Страница 19 из 40
— Як з ним бути? — Шевель кивнув у бік Петруні.
— Лопати у нас нема. Хочеш — руками яму рий, а ні — гілками закидай, і досить. — Басмач видобув з кишені переламану навпіл цигарку, встромив одну половинку до рота. — Повертаються всі. Зрозуміло?
Останні слова він промовив, дивлячись Стасові прямо в очі…
Четверо і мільйон
— Йому просто пощастило. Спритник… Хлопці спрацювали оперативно…
— Мені не потрібні адвокати, — сухо обірвав Баскіна майор Харченко. — Мені платять за те, щоб я знайшов їх, і я їх знайду. Мене ось що хвилює — цей Петруня був удома сам. Якщо вони вже розбіглися, спіймати їх буде складніше, а зібрати всі гроші до копійки навряд чи вдасться.
— Про це можете не турбуватися, — Караваєв був спокійний. — Не знаю, чому він був сам, але у мене відчуття, що вони тримаються купи: важко поділити порівну мільйон. Особливо хлопчиськам, які більше тисячі навряд чи коли тримали в руках.
— Що ви хочете сказати? Що вони переб’ють один одного?
— Не знаю, не знаю… Але, повторюю, поки що вони мусять триматися купи: мільйон їх не відпустить. Хоча я певен — вони й раді були б не бачити більше один одного. Або це так, або я погано знаю подібну публіку. Тепер вони вороги. І будуть вичікувати моменту, аби скоротити свою компанію до мінімуму.
— А якщо вони все ж таки поділили гроші й розбіглися? Петруня ж був сам, не забувайте!
— Хто знає, що йому могло знадобитися вдома!
— На підлозі у кімнаті валявся мій «дипломат», у який я клав гроші!
Караваєв замислено подивився на Баскіна.
— Хрін його знає, товаришу майоре… Ні, це не до вас, Харченко, це приказка така є!
— Знаю я цю приказку, — майор Харченко незадоволено глипнув на людину, що час від часу ігнорує його офіцерське звання при звертанні.
— Не можу цього пояснити, хоч убийте! — Караваєв розвів руками. — Але все ж таки не ігноруйте моїх порад.
Шевель запропонував відсидітися в гаражі. Степанович не запитував ні про що, відмахнувся від купюри, яку йому спробував тицьнути Шевель, дав йому ключі, спитав:
— Жерти будете? А то мені в собез треба…
— Перетерпимо, Степановичу! — ляснув його по плечу Шевель. — Займайся своїми справами, на заваді не станемо.
…Вони третю годину безвилазно сиділи в гаражі. Ейфорія, створена азартом гонитви, пройшла, і до кожного прийшов страх, а разом з ним логічне запитання: «Навіщо було вертатися?» Сонце пекло, здавалося, сильніше, ніж учора, розпікало залізні стінки й дах, і всередині була справжнісінька сауна. Всі розляглися до трусів. Світитися на подвір’ї Шевель не радив через потенційних донощиків-сусідів. Спати хотілося всім, але через пекельну спеку нікому не спалося. До того ж давали про себе знати результати вчорашньої дикої пиятики.
Менше за інших від спеки потерпав Басмач. Він лежав на дошці в кутку і палив. Паління взагалі дратувало Стаса, а зараз, коли свіжого повітря не було навіть на вулиці, він ладен убити Басмача й інших курців заодно.
— Скільки взагалі ми будемо тут сидіти? — накинувся він на Шевеля. — Темнота, задуха, цигарки ваші, блін! Іншого місця не знайшов?
— Тут безпечно, братан, — спокійно відповів Шевель. — Відпочинемо, поїмо, ввечері знайдемо Олежку… Потім помиємося та перевдягнемося. Куди нам — у цих шмотках — одразу ж запримітять. Гога он весь у крові взагалі.
— Шмотками в друзяки твого розживемося!
— Він уже рік як усе пропив. Небагато йому тепер треба. Пропадає чувак, шкода… І потім де він на всіх шмоток набере!
Гога прицільно пульнув недопалком в ледь проминені двері гаража.
— У мене, — говорити йому було явно неохота.
— Що в тебе? — не зрозумів Шевель.
— Барахла повно. Вдома. Всякого.
— А дома є хто?
Гога замотав головою, даючи зрозуміти, що ліміт слів на сьогодні вичерпано.
— Не ризикуємо?
Гога знову замотав головою.
