Страница 43 из 44
А в звіринці, як тільки внесли криваве м'ясо, знявся страшенний галас, рев і вискотіння. Усі звірі рикали, скребли кігтями долівку, гризли ґрати, завивали, стогнали... Лев піднявся грізно в увесь зріст, тигр блискавицею скочив на тонкі ноги, шакали, гієни забігали, пума заскреготів зубами, ягуари, леопарди, вовки, ведмеді, рисі — все забилось, затріпотіло, застогнало, заревло... Птиці захлопали крилами, заурчав слон, затупали копитами навіть покірні звірі, заскімлили малпи, закигикали чайки, орел заклектів,—і все збилося в один палючий неперестанний крик голоду, мук жолудка... А прислужник-укротитель бив палкою звірів, штрикав гострим списом, кричав, стьобав.
.......Я біг, закривши голову, із звіринця, а в ухах немилосерно, безжалісно, мов рух ката, звучали стогони й скрики мук голоду, мук неволі, страждання й усяких других мук, мук... Та невже ж, окрім мук, немає в звіринці нічого?.. Невже тільки папугам та малпам тут добре живеться?..
Величний, чорний відбитим світлом, простягшися на широких крилах своїх, летів він над світом і гострим, як жало, зором дивився вниз. Погляд той пронизував землю до дна, а від кожного змаху крил віяв вітер і свистів поміж кумирів і кумирень землі. Ах, як добре було би вічно, вічно летіти так в безконечностях і вічностях!..
Але так недовго було, та й не могло бути так довго. Скоро зморщилися крила, сам він увесь скулився і впав дрібненьким, повним страждання шматочком, таким малим, що міг поміститись в одну сльозу. Упав — і загубився серед тупоту ніг, під визкотіння блоків і поліспастів життя. На блоках тих підіймалися й спускалися знову тіла людей, зачеплені гаками за різні частини тіла, і смішно іноді підіймався чоловік за ногу, наприклад... або за ніс...
Загубився, присипався порохом у сльозі. І тисячі-тисяч їх таких і подібних теж присипалися порохом у сльозах... І давно... Дикі пси приходили іноді на ці кладовища, розривали лапами пісок, жерли щось і потім довго сумно завивали, — то єдина тризна була над тими мерцями... І на ребрах могил їх росла лише пожовкла мертва трава, а коли намагалося рости яке дерево, то не встигало ще воно розмахнутися короною вшир, як уже чорнів унизу кінчик кореня і, підтяте в початку, знаходило воно кінець... Падало, а на ховзькому, политому новими й старими краплями крови, трупі широко розкладався лишай; гриби й цвіль спішно вкривали дрібненьке гілля, і скоро, з'їдене всередині похопливим черваком, кудись дівалося все деревце, а з ним разом і його веселощі, і шум зелененьких його листів, і запах його бростей та пуп'янків...
А все також стирчало сонце і мертвений місяць у небі, все також безглуздо блимали дрібно зірки, вертілася земля, на ній віяв вітер знічев'я, море гралося в прилив і відлив, зі скуки вибухував вулкан і струхував нарости та бородавки з себе .....
О, навіщо ти, ноче, така темна безпробудно й тягучо?.. Вкрита вся чорними, густими, мов сік, туманами... Туман — сік землі. В ньому плавають люди взад і вперед, безсило хапаючися за все, що тільки мимо пливе. В клубах диму, в тьмах страждань і непорозуміння, блукають вони.— їхні очі зав'язані, хоч здаються розкритими, і не бачать ними вони нічого, нічого... Відкілясь — не знають вони — налітає на них... не то сум, не то острах якийсь, шум від льоту й руху других світів. Ловить він безсилу душу їх, вертить швидко, кидає в гру собі і в жарт, — і вони ніхто не розуміють, що це з ними. З глупо-серйозним виглядом роздивляються вони в мікроскоп і шукають; роблять дотепні гіпотези, потім сміються самі над собою за власну темноту, і знов простягають уперед, у темряву тоненькі руки, блудять, блудять, блудять... у клубах диму, в тьмах страждань...
Увесь у помилках, мов у струпах, увесь у бруді незнання, опльований кожною найдрібнішою, наймізернішою вічністю та істиною, стоїть чоловік на невідомому роздоріжжі й на стовпі читає напис смерти собі; стоїть і, брязчачи кайданами, просить о дрібку милостині — знання... хоче розжалобити ранами, старець безщасний... А в час його безглуздого стояння все проходить мимо й пролітає, звучить; миша й слимак сміються з нього, гризуть невідомі паразити, гнуть нечувані таємні сили. Ніщо величне йому недосяжне: почуває він лише те, що більше мінімуму, а менше максимуму, і мало ступенів між тими двома непорушними мурами. Він лиже тільки середню кістку... Мільйони звуків летять повз вухо його, і він не чує їх; мільйони променів прекрасних б'ють його в око, силкуючись віддати себе, і він не бачить їх, о сліпий! Вся просторінь повна дивних запахів тонких, як мисль, і він не знає їх, бо в цю мить панує перед ним сморід гнойової купи з задворок.
