Життєві аналогії

Нарешті всі переодяглися з дорожніх убрань, умилися, причесалися й знову зійшлися до столу на терасі. Ласкаво й привітно шумів самовар, біла, як сніг, скатертина сліпуче виблискувала під ударами сонячних променів; від клумб щедрими хвилями нісся запах квітів; майданчик перед терасою, усипаний жовтим піском, здавався золотим — все радувало око й кликало до веселої розмови, до сміху, до жартів.

— Боже мій,— говорила m-me Коншіна до Бординського, — чи давно й ми з вами, Леоніде Павловичу, так само молодо й весело сміялися, а тепер... Як же безбожно ми постарілися!

— Ну, це... як кому угодно. Що ж до мене, то я почуваю себе в розцвіті сил. Взагалі маю право, щоби мене вважали за молодого чоловіка. Правда, не першої молодости...

— А п'ятдесят першої,— викрикнув хтось, і всім стало смішно від цієї п'ятдесят першої молодости, і всі засміялися, а Вірун то розреготалася так, що перекинула чашку з чаєм. Всі ще більше закричали, кинулися рятувати, трусили скатерть, і навіть покоївка Паша, що появилася зі шматою, щоби витерти підлогу, кусала собі губи, аби не розреготатися в присутності панів. І тільки Зоя Володимирівна докірливо хитала головою, вважаючи такий казус неомильною ознакою поганого тону. M-me Коншіна помітила цей повний скорботи та німого докору рух, і з якоюсь винуватою усмішкою сказала:

— Цей Вірун просто якийсь розбійник.

— Я ж вам казала, — тихо шепнула Зоя Володимирівна,— що краще було б її віддати до Інституту Благородних Дівиць. Гімназія тепер — це знаєте, щось... щось... Вона нівелює всі елементи й не може дати правильного виховання.

— Я те ж саме казала, — тихо й собі відповіла m-me Коншіна. — Але що ж я можу поробити з моїм Жаном. Він чомусь забрав собі в голову, що тепер наче якісь інші часи, що інститут розніжує женщину, робить її «непридатною для боротьби за існування», як він каже.

А серед молоди тим часом виникла велика суперечка: студент казав Вірунові, що він обгонить її, хоч буде бігти спиною вперед, але дівча гаряче боронило свої спортсменські здібності й готове було розпочати змагання хоч зараз. Впрочім, і студент був не від того, хоч розпочав суперечку тоном дорослого, який балакає з дитиною, але не витримав довго на високім п'єдесталі й тепер уже гарячився так само, як і Вірун.

— Та ви знаєте, ви знаєте, що я в гімназії всіх обганяв? Усіх!.. Ніхто не міг так швидко бігати задки, як я.

— Що ж з того? А все ж я двадцять разів оббіжу коло перше, ніж ви проповзете один раз.

— Правильно, Вірун... Стій на свойому твердо, бо це дух часу й ознака побіди жіночої емансипації,— заявив m-eur Бординський.

— А се цікаво!— не витерпіла навіть Соня.— Невже ви й справді можете так швидко бігати?

— Так... — усміхнувся студентик і засоромився. Він був закоханий у всіх панночок, яких тільки посилала йому назустріч доля, і тому червонів, як варений рак, коли яка-небудь з тих панночок звертала до нього свої чарівливі оченята.

— Панове!.. Панове!..— нараз закричав m-eur Турбаков, мов ошпарений — Панове! — кричав він далі, наче дія відбувалася десь серед пустині, і караван тікав пріч, залишаючи його самого серед пісків.— Мекайте! Мені прийшла до голови блискуча ідея!

— Це, справді, дивно,— вставив учитель. Соня погрозила йому пальчиком, але сам млад в'юниш і не зрозумів дотепу та ще більш надхнено кричав далі.

— Мені прийшла до голови блискуча ідея. Знаєте що? Мені нараз прийшла в голову справді надзвичайна ідея! Давайте влаштуємо після чаю... той... як його... ну!.. Панове! Як називалося те, де поєдинкувалися лицарі?

— Турнір! — сказали всі в один голос.

— Гіподром, — хотів було сказати студентик, але проковтнув половину слова і, цілковито сконфуджений, низько похилив голову й почав ковтати гарячий чай.

— Так, так!.. Турнір! Іменно — турнір!.. Ви вгадали!..— зрадів m-eur Турбаков, наче знов по довгій самітності стрів караван у пустині. — Ми всі сядемо й будемо дивитись, а вони будуть перед нами змагатися. Ах, як це буде весело!..

