Життєві аналогії

Баба нічого не відповідала, тільки безперестанно кланялась.

— Чого ви так перелякалися? Хіба вам забороняють тут прати?

— А забороняють, серденько, забороняють. А ви хіба... хто такі будете?

— Я приїхала сюди до подруги погостювати.

— До баришні Соні?

— Еге ж. А оце вийшла погуляти в саду.

— Погуляйте, погуляйте... Ох, пора ж мені бігти додому, — і баба знов почала вкладати білизну.

— А чому ви спішите? Ви ж прийшли прати.

— Та хотілось... трішки тут...

— Так чого ж ви уходите?

— А хіба можна?

— Та звичайно можна, що ж тут такого? Невже вам і такого пустяка не дозволяють?

— А не дозволяють же, серденько, не дозволяють. Та тут садовник як побачить, так лиха й не обберешся. Як застукав мене раз, так я не знала вже, куди й тікати. І праник кинула та тікала.

— Так пощо ж ви ходите сюди, коли так? Хіба іншого місця нема?

— А де ж ти його візьмеш, того другого місця, коли річку так обгорожено панськими плотами, що й доступу до неї нема? А обходити сад дуже далеко, та ще в мене нога болить, то воно вже й зовсім погано. От таке й виходить, що роби, як знаєш. А в брудному ходити теж не той...

— Так ви попросіть бариню, щоб вона дозволила.

— Е-е... з-за такої дурниці та ще бариню безспокоїти. Та ще чи й дозволить? Бо хто ж і заборонив, як не бариня. Раз вони забули в купальні якийсь перстень чи серги, я вже не знаю, а воно візьми та й пропади, хтось узяв, значить. Ну, хто ж його знає, хто іменно узяв. Мало хіба в них у дворі народу? Усі ходять усюди слободно, їм усе й видно, що, де й як лежить. Ну, і хапнув хто-небудь. А бариня думає, що то з чужих хто. А хто ж там з чужих у ту купальню заходить? Не інакше, як свої. А бариня в одну душу — то баби, бо вони сюди прати ходять. Ну, от з тої пори й погано нам стало: або отак прокрадайся, як злодій, або йди в обхід саду хто й зна куди.

Катруся з якимось сумом слухала того простого буденного оповідання. Ця затуркана жінка вже самим виглядом посіяла жаль в серці дівчини — і ввесь її прекрасний, світлий настрій розвіявся, як туман. Одним ледве помітним дотиком зруйнувало його життя... До болю яскраво відчулося нараз, що довкола не лише квітки та зелень верб над тихою рікою, а що тут же десь приховалася велика скорбота, безконечне людське терпіння. Зникла з уст усмішка радости, і щось важке, серйозне положилося на тих гарних устах.

— А чого ж ви не перете, тітусю? Періть, я коло вас посиджу, — і Катруся примощувалася на перила містка.

— Спасибі вам, баришне... дай вам боже й здоров'ячка, і щастячка.

Баба знову розіслала своє рядно, брала звідти сорочку, полоскала її в річці, а потім, дуже розмахуючи праником, міцно била по полотну. Вода бризкала в усі боки, долітаючи й до Катрусі, і дрібні перлинки, блискаючи, обсипали її черевичок та низ спідниці. Задумливо дивилася дівчина на гру фарб і слухала, як жінка, зрадівши, що стрінула співчуття, оповідала про своє сумом та сльозами перевите життя.

— Батько й мати мої теж були люди небагаті, то ж я ще змалечку взнала, що таке недоїдок. Часом то вже так гірко приходилося, так важко, що й господи !.. А все ж молода була, здорова та й у батька-матери все ж якось свобідніше. Вони й досі ще, богу дяка, живі, на хуторі Безверхім, може знаєте, живуть. І яке там не яке було дівування, а все добром згадується. А вже як прийшла пора заміж виходити та вийшла, — от коли мене вже справжня біда посіла та й досі не кидала.

— Назнали батько десь хлопця, таки чоловіка мого теперішнього. Не то, сказати, десь у шинку вони з ним стрітилися, не то ще десь... господь уже там їх знає, а тільки приходять раз тато додому під мухою та й кажуть матусі:

— «Ну, стара, знайшов я собі зятя, а нашій Лепестині жениха».

— «Хто ж такий?» — це вже, значить, мати питають.

— «А от такий та такий!»

— І-і-і, лишечко!.. Цілком незнайомий!.. А хто ж він такий? А де живе? А що в нього є?