— Він, і правда, не ризикує, — втрутився Стас. — Про нього Олежка нічого не знав, крім того, що мовчить постійно. А хіба це прикмета? Гога — і все!
— Гаразд, мужики. Хто з ним піде? — запитав Шевель.
Питання зависло в повітрі. Після вранішнього випадку в лісі кожен з чотирьох не хотів залишати дорогоцінний рюкзак без своєї особистої охорони.
Шевель зітхнув, витяг рюкзак з машини, кинув його в багажник, багажник замкнув ключем, натягнув джинси і поклав ключа собі до кишені. Туди ж сховав ключі від машини.
— Отак… А я піду з Гогою. Поводьте себе пристойно…
Стас механічно прикинув, чи можна зламати багажник. Шевель немов прочитав його думки.
— А я вас закрию ззовні на замок. Так що мотайте перебіжками по черзі до сортиру. І не ображайтеся, браття…
— Задушимося ми тут, — сказав Стас. — А тобі, козел, тільки цього й треба. Поділите з Гогою грошики навпіл…
— Похавати прихопіть що-небудь, — озвався із свого кутка Басмач.
— І карти, якщо є, — додав Стас. — А то з нудьги зовсім подохнемо.
— З тобою грати — без трусів лишишся, — зазначив Шевель. — А сидіти голим — ще більш тоскно…
Вдома нікого не було. Гога одразу розчахнув гардероб і заходився підбирати одяг, а Шевель не зміг утриматися перед спокусою — скинув теніску і підставив розпашілий тулуб під струмінь крижаної води з крана. Він голосно пирхав від задоволення, і його кайфуючі вигуки діяли Гозі на нерви. Кинувши весь одяг у купу на підлогу, він знайшов аптечку і зайнявся своєю раною.
Через верески Шевеля і шум води, а ще тому, що Гога цілком поглинувся медичними заняттями, він не почув, як у дверях повернувся ключ, і не побачив Федора Павловича, бо сидів на стільці спиною до дверей.
— З’явився!
Вигук змусив Гогу здригнутися. Він повернувся і здивовано подивився на кандидата у вітчими, що невідомо звідки взявся.
— Мати цілу ніч не спала. Я вже звик до твоїх вибриків, а вона не може! Я завжди казав, що нічого путнього з тебе не вийде!
Погляд Гоги зі здивованого перетворився на ненависний. Цей козел був тут і цієї ночі! Мати не прогнала його!
— Чого це ти речі розкидав? І хто це у ванній репетує?
Гога згадав про револьвер. Він висів під сорочкою у саморобній кобурі, і Гозі подобалося відчувати його приємну важкість. Учора й сьогодні на його очах вбивали немало людей. Він сам стріляв у людину і вже знав, що вбити не складно.
Особливо, якщо ненавидиш людину так, як ненавидів Гога Федора Павловича.
— Чого витріщився? Дірку в мені продивишся!
«Буде тобі дірка», — подумав Гога. Кобура з револьвером лежала на столі під брудною сорочкою. Він простягнув руку, скинув сорочку собі під ноги. «Наган» легко вийшов з кобури.
Федір Павлович злякався не одразу. Спочатку він подумав, що в руках у хлопчиська іграшка, муляж, — навіть спробував посміхнутися вдалому жарту. Але, коли Гога зробив крок уперед, Федір Павлович переконався, що на нього спрямовано бойову зброю, вона напевне заряджена і напевне рука цього малолітнього бандита не здригнеться.
— Ти… з глузду… — Федір Павлович відчув, що йому не вистачає повітря.
Гога не поспішав натиснути на гашетку. Почасти йому хотілося подовше помучити свого ворога очікуванням смерті, але головне — він відчував, що щось все ж таки утримує його від пострілу в людину.
Федір Павлович обережно позадкував до виходу. Гога повільно пішов за ним, подумки обзиваючи себе останніми словами через те, що не може стрельнути в цю сволоту.
Шевель вийшов із ванної з теніскою в руці і завмер від несподіванки.
— Е, що тут у вас?
Гога на частку секунди скосував на нього поглядом.
Федір Павлович рвонув геть з квартири.
Палець Гоги натиснув на гашетку миттю, але куля врізалася в двері, які втікач захлопнув за собою.
Гога штовхнув двері ногою і вибіг на сходовий майданчик з криком:
— Стій! Уб’ю! Стій!
Коли Гога, напівоголений, вибіг з під’їзду, Федір Павлович вже добіг до рогу будинку. Гога пальнув у повітря. Перехожі кинулися врозтіч.