— Браво!.. Браво!.. Бравісимо!...— закричала й забила в долоні Вірун. Її підтримала молодь.

— Ну, що ви вигадали? — почала було протестувати m-me Коншіна, але її ніхто не слухав, усім страшенно подобалася ця дійсно блискуча ідея...

— Панове! А по-моєму, коли вже робити турнір, то робити справжній, — сказав учитель.

— Тоб то, як?

— А так. Давайте наробимо собі лат, мечів, списів, одягнемося лицарями й будемо воюватися за честь своїх прекрасних дам, а вони за це будуть приколювати нам ленти до плеча.

— І нагороджувати поцілунком! — аж завизкотів від захоплення m-eur Турбаков.

— Ну-ну-ну! — охолодила його m-me Коншіна.

Думка влаштувати справжній турнір викликала шалений ентузіязм. Коли m-me Коншіна почала було доказувати, що це даремна затія, глупості, на неї накинулися всі присутні, а Вірун упала перед матір'ю на коліна і, без кінця цілуючи їй руки, говорила:

— Мамочко, матусенько!.. Та ти ж подумай тільки, як це буде весело!.. Ми всі одягнемося в блискучі золоті й срібні лати, верхи на конях будуть виїздити рицарі, будуть поєдинкуватися на арені, а вся публіка, всі графи й князі, і наш Гаврило, і садівник будуть рукоплескати. А потім лицар під'їде до дами свого серця, стане на одне коліно, підійме забрало й скаже: «О, найпрекрасніша з усіх прекрасних! Я дістав дванадцять ран у саме серце, але за те і в найдальших закутках Венеціянського королівства не знайдеться тепер ні одного лицаря, котрий не крикнув би зі мною: «Хай живе Елеонора, найпрекрасніша з усіх женщин землі»!.. І потім вони підуть танцювати полонез.

Вірун, стоячи на колінях, виголосила всю ту тираду з такими інтонаціями й жестами, що неможна було не сміятися. M-me Коншіна навіть поперхнулася від реготу. Правда, її сміху не було чути, вона тільки коливалася всім тілом, закривши рота хусточкою.

— ... дванадцять ран... у серце... і полонез... — ледве вимовляла вона крізь сльози.

— Так можна? Мамусю!.. Мамочко!.. Та перестань же ти, нарешті, сміятися!.. Так можна? Правда?

І, не чекаючи відповіди, Вірун закричала: «Можна! Можна!... Можна»!., і завертілася по терасі та завизкотіла таким голосом, що всі позатуляли вуха.

M-me Коншіна тільки махнула рукою, признавши тим свою безсильність. А молодь почала обсуджувати проект турніра. Що-хвилі висувалися все нові й нові подробиці, кожний мав за обов'язок внести якусь деталь, — словом, чим далі в ліс, тим більше дров.

Рішено було зараз же послати до міста за золотом та срібним папером, картоном, перами, — взагалі за всяким потрібним матеріялом. Написано було слізне прохання до завідуючого бібліотекою, щоби він повикопував усе, що тільки має якесь відношення до середніх віків, турнірів, боїв, процесій, свят і т. ін. Зараз же, не відкладаючи, взялися до укладання програму, сперечалися з Віруном, яка нізащо не хотіла бути дамою лицарського серця, а доконче воліла взяти участь в турнірі фактично. M-me Коншіна рішила ні в що не мішатися, не дивлячись на мимоходом кинені перестороги Зої Володимирівни.

— Але чого ж це ми розсілися на терасі? Давайте візьмемо, що треба, й підемо в сад, — запропонувала Соня. Усі галасливо згодилися, засовали стулками.

— Аби не залишити молодь без нагляду й тим не дати їй приводу вчинити щось мало гідне благородного лицарства, я вважаю за обов'язок іти за молоддю,— з комічно-серйозною фізіономією виголосив Бординський.

— Ох, який непогрішимий ментор знайшовся! — скрикнула Вірун. Соні здалося це неприличним, і вона суворо поглянула на сестру.

— Віро!

— Соню! — і дівчина глянула на сестру ще суворіше.

— А де ж це Катерина Юр'ївна? — згадав учитель.

— Справді, де вона?

Тільки тепер помітили, що m-lle Борвіч не було. В запалі суперечок, викликаних перспективою майбутнього турніру, ніхто й не помітив, як дівчина вийшла з-за столу. Зоя Володимирівна пересмикнула плечима: з її погляду це було непростимою негречністю. Соня чомусь захотіла постаратися виправдати подругу.