Шлюбні ігрища жаб

До Гоги несподівано повернулася впевненість. Він зупинився, поставив ноги на ширину плечей, витягнув руку з револьвером і почав цілитися в мішень, що бігла. На якийсь час він завмер, а потім пролунало три постріли.

У ціль влучила друга куля. Федір Павлович рухнув на тротуар, і третя куля пройшла якраз над головою.

— Біжимо! — гаркнув Шевель, що вже стояв поряд. В одній руці він стискав свою теніску, в другій — сорочку, першу-ліпшу, яку схопив, вибігаючи з квартири. Попри всю несподіваність ситуації він не втратив розважливості і зрозумів, що напівголим Гога побігає недовго.

Гога укляк на місці, навіть зброю не опустив.

Шевель трусонув його за плече.

І не встигли перелякані свідки пригоди оговтатися, як двоє хлопців — обидва по пояс голі, один з наганом в руці, другий — з повними руками одягу — зникли за рогом…

— Кілька годин тому ревнивий синок стріляв у коханця своєї матері прямо на вулиці. Бідолаху серйозно поранено, хлопець зник. Балістики повідомили, що вчора на дорозі серед інших різновидів зброї стріляв і цей револьвер. Системи «наган».

Капітан Бриль чекав, що Рум’янцев якщо не підстрибне з радощів, то хоча б задоволено гмикне — перший слід. Але той стримано переглянув папери і коротко запитав:

— Все?

— Свідки кажуть, що з тим, хто стріляв, був ще один. Потерпілий раніше його не бачив і не знає. — Бриль витримав паузу. — Хлопці перевіряють відбитки пальців, адже у квартирі були обидва… Цей Гога не ночував дома минулої ночі.

— Який ще Гога?

— Так звати стрільця… Хлопець вже притягався за статтею…

— Фотографія цього Гоги є? — перервав Бриля Рум’янцев.

— Аякже! Ми…

— Приступайте до розшуку! По ходу не забувайте доповідати! Все, товаришу капітане, ви вільні!

Коли Бриль вийшов, дивуючись, яка муха вкусила начальство, Рум’янцев розстебнув формену сорочку до пупа, випив залпом склянку води й увімкнув вентилятор. «Сьогодні палить сильніше, ніж учора», — подумалося йому.

Новини порадували майора Харченка. Вони у місті. Раз з’явилися двоє, значить, інші десь поряд. Люди, які щойно поділили між собою мільйон, парами не ходять.

Вони не втекли. Вони в місті. Вони ховаються. І він, майор Харченко, знає, як їх знайти.

Поки Гога і Шевель були відсутні, Стас із Басмачем встигли побитися. Стасу не подобалося, що Басмач постійно палить цигарки, а Басмач плювати хотів на Стаса.

— Не вийшло, — коротко пояснив Шевель повернення з порожніми руками. — Обставини так склалися…

— Щось ти крутиш, — промовив підозріло Басмач.

— Гога чекав на сходах. Я подзвонив. Відчинив його вітчим. Він міг закласти, тому я прикинувся, що помилився адресою. Задоволений?

Басмач стенув плечима. Не вірити Шевелю зараз немає підстав. І навіщо йому брехати? Що могло статися? Хіба що дорогою вони змовилися і вирішили натравити на них ментів… А чи є в цьому сенс? Навряд… Але все одно за цією парочкою треба тепер стежити пильно. Особливо за Шевелем…

Мишко Фірсов, на прізвисько Ферзь, уперше за весь час свого перебування у слідчому ізоляторі лишився в камері сам-один. Його сусідів якось усіх одразу розвели по допитах. І тепер йому було нуднувато. Хоча б і його слідчий викликав…

Двері камери розчинилися, й увійшов чоловік. Костюм елегантний, але без краватки. Наглядач хутко замкнув за ним двері. Ферзь повільно піднявся з нар і втупився у дивного гостя. Новенький? Куди, тут вже комплект, нікуди. Чоловік ступив ближче. Від погляду, яким він пронизав Ферзя, тому стало холодно. Коли він заговорив, до холоду приєднався переляк.

— Я знаю про тебе все, Фірсов. Ти вихляєш на слідстві, і поки що слідчий з тобою панькається. Я все знаю і про твого подільника Генку Шевеля. Все, крім одного — де він може ховатися у разі небезпеки. У тебе п’ять хвилин, Фірсов. Це — багато. Досить для того, щоб добре подумати. Слідчому і надалі можеш нічого не казати, поки сил вистачить, мені — мусиш. Якщо будеш волинку тягнути — тут за тебе ніхто не заступиться, знай це. Хто я — знати тобі не треба. Досить, що мене вільно пустили сюди, аби я міг побалакати з тобою сам на сам. Ти будеш дуже сильно кричати, але тебе не захочуть почути. П’ять хвилин, Фірсов, час пішов.

