Басмача — «Макарови», у Гоги — наган. З патронами, правда, гірше…
— У мене табельна, — повідомив Вася. — Тільки з собою на діло я її не візьму…
— Так і треба, — погодився Шевель. — Я теж дещо маю для вас: два «Макарови» й автомат.
— Автомат? — вузенькі шпарини очей Басмача знову блиснули. — Мені!
— Тобі, тобі, — кивнув Шевель. — Тепер далі… Аварію на дорозі я беру на себе. Потрібна буде ще одна тачка — поганенька зовні, але з добрим ходом.
— Я знайду! — озвався Петруня. — Тільки для чого?
— Двоє будуть зображувати її ремонт біля повороту на Кузьминці. Ремонт обшарпаної тачки — нормальне явище, це не впадає в око, взагалі такі машини не викликають підозри. Тільки-но кур’єри повернуть, ці двоє перекриють дорогу знаком «Проїзд закрито» — на випадок, якщо комусь прийде в голову скористатися цим шляхом, — і рушать за клієнтами, блокуючи їм шлях назад. Тут все ясно? Тепер — Василь… Ти справді можеш взяти у будь-який день службову машину?
— Нема проблем!
— Даішник мусить бути справжнім… Що ще? — Шевель наморщив чоло. — Васю, як з приводу передавачів?
— Як обіцяв — дві штуки буде.
— А це навіщо? — здивувався Басмач.
— Тільки-но двоє біля повороту помітять потрібну машину, вони дадуть по рації іншим сигнал про готовність.
— Як вони дізнаються, що на підході саме та машина?
— Про це — трохи пізніше… Ну, хлопці, тепер вирішимо, хто з ким у групі…
— Я буду з ментом! — вигукнув Басмач і вишкірив рота у жовтозубій посмішці. — За ним дивитися треба!
— Слухай, придурку, заткни свою… — Василь підхопився і посунув на Басмача, але між ними як гриб після дошу виріс Гога, сперся легенько рукою об Васині груди й похитав головою. Василь скреготнув зубами й процідив другу половину фрази: —…смердючу пащеку!
— Гога, підеш третім! — сказав твердо Шевель. — Будеш назирати за цими придурками. О’кей?
Гога кивнув, спокійно повернувся на своє місце і запалив.
— Стасе, вам з Петрунею лишається поворот… Дорожний знак — теж ваша ділянка.
— Зробимо, — погодився Стас.
— Завтра я привезу зброю. Треба буде вам з’їздити до лісу, тільки якомога подалі, і пристрілятися. Басмач, організуєш?
— Проблем нема!
— Чудово! — Шевель посміхнувся. — Я думаю, хлопці, ми це зробимо. Можете врубати музику. Стасе, треба випити за успіх. У твоїх винних підвалах щось знайдеться?
— Я тільки чекаю команди, Шефе!
Семеро
Стас і Петруня мешкали поряд і поверталися додому разом.
— Що скажеш? — запитав Стас.
— Що тобі сказати… — Петруня поліз по цигарки. — Лажа це все, по-моєму…
Він зупинився, щоб припалити.
— Коли ти вже накуришся, дурню? — беззлобно сказав Стас. — Від вашого диму голова тріщить увесь день… Пасивне куріння шкідливіше за активне. Хоч на мене не дихай… Ну, так чому лажа?
— Я вже казав — хистко це все якось…
— Навіщо ж погодився?
— Якби цей Гена півштуки не пообіцяв, я б відмовився. У мене маленький бізнес, але з нього стабільний навар. З мінімальним ризиком для життя, між іншим.
— Так би й казав одразу!
— Не зрозумів…
— Боїшся ти.
Петруня перечепився об якусь невидиму перепону і застиг. Стас теж зупинився. Вони стояли один проти одного. Починало темніти, і виразу приятелевого обличчя Стас розгледіти не міг.
— Чому це ти так вирішив?
— Неважко здогадатися. Я тебе знаю давно, Ігоре, і всі грішки твої теж знаю. Боїшся ти, приятелю…
— Я просто не хочу влипнути в неприємну історію…
— Твоє право — можеш відвалювати. Я знаю, що ти на мілині, хотів тобі допомогти. Гроші тобі потрібні?
— Вони всім потрібні! — це прозвучало як виклик.
— Ну і не викаблучуйся! Справа обіцяє бути прибутковою. От відчуваю я — все в нас вийде! Дев’яносто відсотків із ста — ти правий, кур’єри можуть і не повернути на Кузьминці. А про гроші… Спочатку візьмемо їх, а потім будемо диктувати свої умови. Тепер ділити їх просто неможливо. Січеш?
— Воно-то так… Але й виходу в мене особливо не було: я знаю все, і, якби я не погодився, Шеф напустив би на мене цього головоріза-чурку. — Петруня пожбурив недопалок у найближчі кущі. — Звичайно, кровожерливим Шеф не виглядає. Зате Басмач сам би напустився, це вже точно. Хіба ні?
Нінка відчинила двері й одразу повернулася до них спиною, кваплячись на кухню. Але Басмач легко спіймав її за лікоть, його худі пальці стиснули лещатами. Нінка ойкнула, та вириватися було марно. Однією рукою Басмач тримав її, другою тим часом намацав вимикача.
Спалахнуло світло, і він побачив її обличчя. З одного боку воно було нездорово фіолетовим. Цю частину обличчя Нінка й намагалася сховати від нього в темряві передпокою.
Басмач торкнувся синця рукою. Нінка зойкнула від болю і відсмикнула голову.
— Знову Шах приходив? — спокійно запитав Басмач.
— Дверима в автобусі прищемило! Пусти руку, боляче!
— Шах приходив, — впевнено констатував Басмач, не послабляючи тиску. — Навіщо ти його пустила?
— Він на вулиці чекав! Та пусти руку, придурок!
— Де він зараз?
— Звідки я знаю! Пусти, в мене картопля на плиті!
Він облишив Нінку і взявся за дверну ручку.
— Я скоро…
— Ти що придумав? Куди?.. Не ходи, не треба! — тепер вона вже сама повисла в нього на руці.
— Не кричи. Та бабця, що за стінкою, дільничному щотижня рапортує…
— Ти знаєш, що тобі не можна ні в що втручатися, знаєш! Не ходи нікуди!
Басмач легко струсив її з руки і швидко вийшов.