Життєві аналогії

— Панове! Я й забула вам сказати, що моя подруга... має де-що... словом, вона поетеса. А тому вам рекомендується на майбутнє не звертати увагу на те, що Каті іноді захочеться побути насамоті.

— Досить, пане адвокате! Ваша оборона була блискучою, але нінащо непотрібною, — перебила Вірун і тут же високо затягла: «Allons, enfants de la patrie!»

Всі підхопили мотив. Вірун з генеральським видом марширувала попереду, Бординський надув губи й трубив у кулак. Вся кавалькада направилася в глибінь саду. На терасі зосталися тільки m-me Коншіна та Зоя Володимирівна.

— Який веселий чоловік наш Леонід Павлович! Приємно й дивитися. Він вічно буде молодий, — з усмішкою говорила m-me Коншіна.

— І такий витриманий,— підтакнула Зоя Володимирівна. — Від нього багато могла б навчитися де-чого наша молодь. А propos: скажіть, хто це така m-lle Борвіч, оця що так... дивно веде себе? Перший раз бути в домі, і...

— Як вам сказати... Не знаю, право. Соня її дуже любить, вони разом ішли в гімназії. Знаю, що m-lle Борвіч хотіла попасти на медичні курси, але чомусь їй це не вдалось, і вона опреділилася до якоїсь лікарні, чи що, право не знаю.

— До лікарні?!.. Пощо?

— Працювала там. Ходила за хорими, якісь там лекції слухала.

— Може вона і за заразними ходила?

— Ну, що ви!.. Зрештою, як би й ходила, то що ж з того? Тепер же медицина стоїть високо.

— Це правда, але... знаєте... оці молоді люди завжди такі необережні, а особливо, коли не були... виховані з дитинства в порядному домі. Для них не берегтися, гратися з небезпекою... то ж ознака відваги...

— Та ні ж, ні, дорога Зоє Володимирівно. У них же дезинфекція.

Розмова на хвилину припинилася. Зоя Володимирівна меланхолійно жувала галетку. З далекої альтанки час-від-часу чувся голосний гомін багатьох голосів.

— Ну, а тепер що вона робить?— все ж не вгавала Зоя Володимирівна. Видимо, m-lle Борвіч не давала їй спокою.

— А що ж? Приїхала просто до Соні погостювати, відпочити. У них там у лікарні теж тепер щось вроді вакацій.

— А потім знову туди?

— Я, право, не знаю... Мабуть буде знову складати іспити на курси. Ви краще Соню розпитайте.

— Ні... пощо ж мені розпитувати... Я так...

А об'єкт оцієї розмови йшов тим часом стежкою й жадібно вдихав чисте повітря, радісно розкриваючи вуста. Це була досить висока, гарна брюнетка; волосся рівно зачісане, скромне платтячко. Якоюсь чистотою віяло від цієї постати, якимось тихим чаром. І це відчували всі, особливо нещасні або хорі он у тій лікарні, де вона працювала. Якось легше неначе ставало хорому, коли над ним схилялося це обличчя, і великі очі лили якийсь бальзам цілющий у запалені очі хорого. Звуки грудного ласкавого голосу заспокоювали стріпані нерви, мов тиха прекрасна музика, і тому не дивно, що всі, кого лише закидало нещастя до тої лікарні, любили «сестрицю Катрусю». Вже її присутність, силует її фігури на тлі величезного вікна, ритмічний шепіт її кроків давали якийсь цілющий вплив на хорих, вливаючи чомусь надію на скоре одужання. А простий нарід, робітники і, взагалі, ввесь той люд, що звик бачити до себе лише рівнодушність з боку свого культурного брата — ті просто душі не чули в своїй сестриці. Не раз можна було бачити, як виморений злиднями та хоробою бідняк, призначений до «виписки», якось неспішно ув'язував своє лахміття, особливо уважно затягав останній вузол; а то все тому, що отут стоїть сестриця Катруся й дивиться ласкаво. Нарешті ув'язано все.

— Готово,— сам себе підбадьорює виписаний і чомусь глибоко зідхає.— Ну, прощавайте, сестрице... Дай же вам...

— Прощай, Михайле. Дивись же, бережи тепер себе. Он не поберігся раз та, бачиш, скільки пролежав.

— Та вже буду старатися. А вас, сестрице... Е, та що говорити... Ну, прощайте... Дайте хоч ручку поцілувати.

І Катруся простягала руку. Бо чула, що це тільки безпорадність в бажанню як-найщиріше подякувати. Бідняк уходив, але довго ще носив у серці світлий образ гарної людини, довго гріло йому душу останнє тепле слово.