— А батько нічого й не знають: одно кажуть, що дуже гарний парубок, що він їм сильно понаравився. Ну, що ти тут будеш робити!., і чує моє серце, що пропаду я навік, і батькові не смію сказати.

— А хіба ви любили кого саме тоді?

— Е-е, баришне... Хіба любов для нас? За роботою й у гору глянути ніколи, а не то що... Не любила я нікого тоді, а так просто не хотілося виходити заміж за чужого чоловіка. Хоч би ще знала, що воно там таке, а то... ну, як же його так? А нічого не поробиш: батько сказали, так ти тут хоч провались, а вони від свого слова не відступляться.

— А чим же батькові той парубок так подобався?

— Та господь же їх святий знає.

— Що він — багатий був, чи що?

— Та де там багатий!.. Як поїхав брат із батьком-матір'ю до нього, так розказував потім: хатинка, каже, набік похилилася, двору того стільки, що курям проса ніде посипати; городчик на два кущики капусти, — ото й усе. А я брата питаюся: «який же він хоч із себе?» А брат і каже: «там такий рудий, як глина, та все носом підшморгує»...

— Матінко моя!.. Як почула я таке, так не знаю, що зі мною сталося. Прямо, вірите, руки на себе хотіла накласти. А тато як уперлися,—і хоч ти тут що хоч. Було, і мати просять, і брат просить, а я так прямо в ногах валяюся — і нічого!

— Та чому ж це, чому це так? — допитувалася Катруся. Вона не могла зрозуміти таких відносин між батьком і дітьми; їй дико здавалося, як це батько може відбирати все щастя в дочки та ще так спокійно, мов так і слід.

— Та хто ж їх знає чому. Мати, було, кажуть: «Ти б таки бога згадав на старість літ. Як тобі не гріх — рідну дочку топити власними руками. Та вже як тобі так захотілося горілки напитися, так я тобі ціле відро куплю, заливайся, поки не тріснеш.

— А тато руками замотають... Ох, ти ж, лишечко! Що ж мені в світі божому робити? І таке на мене, баришне, напало, таке напало, що я вам і сказати не можу. Було, чи за роботою чи так якось — дивись, і забудеться на часину. А далі, як згадаю, що за нелюба заміж іти, та ще за рудого, то як уплутаюся в волосся, так скільки ухоплю в жменю, стільки й видеру, от їй же богу, не брешу!

— Та вже матуся почнуть мене вговорювати: «і доченько, і голубонько, та чого ж ти вже так побиваєшся. Та живуть же люди й гірше того, та й терплять»... А я їм на те: «А чому ж, матінко ріднесенька, і я повинна погано жити, та ще може найгірше всіх»?.. То вони, було, вже нічого мені на те й не скажуть... А чула, чула таки моя душа своє лихо...

Сумно слухала Катруся того убогого оповідання,— і таке було в неї почуття, ніби падала вона в якусь сіру безодню. Все, що за хвилину ще перед цим притягало, чарувало, тепер відлетіло геть. Зблідли кольори розкішних квітів, верби сумно похилилися над річкою, і навіть саме сонце вже не сміялося так весело, як перед тим. А на душі зробилося так важко від цього елементарно-простого людського горя, наче хтось зі слізьми дорікав за лихий учинок. Хотілося когось потішити, заспокоїти й тихо голубити.

А між тим дівчатко, бачачи, що мати так довго й так спокійно розмовляє з баришнею, осміліло й собі підійшло до кладки. Катруся поманила її до себе, але дівча довго думало — чи підходити, чи ні. Зрештою, дівчинка таки підійшла, хоч і дуже нерішучо. Катруся злегка обняла її одною рукою, а другою тихо гладила по голівці, слухаючи сумного оповідання матери. І дитина, зігріта сердечною ласкою, притулилася до незнайомої чужої баришні, і видно було, що так добре їм обом.

— Та так воно на мою думку й вийшло, недурно душа моя віщувала. Перевінчалися ми, відгуляли весілля. Як увійшла я в чоловікову хату... боже ж ти мій милостивий!.. Пустка-пусткою! Грязюка, сміття, на горищі курява по коліна. А на дворі ні курочки, ні поросятка; у хліві й одної цілої стіни нема, самі дірки. Прямо не знаєш, за що й хапатися, руки відпадають. А до того ще, ніде правди діти, і охоти великої не було. Як то говориться: за милим і робота не робота, а вже як за нелюбом... Але що ж поробиш? така вже божа воля... Мабуть, до якоїсь поганої книги моя доля в небі записана.