Страница 44 из 44
Блудять, і натикаються, і топчуться в пітьмі на нижчих і вищих ступенях; у відповідну хвилину збивають один одного з ніг, віддавлюють і підло відгризають пальці. За один верхній ступінь, за право на волосинку піднятися вище над шапками сусід — губиться власна душа й плаче, кинута... І всі ті, котрим не довелося вилізти вгору, з вишкіреними зубами, з висунутими пазурями гладять лапками того, хто встиг, а між тим держать за пазухою камінь і під ноги підставляють залізний, хитро придуманий капкан. І навіть сама нерозумна природа перейняла в них науку ставити мудрі капкани й робить тепер з того спорт собі.
Уникаючи всіх можливих перепон, пролазячи й проповзаючи, все йдуть та йдуть вони мільйонами, тисячами міліярдів. Устилають трупами кожний шматок землі, як листя осіннє її вкриває, збільшують число поранених, розвивають хитрощі, називаючи їх наукою,—і на всьому тому висить величний ярлик — поступ!.. І всі вони за віщось ненавидять одне одного, за віщось мстяться, і в культі помсти дійшли величних результатів. Ні одну зі своїх наук не розробили вони так детально, і ціною крови сотень безневинних дітей, ціною болісної смерти бідних і безневинних, знайшли вони конечний пункт, квінтесенцію помсти. О, дорого дістався їм елексир той, і ревно бережуть вони краплі дорогоцінної трути, убиваючи нею лише надто достойних... То — помста невидна, то помста, коли всі вони, змовившись — не змовлявшися, з'єднавшись — не єднавшися, узброюють себе в усе найкраще, що в них є, беруть тимпани й кімвали й бучно йдуть армією почитателів... на невидну помсту то йдуть вони... І краще їх тоді — отрута, світліше їх тоді — смерть, і здоровіше їх тоді — те ж смерть... Смерть, смерть... Тяжка, необхідна!.. В кожному бажанню, в кожному співі, в радощах, в гімнах слави, в поросі преклонения — всюди, всюди смерть... Безневинна й більше недостойна, ніж від їх куль і призирства,— бо то підла, невидима помста...
Натовп гуде, хвилюється збоку набік, радісний, задоволений із сили своєї... Іде хтось з гори в безмовній гордости... Увесь закутаний в чорний плащ самітности, насунувши берет на зморщене чоло, хоче він спішно протискатись через натовп, хоче далі від реву товпи, від її мотивів до танцю, від арлекінів, полішинелів... під своди мислі, в дім знання, до світла з вікна безконечности... Але ні! Сьогодні в гуморі, в веселому настрою товпище, і ти — гей, незнайомий! ти теж повинен узяти участь у радощах і танцю загальних. Що? Не хочеш? Так певно ти не любиш людей, і рідного співу, і радощів, тих, що так мало й рідко дає їм на вжиток доля. Певно ти ненависник лихий, і хочеш братів усіх своїх укинути знову в безодні смутку! Повісить його! І сина його теж повісить!.. Ні, краще скувати його кайданами наших розумінь і в'язнею нашої спілки! Ні, ні, ні!.. Примусити краще Його самого зараз танцювати й стрибати з нами, отут під деревами цими...
І зі сміхом, з нахабством накинулося жартливе товпищена прохожого, смикають за плащ; збивши з голови, граються беретом, а під п'яти кладуть розпалені мідні копійки... Він і рветься, він не хоче, він береже себе й те, що під плащем у нього. «Не віддам!.. Не віддам!» — усім життям своїм кричить він, але вони хотять бачити власне те, що під плащем у нього. Тисячі рук простягаються, кожна з них робить один тільки малесенький невинний рух; а між тим у шмаття дрібне розірвався плащ в одну мить, а з плащем і тіло, а з тілом і життя незнайомого. Він упав трупом під ноги їм, але те, що так щиро ховав він під плащем, улинуло невидимо з останньою хвилею дихання... Вони ж нахиляться над тілом, обмацають і розріжуть кожну дрібничку, подивляться з усміхом один на одного і, здвигнувши плечима, промовлять: «нічого там, бачите, і не було». І забудуть зараз же про труп, штурхнувши його ногою в загальну могилу, знов затанцюють, затупають знов під місяцем та під зорями...
