Шлюбні ігрища жаб

Він вужем вислизнув з льоху, птахом пролетів через паркан і приземлився у сусідських кущах смородини. Загавкав собака. Блискавкою перетнувши сусідське подвір’я, Шевель подолав ще один паркан і опинився на вулиці. Як він і припускав, машини, на яких приїхала ця група захоплення, маячіли в кінці вулиці: людей, що чекають нападу кожної секунди, сполохає шум під’їжджаючих машин біля хвіртки, і напасники втратять переваги ефекту раптовості.

Метрів за сто вулиця повертала. Забігши за ріг, Шевель раптом зупинився. Він згадав про мільйон, закритий у багажнику, і йому розхотілося тікати.

Ніхто з тих, хто лишився в полоні, не скаже одразу, де гроші. З ними там на місці проваландаються хвилин п’ятнадцять. Час є.

Шевелю пощастило ще раз: телефон-автомат був пригвинчений до стінки найближчого продмагу. Коли трубка обнадійливо прогула, Шевель зітхнув полегшено: автомат запросто міг бути поламаним, особливо тут, на околиці.

Він упевнено набрав «нуль один».

— Пожежна охорона! — голос немовби лунав з іншої планети.

— Чути? — поцікавився Шевель.

— Чути! Що у вас там сталося?

— Пожежа! Будинок горить! Чути?

— Та чути, чути! Адреса яка?

Шевель назвав адресу Степановича, натиснув на важіль і набрав «нуль два».

— Міліція? У нас п’яний сусіда жінку зарубав! Тепер дочку з сокирою ганяє! Кричить, що всіх порубає!

Продиктував адресу. Натиснув на важіль. Вказівний палець уже накручував «нуль три».

— Людині погано! Припадок! Синій весь, хрипить, піна з рота!

Відтарабанив адресу, знову вдарив по важелю. На черзі «нуль чотири».

— Газом у хаті смердить! Швидше!

Черговий раз повторив адресу і повісив трубку.

Дістатися до будинку Степановича городами було простіше простого. Шевель м’яко приземлився, стрибнувши з чергового паркану, за домом, обережно зиркнув у вікно. Трійця його товаришів і Степанович стоять обличчям до стіни, по кімнаті, як маятник, ходить якийсь мужик і щось говорить, Шевель не дослухався, що саме. Мабуть, це головний…

… Він не знав про умову Рум’янцева — більше ніяких трупів, інакше підтримки з його боку не буде, досить з нього жмуриків. Якби не ця умова, після першої ж незадовільної відповіді майор Харченко з байдужим виразом обличчя застрелив би одного з полонених, будь-кого, а якби це не розв’язало язики — другого: це ефективніше всяких дурних умовлянь. Умова ця зв'язувала йому руки, тому він і морочився дурно з цими шмаркачами вже більше десяти хвилин, поки хлопці трусять хату…

На подвір’ї нікого. Вони, очевидно, вирішили, що, крім цієї трійці і господаря, більше нікого немає, — і зайняті допитом. Чудово! Шевель майнув до гаража. Небезпечно, його видно з вікна, але, пронеси Господи, їм зараз не до роздивлянь… Потрібний ключ попався одразу, але в замкову шпарину потрапив з другої спроби. Два обороти — і важкий висячий замок упав на землю. Шевель прослизнув у задуху гаража, двері не риплять, сам особисто змазував, бо дратує його рипіння. Ключі від машини у Гоги, але що для нього, Геннадія Шевеля, завести машину без ключів! Але це — потім.

Коли хапав каністру з бензином, почув віддалене завивання пожежної сирени і зрадів — оперативно, хай живуть радянські пожежники! Вже не турбуючись особливо про власну безпеку, підбіг до стіни будинку, хлюпнув на неї бензином, налив калюжу на землю і кинув у неї запаленого сірника. Вогонь палахкотнув в обличчя, змусив відсахнутися, війнув вбивчим жаром, лизнув полите бензином вапно на стіні і стрибнув до підвіконня.

У два стрибки Шевель добіг до гаража. Почув якісь крики, але азарт вже захопив його. Сісти за кермо, намацати дротики — кілька секунд. Мотор заревів. Протаранивши двері і розсипаючи скалки розбитих фар, вона вилетіла на подвір’я. І одразу ж налетіла на людське тіло. Мабуть, цей невдаха першим вистрибнув з палаючого будинку і кинувся навперейми втікачеві.

Пожежна машина була вже тут. Десь поряд сигналила «швидка», ще за хвилину з’являться інші. Роботи всім буде — пожежа, жертви, повно криміналу…

— Швидше, мать вашу! — заволав Шевель, намагаючись перекричати загальний гвалт.

