Страница 18 из 40
Петько Кролик дивився на Стаса широко розчахнутими очима.
— Ви що, подуріли всі сьогодні?
— Хто це «всі»?
— Ти, Петруня твій… Припустимо, прибігав він сюди близько години тому. Припустимо, машину брав. То й що?
Кролик працював у комісіонці недалеко від центральної площі. Іноді Петруня збував йому деякі ходові речі.
— Він повернеться сьогодні?
— Я сказав, що через три години тачка мені самому потрібна. Він бив себе у груди, що поверне. Як з одного місця стрибнув, — посміхнувся Кролик. — Весь у милі, очі на викоті…
— «Дипломат» у нього був?
— Слухай, Стасе, як на мене, ти забагато питаєш! Щоб ти знав, Петруня — мій приятель і багато мені допоміг, а ти прибігаєш, слиною тут бризкаєш, за сорочку хапаєш брудними пальцями…
— Коротше, Кролику, був «дипломат» чи ні?
— Мені працювати треба. — Кролик повернувся, але Стас схопив його за плече, рвучко повернув обличчям до себе, помахав перед носом фіолетовим четвертним папірцем і пхнув його йому за комір.
— Ну, не було чемодана! Рюкзак був! Відвали, працювати треба!
— Чудово! Він службовим ходом зайде? Ми тут почекаємо!
— Мужики, тут стороннім не можна! — заперечив Кролик.
Стас нервовим рухом вихопив з-під футболки пістолет і з силою тицьнув Кролика в живіт.
— Ми будемо чекати тут, баране! — прошипів він. — Їди, працюй, ми його зустрінемо.
Кролик не злякався, він ще й не таке бачив. Але розважливо відступив, покрутив пальцем біля скроні і пішов до торгового залу, закривши за собою двері, що вели до підсобки.
— Нікуди не дінеться. Наш буде, — заспокоїв Стас інших, що стояли осторонь і спостерігали за бесідою…
Петруня повернувся через дві години. Йому не дали переступити порогу підсобки — Басмач налетів відразу, збив з ніг. Петруня закричав, але, отримавши носаком по голові, замовк і принишк. Він не чинив опору, тільки втягнув голову у плечі й спробував закрити її зігнутими руками.
До підсобки забіг переляканий Кролик.
— Мужики! Мужики! Не тут розбирайтеся! Давайте, мужики, звідси!
Басмач повернувся до нього всім корпусом. В очах блимнули блискавки. Він замахнувся, але Гога перехопив його руку. Стас і Шевель вивели напівживого від страху Петруню на вулицю і заштовхали до машини.
Гога з Басмачем з’явилися за хвилину. Побачивши Басмача, Петруня зсунувся на підлогу.
— Стасику, як друга прошу — не пускайте його! Стасе!
— Куди бабки подів, суко? — засичав в обличчя Шевель. — Мені скажи або з чуркою балакати будеш!
Басмач хотів сідати назад, але Гога випередив його. Лаючись по-своєму, Басмач вмостився поряд з водієм. Йому кортіло швидше зайнятися зрадником.
— Де бабки? — повторив Шевель.
— Не вбивайте!
— Торгуєшся, падло! Бабки де?
— У лісі… закопав…
— Зараз викопаєш! — Шевель хотів сам сісти за кермо, але подумав і вирішив, що Стаса не варто лишати за спиною. Як, зрештою, і Басмача.
— Стасе, поведеш машину! — тепер він знову почав керувати.
Рюкзак був закопаний не дуже глибоко, але замаскований ретельно, без підказки не знайдеш. Тільки-но його зелений бік визирнув з ями, Шевель відсторонив Петруню, нахилився, взяв рюкзак за шлейки і рвучко витягнув із сховку. Не вірячи, що гроші все ж таки повернулися до нього, він упав навколішки і квапливо розв’язав шворки.
Пачки грошей, що відкрилися для загального огляду, вплинули на хлопців зовсім несподівано.
— Не дам! — заволав Басмач і гепнув Шевеля, який ще стояв напівзігнутим, по потилиці.
Стас кинувся на нього, але в руці Басмача хижо блиснуло лезо ножа.
— Відійшли всі! Не віддам!
Він зовсім забув про Шевеля, котрий оговтався швидко і рвонув Басмача за ноги. Той повалився на землю, зачепивши п’ятою обличчя Шевеля. Стас і Гога навалилися на нього, викручуючи руки.
Петруня, скориставшись тим, що зараз не до нього, підхопив рюкзак і, петляючи, помчав геть між деревами.