Люди... Смисл власного буття шукають вони; думають, що він є... Те, чого не розуміють, називають силою, несвідомим бажанням, болем, хотінням, настроєм,— і повинуються покірно всьому тому, незнаному... Хтось кине їх у безодню, поцупить уверх, зігне вправоруч, витягне на Прокрустовому ліжку... І що... і відкіля — невідомо... В безсилій злобі на самих себе, розривають вони власну одежу, посипають попелом безщасні затуманені голови, кидають питання і вверх, і вниз, і вбоки, але ці питання їм же на голову зараз падуть... а вони все шукають і повзають... Багато вже винили вони, шукаючи повних плодів, і кинули потім лушпиння від них під ноги собі; багато вже вони побили божків, шукаючи богів, багато висушили річок, спалили гаїв, розвалили розкішних будинків... От видко, як вони, мов миші, мов кроти, мов шашель, підкопуються хитро під величний будинок, точать і точать, і точать його безліччю зубів, хитають, висмикують стовпи і, коли впаде нарешті храм,— як скрикнуть ураз всі вони, кинуться, нанесуть на те місце всякого бруду й сміття, і на видному місці повісять уразливу табличку... І навіть той, хто любив це місце, хто чув себе тут щасливим колись, хто говорив тут душею — навіть той, проходячи мимо, не насміє подумати, що власне тут усе те було. А ті, веселі руйнувателі, потягнуть найкращі дошки й цегли й залізні скріпи вбік, скоро взнесуть там легкомисну мавританську альтанку й на розкішному троні посадять там голу богиню розуму, тішачи її веселим, дрібним співом... Гуди, скільки хочеш, величну мелодію орган під стрільчастими сводами готичного храму,— в твоїх звуках не знайде вже розпачу й прекрасних рухів неспокійна душа; ти густимеш тільки для мертвих та для обдертих стін. А там уже, за ворітьми, чекає нетерпляче товпище, вже бухають кулаками й чобітьми в двері, вже рвуться, щоб валити, руйнувати, перекидать...
О, сліпі!.. О, безногі!.. Хто скалічив вас так то там, то там! Яка сила чи сили які?.. От тягнуться вони, всі в поросі, по відомих і невідомих шляхах, немічно заповзають у будинки, у храми, на кладовища і в усі місця, де грають такі ж, як і вони, актори,— і всюди стогнуть і плачуть, мішаючи свої сльози з брудом, жаліються на важкі сакви свої за плечима, на важку мудрість того, що їм подають... А потім, над вечір, сідають вони, де попадеться, чи під деревом, над кущем, чи на купі гнійній, чи над річкою. Сіли й виймають з саков те, що довелося їм назбирати... Легке й смачненьке поїли вони раніше, зосталося їм лише те тверде й міцне, що кидали вони з серцем на дно торби, а тепер хоч-нехоч, а треба їсти, бо більше немає чого. І з перекривленим іронічно обличчям починають смоктати вони, відкусювати дрібненькі шматки і... дивуються самі й на себе, і на те, що держать у руках, бо знаходять такий смак, про який і не думали раніше... А на ранок знову бредуть, безсмачно вибираючи кольори й тіні, знову просять і знову скаржаться на власну безсилість...
Одні бредуть і бродять, а другі, в клітках, здушені, здавлені, печалуються крізь ґрати. Сковані до купи в ріжницях, в огидливості, і роз'єднані на тисячі верст у відповідностях і симпатіях, рикають вони в голос і хитаються збоку вбік, і тріплють у повітрях перебитими лапами, і просять трофеїв хоч із зубів та кісток. І все в них просить трофеїв та прав: гнилий мозок хоче бути царем, рана хоче бути здоров'ям, вершок хоче бути сотнею миль, глупота хоче бути розумом. Прав за підлоту, трофеїв за трусливість, тріумфів у німбах слави за мозолю на сидінню! А між тим сморід з помийних ям і з других місць, атмосфера з льохів, де розпадається падалина — то звичайне повітря їх кімнат і відносин; на чистих же просторонях, у гаях бліднуть вони... від світла з листків; скупавшися в густосолоному безбережному морі, падають і сохнуть від єднання з тією величністю. І тому бояться вени., всього бояться... Страх — то їх культ, то їх бог, то їх смисл. Страх перед вітром, перед водою, перед сонцем, страх перед собою, страх перед батьком і братом, сусідою, перед звіром і мікробом, страх перед ідеєю, перед образом її, перед абстракцією навіть — всюди страх, страх, страх... Найбільше ціняться хоробрі, найкраща пісня — «безумства їх», але чому? чому так, а не інакше? — вони не знають того. Вони знають лише, що немає на землі більших достоїнств, як ті, що хоч на краплю й мить бережуть їх від генія жаху... Як усі трусливі, повзають вони на колінах, їдять порох і гній, підлещуються до кожного явища й фігури; підло, з обманом вихоплюють у природи тайну її, а потім, хитро здобувши, розмахують нею на виду у всіх, співаючи голосно про свій розум і міць. Потім розпусно танцюють навколо вогнищ, розкладених з минулих похибок, справляють жахливу вакханалію торжества,—і протягом танцю нараз примічають, що знова помилилися, що не тут, зовсім не тут треба було їм розкладати вогнище, не тут танцювати... Бідні!.. Самі сини обманів та ілюзій, вони саму ніч і пітьму повернули в прозорчасту ілюзію, чтять відбиті на екранах образи, преклоняються перед брехнею луни й далеких відгуків. Самі породження фантомів і сну, вони більше всього люблять сон з його фантомами, люблять розмальовані марева на далеких обріях, уважають ефектовний вимисел вищим за реальний образ, рутину спокою кращою за прекрасний рух. У великому сні, у великій темноті, у великих слизьких туманах, у великому Ніщо блудять вони.