І от тепер ця Катруся йде садом. Після сірого туманового Петербурга, брудних заляпаних вулиць, п'янило чарівне багатство й розкіш природи півдня, де кожний атом повітря переситився запахом цвітів, і де сяє, звучить зелень листя, де, куди не глянеш, все святочно вбралося, кожна гілка манить до себе, і хочеться цілувати кожну стеблину. В небі грають невидимі перезвони, звідусюди несеться пісня празника весни, а метелики й усякі кузочки легко й прозоро літають між квітками. Великий сад здається безконечним і на кожнім кроці дивує новою чарівною красою.

Давно вже вийшла сюди Катруся, давно вже ходить зигзагами стежок, а здається ніби вона що-йно вийшла. Дихаючи повними грудима, ласкаво усміхаючися півсвідомою усмішкою, вийшла Катря до річки... Вузенька, обсаджена вздовж усього саду вербами, річка кованим із срібла поясом лягла в зелені й ліниво ворушила середню хвильку. З одного берега на другий легко перекинувся білий вузенький, мов тесемка, місток і, відбиваючися в воді, ломився там дивними вигибами. Коло протилежного берега наче вирнула з води білосніжна сяйлива купальня; сонце облило її найсвітлішими зі своїх променів, і на неї боляче було дивитися. Тут же тихо й задумливо колишеться широкий човен з головою дракона на носі. Безутомно й щедро прикрашає й рядить у блиск і сяйво кожну стеблину сонце й пісні, жагучі пісні велить співати всьому живущому в морі променів своїх!

— Як гарно! — нечутно для самої себе прошепотіла Катруся, і приплив якогось невідомого щастя заволодів нею. Вона не знала, що то було велике щастя життя, щастя від того, що от існує оце всещедре сонце, зелені верби, жартовливі хвильки на річці й миготливий, повний запахів щебет птиць у глибині пишних корон.

Не вірилося й забулося, що десь існують на землі і біль, і горе; що окрім прекрасних контурів дерев, капризно зарисованих на куполі небес, є ще й бруд людських відносин, і ніч з похоронними риданнями, і шалений крик насилуваної женщини. І коли б з'явилася нараз тут горбата, з покривленими ногами й величезною головою істота — чи можна ж було би повірити, що й вона теж частинка цієї ж природи, а не плід чиєїсь злібно-хоробливої фантазії, — плід, що затремтить від однієї веселої усмішки сонця й щезне від подиху вітру з-за верб.

«Боже, боже!» — шепотіла Катруся. Наче стомлена, притулилася вона до дерева і вся віддалася почуттю краси. Душа оновлялася, хотілося піднятися вгору, як птиці, і як метелик, летіти з квітки на квітку. Хотілося як-небудь ще інтенсивніше відчути всю оцю розкіш, щоби тремтів і завмирав кожний нерв, і щоб кождий звук, пляма й момент тисячею незримих стежок прийшли до свідомости, заполонили всю істоту — але сил душі не ставало зрозуміти усю ту красу. Розтопитися, розплистися хотілося в оцім божім зачаруванню, аби навіки бути з'єднаним з кожною билиною, з кожним атомом пересиченого ароматами повітря. І сльози, щасливі сльози, виступили на очі, а вуста усміхалися й цілували ввесь світ.

А на тім боці ріки з-за блідо-зелених верб нараз показалася чиясь голова, пов'язана чорною хусткою. То була якась баба.

Подивившися довкола й не помітивши панночки, баба боязко виступила на стежку. На плечі тримала вузол, в руках держала праник.

— Оксано, а Оксано! — кликала вона, стримуючи голос. — Ах, ти, погана дівчино! Іди сюди та поглядай, а то як застукають...

Розв'язала вузол, поклала білизну на невеличкі кладочки коло містка й готовилася прати.

На стежку вибігла маленька босонога дівчинка. Вона, як мишеня, повела голівкою в усі боки і, помітивши панночку, закричала:

— Тікайте!.. Он бариня стоїть!..

Жінка засуєтилася, почала як попало кидати своє лахміття назад у рядно. Одна сорочка впала в воду. Хотячи її піймати, перелякана баба штовхнула все рядно у воду, не перестаючи приговорювати:

— Ох, матінко!.. Ох, господи!.. Ох, боже ж мій!..

Дівчинка давно вже зникла десь між деревами.

Катруся підійшла до берега.

— Здрастуйте, тітко. Чого це ви так перелякалися?