Скориставшись несподіваною панікою, всі троє вистрибнули через вікно. Їх спробували затримати, не ризикуючи стріляти при такій кількості свідків, але Басмач, штовхаючись, пробився до машини і вже ліз на заднє сидіння. Гога стрибнув на місце поряд з водієм. На Стаса насіли двоє, і він відчайдушно одбивався.

Шевель надавив на сигнал, і його гудок влився в загальну какофонію сирен. Басмач встиг підібрати з підлоги машини чийсь пістолет і тепер, не зважаючи на появу міліцейської машини, палив у різні боки через вікно. Напасникам довелося зважити на прибулу міліцію, тому вони облишили Стаса — самим треба змотуватися. Стас стрибнув до Басмача, Шевель газонув, не давши йому заклацнути дверцята, і машина протаранила благенькі ворота…

Якби за кермом сидів хтось інший, від машини і пасажирів мало що лишилося б. Але Шевель, б’ючи й дряпаючи свою машину, все ж таки вислизнув і, розполохуючи людей, що збіглися подивитися на дивну пригоду, вирвався на сусідню вулицю. Машина виглядала не найкраще — побита, пом’ята, подерта, але вона їхала і мчала їх усе далі й далі від палаючого будинку інваліда Степановича…

…Нінку гукнули, коли вона верталася з магазину. Шах і два його приятелі сиділи на каруселі, котра була єдиним атрибутом дитячого майданчика у них на подвір’ї.

— Привіт, Ніночко! Квітнеш і пахнеш!

У неї не було жодного бажання балакати з Шахом, але вона, перехопивши зручніше важку продуктову сумку, підійшла до каруселі.

— Давно не бачились, — сухо сказала.

— Як життя? — Шах поляскував по коліну скрученою в трубочку газетою. — Як шановний чурбан поживає?

— Нормально. Тобі того ж бажає, — вона кивнула на порізану Шахову щоку. — Його побажання надовго запам’ятовуються.

— Це дурниця, Нінок. Шрами прикрашають мужчину… Шановний Басмач, сподіваюся, здоровий?

— Хворі стільки не хавають! — один з Шахових приятелів торкнувся носаком кросівки сумки.

— До тебе, Шах, туго доходить. — Нінка відступила крок назад. — Тебе культурно просили дати мені спокій.

— Хто тебе чіпає? — Шах підняв руки. — Просто не видно його щось давно…

— Його немає. Днів чотири не потикався, — відрубала Нінка. — Як повернеться, обов’язково скажу, що ти зустрітися хотів. Занудьгував.

Перекинувши важку сумку з руки в руку, вона пішла додому.

Що йому треба, Шаху цьому? Дивна якась розмова відбулася. Басмачем цікавився… дуже наполегливо…

…Вчора ввечері він повернувся. Позавчора вночі його не було, і вона, знаючи повадки Басмача, запідозрила зле. Передчуття її не обдурили — з Басмачем прийшли ще троє, приперли з собою засмальцьований рюкзак. Усі четверо спітнілі, брудні, збуджені. Басмач сказав, що вони поживуть у неї пару днів, з дому носа не виткнуть, попередив, щоб не патякала. Спати ліг з усіма на підлозі в кухні, і вона чула, як хлопці сваряться, говорять щось про рюкзак і якісь частки…

Для чотирьох голодних хлопців треба багато продуктів. Шах якось дивно дивився на повну сумку в її руці…

Нінка нічого не сказала Басмачу. Він не любив, коли вона говорила з Шахом. І потім знервований він зараз. Хто знає, раптом вона підпише Шахові вирок? Вона сама боялася Басмача…

…Нінка зникла в під’їзді. Шах сплюнув, помилувався плювком і промовив, не зводячи очей з дверей під’їзду:

— Там він, мужики. На що завгодно об заклад б’юся — там!

— Що робимо?

Шах не відповів, розгорнув газету. Це була міська газета, вчорашній номер. На четвертій сторінці оголошення про розшук небезпечного злочинця з фотокарткою розшукуваного одразу кидалося в очі.

— Він тут не схожий, — зауважив той, хто звернув увагу на повну сумку в Нінчиній руці.

— Всі вони на морду однакові. Я колись оголошення читав. Шукають злочинця. Цигана. Звати Ромою. Прикмети: середнього зросту, смаглявий, кучеряве волосся. — Шах знову плюнув, прагнучи влучити у свій попередній плювок. — Для дурнів оголошення.