— Стій! — гаркнув Шевель, скочив на рівні ноги, але у голові зашуміло і він впав навкарачки.
Стас облишив Басмача і кинувся за втікачем. Гога сів Басмачеві на голову, чекаючи, поки той заспокоїться. Від різких рухів відкрилася рана, яка встигла затягнутися тоненькою шкіркою, і тепер бік болів і кров лоскотала шкіру, стікаючи цівкою.
Стас зловив Петруню швидко, збив його з ніг, забрав рюкзак.
— Мене вб’ють, Ста-асе! Мене вб’ють, Ста-асе! — скиглив Петруня, вчепившись у його ногу мертвою хваткою.
Шевель нарешті міцно став на ноги, труснув головою, витер бруд з обличчя і дістав пістолет.
— Іншого виходу немає. Зможеш? — звернувся він до Гоги.
Гога замотав головою. Хлопця, з яким він учора пив горілку, він не міг вбити. Нехай навіть він двічі зрадник…
— Я теж не зможу. І Стас не зможе.
Гога все зрозумів і підняв зад з голови Басмача. Той не поспішав підводитися. Нарешті повільно встав, витер рукавом обличчя. Він був спокійний, ніби й не було дикого спалаху жадібності.
Стас насилу тяг Петруню, котрий не відпускав його ногу. Шевель простягнув зброю Басмачеві, Гога про всяк випадок наставив на нього свою: беззбройного він убити не може, але захищатися вже пробував. Басмач байдуже зиркнув на нього і зосередив увагу на тому, як Шевель допомагає Стасові відчепити Петруню від ноги. Ця процедура затягувалася, і він прихилився до стовбура сосни.
— Підніміть це лайно! — звелів він, коли справу було завершено.
Петруню підняли. Він повторював, неначе марив: «Не треба, хлопці, не треба…» Басмач зняв пістолет з запобіжника, але стріляти не квапився. Кілька разів він піднімав зброю на рівень обличчя Петруні і насолоджувався з переляканих зойків приреченого. Але ця забавка йому скоро набридла.
Дві кулі увійшли в груди. Стас і Шевель пустили жертву, що одразу поточилася і впала на землю, як мішок з травою. Басмач наблизився до страченого. Третій постріл був у голову.
Гога взяв рюкзак і поніс його до машини.
— Закопати його треба, — вичавив із себе Шевель. — Недобре… ось так…
— Що робити з тобою, Басмач? — холодно запитав Стас. — За тобою, виходить, теж усіма очима дивитися треба….
— На мене найшло, — це не звучало як виправдання, звичайна констатація факту. — Не знаю, як це сталося…
— На нього теж найшло, — Шевель кивнув на мертвого Петруню.
— Я вбив його. А значить, вбив свою напасть… А заразом — і вашу напасть теж! Хто дасть гарантію, що на нього не накотить те ж саме. Ми поділимо гроші на чотирьох і розійдемося…
— Тоді зробимо це зараз. Це треба було зробити ще вчора, — сказав Шевель.
— Ні. Ми повернемося до міста. Разом.
Три пари очей втупилися в Басмача.
— Пам’ятаєте, що він плів, поки ми їхали? До нього прийшли додому. З усіх прізвищ цей жидяра Олежка знав тільки його і Шефове. Отже, він нас заклав. — Всі мовчали, і Басмач, витримавши паузу, повів далі: — Лягавим він здатися не міг, бо він не останній придурок. Отже, він покаявся татові. Або ще комусь — це не так важливо. Ці хлопчики нас лягавим не здадуть, їм вигідніше відібрати у нас гроші.
— Саме тому й треба розбігатися! — встряв Шевель.
— Я не поїду звідси, поки не вколошкаю твого приятеля.
— Ну й повертайся сам!
Стас ступив крок до Басмача:
— Я йду з тобою. Врешті-решт, потрібні якісь документи й речі, та й правий Басмач — Олежку не можна лишати живим. Гого, ти як?
Гога мовчки посунув до машини. Документи, якісь речі — все це було йому потрібне.
— А ти, Шефчику, поїдеш з нами, — посміхнувся Басмач. — Тільки так ти дістанеш свою частку.
— Влипнемо! — застеріг Шевель, але іншого виходу для себе просто не бачив.
Басмач витяг порожню обойму, підкинув її в руці. Три кулі, що лишалися в ній, були тепер в тілі Петруні. Басмач з силою пожбурив її в кущі, пістолет полетів за нею.
— З глузду з’їхав! — крикнув Стас.
— Навіщо залізяка? Користі ніякої, а залетіти допоможе, якщо з собою тягати…