І всюди, на всіх поганих місцях танцюють вони свої розпусні танці. От наблизились вони й до затруєних джерел. «Бережіться», — крикне їм хтось зі сторони,—«ті хвилі отрутні, чистота їх — омана, прохолода їх — кінець»!... Але ті, що танцюють, також сміються, як і ті, що течуть: звикли до приємної отрути вони, смерти не бачать, бо очі малі й закислі, а отрута та солодка й завжди теплим вогнем ллється по жилах. Той же, хто чистий, коли непомітно для себе краплю одну проковтне тієї отрути — вмить холодніє й терпне, а люди говорять: «безсилий»... Безсилих же люди не люблять, хоч власне — то чистих не люблять вони, безневинних...
Але недовго йде так... От уже меркнуть і гаснуть, один за одним, всі поборені світильники, темрява міцніше здавлює мускулом своїм, чад від загаслих жертовників стелеться низом до легенів і очей... Завмирають один за одним усі гасла й скрики, звук безсило тоне у млі, мов залізний якір у морі, і порвалися навік уже ланцюги ті, котрими можна було б знов витягнути його наверх. Блимаючи, догорає вже останнє поління; летить, перекрутившися, сірий акорд; птиця не ріже крилом безсилого неба... Темрява-темрява... і тиша, тиша... Глибоко десь у землі стогнуть, чутно, мільйони мерців і ворушаться сухими кістками; одноманітно точать краплі, хвиля скребе камінь, і визкотить залізо по скелі... скоро перетреться, і те, що висить ще на залізі, булькне зараз у глибину... далеко... на дно...
І в бідную душу не летять уже зовсім безневинні голуби, очі малих ще дітей уже світяться жагою всіх темних бажань,—і скоро не буде вже зовсім дітей... замісць них спородить машина криві істоти... Ларви та інкуби, під заголовком людей, держатимуть життя в кривавих і покалічених руках своїх, і лише стогоном тихим, пожовклим листком упадуть і пролинуть над переповненими пустинями прекрасні душі... На них відкілясь знизу безумно будуть дивитись пожадливі, величезні випуклі очі, і в них не буде вже кольорів, буде саме безцвіття... А власники тих очей, тих безумних, злісно й зі стогонами труситимуть спустілі дерева, битимуться між собою за кожний сухий плід до крови й смерти, зубами витягатимуть зерна й хлібні, і перлові, хоч перлів далеко більше буде, ніж зерен. В шматку їх їжі повзатимуть черви, і вони обопільно їстимуть одне одного...
Журливо впаде й прозвучить остання крапля, перевариться в камінь посліднє зерно, останній пожовклий промінь сонця прониже слідами світла й тепла густий туман мряки,—і застогнуть, заб'ються в безсилості всі руки й кістки... У великій безвихідності потопне все... Битимуть в груди, залізом окуті груди, малими руками, кинеться істота на істоту з металевими мечами й зубами, стрілами й порохом, блискавицею зв'яжуться й переплетуться і, звившися в одну кулю роздратованих скорою смертю скорпіонів, з воплем нечуваним, зі страшенними муками, в корчах і слині, загинуть, умруть усі вони... Вся наскрізь просмердить земля, і на мільйони мільйонів верст кине в просторінь сморід свій великий... Жахатимуться її, мертвої, всі зірки й планети, коли вона хитро наблизиться до них...
І серед величної ночи віків все летітиме в смороді земля, стогнучи від ваги трупів і молячи, щоб хоч по атому в тисячеліття розвіювався сморід той... сморід... сморід... серед ночи... величної ночи...