Ферзь увесь зіщулився під крижаним поглядом цієї страшної холодної людини.

В його голові майнула було думка, що це чергові ментівські хитрощі, але ця людина випромінювала такий непідробний жах, що будь-яка думка про гру ставала неприпустимою.

І Ферзь заговорив. Серед можливих місць, де міг заховатися Генка Шеф, він назвав дім інваліда Степановича, де Шевель часто переховував викрадені машини…

Степанович постукав у двері гаража.

— Мужики, жерти будете? У мене готово…

Четверо перезирнулися. Вранішнє похмілля відвертало від їжі, але вечір потроху притамував денну спекоту і повертався апетит.

— Хто тут лишиться? — похмуро запитав Стас.

— Нічого з грішми не станеться, — заспокоїв Шевель.

— Я очей з них не спускатиму! — Стас уперто стояв на своєму.

— Думаєш, з тебе хто спустить? — посміхнувся Басмач.

Те, що відбувалося зараз, було ідіотизмом, було схоже на колективне божевілля. Кожен з чотирьох розумів це.

Але інакше ніхто з них чинити не міг. І не хотів.

— Значить, так і будемо сидіти навколо машини голодними! — Шевель не приховував роздратування. — Це маразм, хлопці!

— А маразм — валяй жерти! — Стас кивнув йому на двері. — Слабо?

— Щось довго ви радитеся, — пробурчав Степанович.

Шевель зітхнув. Він справді не наважився лишати тут усю цю компанію.

— Гаразд. Робимо так, — сказав він. — Усі виходимо звідси. Двері ззовні замикаємо. Їмо й вертаємося назад.

Заперечень не було. Всі полегшено зітхнули, коли знайшовся такий простий вихід. Стас двічі повернув ключа у висячому комірному замку й, ігноруючи руку Степановича, простягнуту за в’язкою ключів, поклав її собі до кишені…

Степанович виставив на стіл літрову банку самогону, але пити ніхто не став, а сам він не наважився демонструвати незнайомим хлопцям свою пристрасть до алкоголю, що стала вже хворобливою, тому просто забрав хвилюючу рідину геть з очей.

— Розсолу б, — висловив загальну думку Стас. — Холодного. Якраз би пішло.

— Геш, сходи до льоху. Ти знаєш, де стоїть… Візьми баночку огірків, помідори там ще є… — попросив Степанович.

Шевель стенув плечима й підвівся з-за столу.

— Ключі давай, Стасе. Вони всі в одній зв’язці. — Стас вагався, і Шевель насмішкувато додав: — Сам розсолу захотів! Не бійся, куди я дінуся? Гараж он з вікна видно…

Стас кинув йому ключі через стіл.

Щоб потрапити до льоху, треба було вийти надвір, відчинити нефарбовані двері і, зігнувшись у три погибелі, спуститися цементними сходами до маленького, вогкуватого, прохолодного приміщення. Чекаючи, поки очі звикнуть до темряви, Шевель подумав, що непогано було б пересидіти у цьому льохові цьогорічне літо. Потім знайшов потрібні банки і, розвернувшись, поставив ногу на першу сходинку, збираючись виходити…

І побачив через прочинені двері льоху, як подвір’я швидкими кроками перетнув чоловік, який на ходу зачепив двері льоху плечем і зачинив їх зовсім. Обережно поставивши банки на долівку, Шевель став навкарачки і, легенько пхнувши двері, знову прочинив їх, утворивши невелику шпаринку.

Ще якісь люди хвацько стрибали через паркан і перебіжками пересувалися до будинку. Їх було близько восьми чоловік. Всі — міцні молоді хлопці. На ходу вони витягали револьвери. Один, проходячи повз гараж, торкнув двері, переконався, що вони зачинені ззовні, і втратив до гаража будь-який інтерес.

Перший, хто скочив на ґанок, садонув двері ногою. Двоє стрибнули у розчахнуті вікна, інші посунули через двері, які від могутнього удару повисли на одній петлі.

Шевель порачкував углиб льоху, хоча його й без того не помітили. Він зрозумів одразу — не лягаві це, триває полювання, яке почалося сьогодні вранці, не помилився Петруня покійний у своїх припущеннях.